Нішу вона знайшла по слідах пальців на запиленому мармурі. Ті троє, поспішаючи, забули замести сліди. Полонянка видряпалася до ніші й почала обстукувати олівцем маленькі мармурові плитки, якими ніша була обличкована зсередини. Одна з плиток зазвучала особливо, і дівчина знайшла маленького тайничка… порожнього, на жаль, бо тут уже хтось побував. Вона обстукувала інші плити по всій кімнаті. Але хоч як старалася, ніде більше не знайшла ніякої схованки. Дівчина поверталася до ніші знову й знову, аж поки знайшла другий тайничок. Але й він був порожній.
Полонянка, яку підганяла природжена уява, шукала не тільки монети, а й потайні ходи та вкриті пилом старовинні документи, що підтверджували б давню історію Замку двох хрестів. Тому дівчина ретельно обстежувала непомітні місця, найменші шпаринки, а надто мармурові плитки в ніші. На якусь часину задумалася перед нішею з двома тайниками. І думки, думки завирували в її голові. Обидва кубики порожні. А дверцята, якими вони зачиняються? У других дверцятах, у потовщенні, яке одразу їй видалося підозріло дивним, помітила між двома жовтими від іржі стінками аркушик пергаменту і ледь не зомліла. Щілинка в дверцятах зроблена винятково майстерно: аркушики пергаменту точно заповнювали порожнину. Середній аркушик списаний кириличними літерами. Але полонянка дуже добре знала цю абетку.
Вона стрибнула вниз, тримаючи в руках аркушики, і, пританцьовуючи від радості, почала говорити котові:
— Філіппе! Любий мій! Хто зна, що це за безцінний скарб! Давай ми мудро зробимо цю роботу. Потихеньку без поспіху…
І полонянка почала перекладати старовинний манускрипт. Дівчина забула про відпочинок, про сон, про їжу, не знала нічого, крім рукопису. Той, хто його писав, ніби не дуже добре знав мову… або… Дівчина в білому зрозуміла, що документ зашифрований. Вона перекладала слово за словом, але смисл перекладу здавався їй темним, безглуздим.
— Філіппе! Дурнику!.. Яка таємниця може бути в цьому документі? Аби ж то ти міг мені допомогти! Філіппе! Філіппе!
Згодом полонянка зрозуміла, що текст складався із фраз, котрі мали якесь значення, та зі слів без смислу. І всі свої зусилля вона спрямовувала на те, щоб відділити одне від другого, загалом же документ був ніби нісенітниця, пересипана релігійними висловами. Ось який текст документа переписала дівчина в білому:
«Тайну велику, скарби незліченні нещасть випали на наші голови і примушують нас думати про те, що їх приховує здавна, в кого не така пропаща душа, як наша. Як тільки ми підемо туди, де велика Фортеця, Орлів називається, і попросимо суворо, скажуть люди, що свідчення усі їх приховує хрест там великий. А коли ми будемо ще нещасніші, то лиш хрест цей великий здатний послати на наші голови порятунок і разом з ним посланців таємних хрестові малому, і всі хай зроблять такого хреста. І ще одного, і знову одного, і ще одного, а цей же буде знову найпершим. А хто буде лаятись, віками такого його не спокутує. І друге не в силі зробити, і думати буде не в силі. Бо в небесному царстві вхід там просторий і, як каже дехто, знаходиться тайний, і непосвячений жоден не знає і не буде знати во віки віків, у якому міжгір’ї воздвигнуте в муках творіння. І все марнота, все суєта суєт. І знайдемо ми не де-небудь в іншому місці, а тільки грамота тайна зі священного писання нам його покаже. А вона в ветхій тій книжці, що написав її мудрий Крістаке Зогряну — бідак-логофет третій по силі в державі. І тільки у віруванні покаже прохід лише тому із смертних, хто заслуговує цього. Тому, хто розумом мудрим зуміє просити вищої мудрості і зможе дістати з книги і до слів тих таємних ключа підібрати для нашого всіх щастя».
Що більше дівчина вчитувалася, то більше переконувалася, що текст безглуздий. Вона тлумачила його і так, і сяк, виключала слова, додавала інші, міняла порядок рядків, слів, але нічого не виходило. Де ж ключ? Адже він повинен бути! У відчаї вона почала виразно читати вголос для Філіппе:
— «Тайну велику, скарби незліченні нещасть випали на наші голови і примушують нас думати про те, що їх приховує здавна, в кого не така пропаща душа, як наша. Як тільки ми підемо туди, де велика Фортеця, Орлів називається, і…»
Дівчина в білому була вдячна котові бодай за те, що сама чула власний голос. Філіппе принишк і уважно слухав. Після перших трьох рядків дівчина здригнулася… Прочитала ще раз, потім ще і аж підскочила вгору від радості.
— Філіппе, любий мій, я знайшла! Як просто, як по-дитячому просто!
Але Філіппе, крім котячої мови, не знав більш ніякої, тому так і не збагнув таємниці. Єдине, на що він спромігся, це нашорошив вуха й шанобливо слухав голос дівчини, і здавалося котові, ніби бринить той голос якось особливо, ніби аж муркоче.