З
Тік прокинувся вранці веселий і відпочилий. Ранок видався чистий і ясний, прохолодний вітерець ніби підганяв малого швидше рушати на пошуки нового листоноші. Він тихенько встав, щоб не розбудити Петріке, а сам вийшов надвір, ніби побачити, як там Цомбі. Акушерка зрозуміла його намір і заступила дорогу:
— Ще рано, дзиго. А ти маєш добре серце, коли не розбудив свого Іліуцу.
— Ми так домовилися ще вчора звечора…
— А зараз що ти думаєш робити? Мабуть, зібрався йти прямо в Келцун?
— У Келцун?
— Авжеж! Хіба ти не туди зібрався йти?
— Ага! — зрозумів нарешті Тік. — Пакета вам дали там?
— Ні, не там, тільки мені його передала тамтешня людина.
— А не скажете, як її звати?
— Як наполягатимеш, то скажу. Але спершу треба поснідати, а вже потім…
Тік наполохано глипнув на жінку Хто зна, що їй ще спаде на думку?
— Ти мені мусиш ще щось пообіцяти. Коли тебе знову захопить ніч у нашому селі, то не шукай ніякого Іліуци, а йди просто до Петріке. Гаразд?
— Гаразд! — полегшено видихнув малий. — А тепер уже ви мені скажете?
— Почекай трішечки! Мамо! Молоко готове? То ж зовсім негоже — відпускати гостя голодного.
— Готове! — почувся голос із хати. — Аби лиш смакувало…
— То й ходімо снідати! — запросила акушерка.
Тік їв мовчки, зі смаком. Після сніданку бабуся принесла чималий шмат овечого сиру, пучок зеленої цибулі, п’ять яєць і стільки ж таких великих помідорів, яких він не бачив навіть у місті на виставці, величезний шмат ковбаси та окраєць хліба, що ним можна було б нагодувати півсела.
— Поклади все це, синку, в торбу, адже до Келцуна дорога далека, зголоднієш.
— А до Келцуна далеко? — злякався Тік.
— Та буде добрих кілометрів п’ять… — відповіла бабуся, дбайливо вкладаючи харчі в Тікову торбу.
Акушерка спочатку стежила, як міниться обличчя гостя, та була вона жінка милосердна, тож не втерпіла, сказала:
— Ну, годі вже. Спитаєш у Келцуні Гіцу Сафту. Та шануйся, бо то людина сердита. Це він мені дав пакета. Коли дід чогось там заприндиться, то скажи, що я тебе послала. Скажеш йому отак: «Дідусю Сафту, мене до вас прислала Парушойка».
— А коли…
— Коли ти йому так скажеш, то дізнаєшся від нього все, що тобі треба. А тепер щасливої дороги, бо мені треба бігти в диспансер. І не забудь зайти до Петріке, як ітимеш назад. А зараз хай він поспить…
— Бувайте здорові, не знаю як дякувати вам…
— Облиш, дзиго! Не обминай краще моєї хати, ото й буде найбільша дяка. Ну, в дорогу!
Тік закинув торбу на плечі, дав знак Цомбі і квапливо вийшов з великої гостинної хати. Хто зна, що його чекає там, у Келцуні? Нитці, здавалося, ніколи не буде кінця. Але дівчина в білому кликала так пристрасно, що малий ладен бігти на край світу, аби лиш знайти замок, де її тримали в неволі…
Сільце, куди він прийшов, тонуло в прохолоді садів. Хтось показав йому хату Гіци Сафту. Тік якось збентежено постукав у хвіртку. З-за хліва вийшов здоровезний чолов’яга. Він був дуже високий, однак здавався присадкуватим через свої широченні плечі. Велетенська шапка насунута на самісінькі брови, а ті брови такі чорні та нахмурені…
— Чого тобі треба, малий чваньку? — запитав басовитий і водночас добродушний голос. — Ти мені всю живність переполохав!
— Мене послала…
— Хто там тебе послав? Ану чеши звідси, поки я не чхнув! Чуєш?
Останні слова він проказав так гучно, що задзвеніли шибки у вікнах, а кілька дітлахів, які гралися на вулиці, злякано припали до плоту.
— Дідусю Сафту… — поспішив Тік, але велетень перепинив його:
— Це хто дідусь? Га?
Велетень стояв уже біля воріт, але Тік устиг випалити:
— Парушойка послала мене до вас!
І справді: магічні слова. Велетень одразу прояснів на виду:
— Ага! То чого ж ти одразу не сказав? Давай заходь сюди! Ну, скажи! Тебе, значить, прислала Парушойка. І що ж тобі треба?
— Щоб ви сказали, від кого отримали того пакета, якого їй передали…
— Ага! Та я ж того пияка ніколи в житті не бачив. А він так набрався, що й дні погубив. Бо питав мене, який день — субота чи неділя? А коли я сказав, що субота, то він вирішив повернутися на весілля. Отоді й дав мені того пакета.
Дід Сафту говорив так лагідно, аж приємно було слухати.
— І ви його не бачили більш ніколи?
— Та ну його к бісу, того пияка! Де б я його міг бачити? Я до корчми за все своє життя не ходив ні разу. Навіщо мені здалася та корчма?.. Може, його хтось знає із тих, що були на весіллі?