Выбрать главу

З

Тік прокинувся вранці веселий і відпочилий. Ранок видався чистий і ясний, прохолодний вітерець ніби підганяв малого швидше рушати на пошуки нового листоноші. Він тихенько встав, щоб не розбудити Петріке, а сам вийшов надвір, ніби побачити, як там Цомбі. Акушерка зрозуміла його намір і заступила дорогу:

— Ще рано, дзиго. А ти маєш добре серце, коли не розбудив свого Іліуцу.

— Ми так домовилися ще вчора звечора…

— А зараз що ти думаєш робити? Мабуть, зібрався йти прямо в Келцун?

— У Келцун?

— Авжеж! Хіба ти не туди зібрався йти?

— Ага! — зрозумів нарешті Тік. — Пакета вам дали там?

— Ні, не там, тільки мені його передала тамтешня людина.

— А не скажете, як її звати?

— Як наполягатимеш, то скажу. Але спершу треба поснідати, а вже потім…

Тік наполохано глипнув на жінку Хто зна, що їй ще спаде на думку?

— Ти мені мусиш ще щось пообіцяти. Коли тебе знову захопить ніч у нашому селі, то не шукай ніякого Іліуци, а йди просто до Петріке. Гаразд?

— Гаразд! — полегшено видихнув малий. — А тепер уже ви мені скажете?

— Почекай трішечки! Мамо! Молоко готове? То ж зовсім негоже — відпускати гостя голодного.

— Готове! — почувся голос із хати. — Аби лиш смакувало…

— То й ходімо снідати! — запросила акушерка.

Тік їв мовчки, зі смаком. Після сніданку бабуся принесла чималий шмат овечого сиру, пучок зеленої цибулі, п’ять яєць і стільки ж таких великих помідорів, яких він не бачив навіть у місті на виставці, величезний шмат ковбаси та окраєць хліба, що ним можна було б нагодувати півсела.

— Поклади все це, синку, в торбу, адже до Келцуна дорога далека, зголоднієш.

— А до Келцуна далеко? — злякався Тік.

— Та буде добрих кілометрів п’ять… — відповіла бабуся, дбайливо вкладаючи харчі в Тікову торбу.

Акушерка спочатку стежила, як міниться обличчя гостя, та була вона жінка милосердна, тож не втерпіла, сказала:

— Ну, годі вже. Спитаєш у Келцуні Гіцу Сафту. Та шануйся, бо то людина сердита. Це він мені дав пакета. Коли дід чогось там заприндиться, то скажи, що я тебе послала. Скажеш йому отак: «Дідусю Сафту, мене до вас прислала Парушойка».

— А коли…

— Коли ти йому так скажеш, то дізнаєшся від нього все, що тобі треба. А тепер щасливої дороги, бо мені треба бігти в диспансер. І не забудь зайти до Петріке, як ітимеш назад. А зараз хай він поспить…

— Бувайте здорові, не знаю як дякувати вам…

— Облиш, дзиго! Не обминай краще моєї хати, ото й буде найбільша дяка. Ну, в дорогу!

Тік закинув торбу на плечі, дав знак Цомбі і квапливо вийшов з великої гостинної хати. Хто зна, що його чекає там, у Келцуні? Нитці, здавалося, ніколи не буде кінця. Але дівчина в білому кликала так пристрасно, що малий ладен бігти на край світу, аби лиш знайти замок, де її тримали в неволі…

Сільце, куди він прийшов, тонуло в прохолоді садів. Хтось показав йому хату Гіци Сафту. Тік якось збентежено постукав у хвіртку. З-за хліва вийшов здоровезний чолов’яга. Він був дуже високий, однак здавався присадкуватим через свої широченні плечі. Велетенська шапка насунута на самісінькі брови, а ті брови такі чорні та нахмурені…

— Чого тобі треба, малий чваньку? — запитав басовитий і водночас добродушний голос. — Ти мені всю живність переполохав!

— Мене послала…

— Хто там тебе послав? Ану чеши звідси, поки я не чхнув! Чуєш?

Останні слова він проказав так гучно, що задзвеніли шибки у вікнах, а кілька дітлахів, які гралися на вулиці, злякано припали до плоту.

— Дідусю Сафту… — поспішив Тік, але велетень перепинив його:

— Це хто дідусь? Га?

Велетень стояв уже біля воріт, але Тік устиг випалити:

— Парушойка послала мене до вас!

І справді: магічні слова. Велетень одразу прояснів на виду:

— Ага! То чого ж ти одразу не сказав? Давай заходь сюди! Ну, скажи! Тебе, значить, прислала Парушойка. І що ж тобі треба?

— Щоб ви сказали, від кого отримали того пакета, якого їй передали…

— Ага! Та я ж того пияка ніколи в житті не бачив. А він так набрався, що й дні погубив. Бо питав мене, який день — субота чи неділя? А коли я сказав, що субота, то він вирішив повернутися на весілля. Отоді й дав мені того пакета.

Дід Сафту говорив так лагідно, аж приємно було слухати.

— І ви його не бачили більш ніколи?

— Та ну його к бісу, того пияка! Де б я його міг бачити? Я до корчми за все своє життя не ходив ні разу. Навіщо мені здалася та корчма?.. Може, його хтось знає із тих, що були на весіллі?