Дівчина в білому зібрала потім у гекзаметри підкреслені слова, і вийшов ось такий текст:
Тайну велику, скарби незліченні приховує здавна
велика Фортеця, Орлів називається.
Усі їх приховує хрест там великий.
Лиш хрест цей великий здатний послати
посланців таємних хрестові малому,
а цей же віками такого не в силі зробити.
Вхід там просторий знаходиться тайний,
і непосвячений жоден не знає,
в якому міжгір’ї воздвигнуте в муках творіння.
Тільки грамота тайна, що написав її мудрий Крістаке Зогряну —
бідак-логофет, третій по силі в державі,
покаже прохід лише тому із смертних,
хто розумом мудрим зуміє
до слів тих таємних ключа підібрати.
Дівчина в білому читала й перечитувала вірші. Ще раз пильно подивилася на старовинний текст, потім поклала папірці на ліжко й почала задумливо ходити по кімнаті. Незважаючи на всю скупість віршів, старовинний текст відкривав кілька винятково важливих подробиць. Передусім він розкривав таємницю Замку двох хрестів. Замок поділений на два крила, одне велике, а друге — мале. В якій частині вона? В хресті великому чи в хресті малому? Якщо в малому, то виходить, що звідси ніколи не можна перейти до другої частини замку. А якщо в великому, то треба шукати коштовні скарби й таємне сполучення з другим крилом, куди можна «послати посланців таємних». І третє — головний вхід десь у міжгір’ї, і тільки в іншій грамоті, яку написав логофет Крістаке Зогряну, розкрита його таємниця.
Дівчина в білому до дрібниць пригадала план замку, але жодна деталь не говорила про те, де вона перебуває — в малому чи в великому крилі. Великий вхід? А може, це той вхід, яким і вона сюди зайшла? Адже він теж потайний, та ще й так майстерно зроблений, що ніхто, крім тих трьох людей, ніколи й не помітив його.
Дівчина вийшла у внутрішній двір. Заглибившись у свої думки, навіть не помітила, як Філіппе знищив ще одну рогату змію. Дівчина в білому сушила собі голову, чи троє похмурих шукачів знають, що в старовинній Фортеці Орлів є скарби і таємні переходи. І невдовзі дійшла висновку, що знають, принаймні в неї є підстави так вважати. Тому вони й нишпорять по всіх закапелках. Але, очевидно, теж не знають, у якому вони крилі. Їхні дослідження могли означати і пошуки скарбів, і пошуки ходів. Але як може хід між двома приміщеннями вести тільки в один бік?
Дівчині в білому спало на думку найпростіше сполучення — двері. Та хіба через двері можна проходити тільки в один бік? Навіть коли це початок підземного переходу, то невже не можна використовувати їх і в один бік, і в другий? Тільки коли дуже велика небезпека або… але ні, не можна чітко уявити собі потайний хід, який веде тільки в одному напрямку… І раптом полонянку вразила приголомшлива простота, коли вона глянула на важкі металеві двері, що виходили з коридора у внутрішній двір.
— Філіппе! — покликала вона кота. — Це ж так просто! Поглянь лиш сюди! Адже це не сполучення між двома частинами, бо однією частиною не можна користуватися. Нашою. Тому я й замкнена знадвору!
Дівчина в білому переконалася, що іншої істини бути не може. Вхід постійно замкнений з одного боку і так добре прихований, що ніхто не спроможний здогадатися про нього. Адже й вона сама, і ті троє все обнишпорили, шукаючи таємний хід. Та звідки їй знати напевно, що вхід з протилежного боку не відкритий? Але, це вхід чи вихід? Знову завирували думки. Вона силкувалася щось з’ясувати. Вхід чи вихід?.. Щоб з’ясувати це, треба бути десь у замку. Де? У дворі? А може, справді у дворі? До цього, певно, ще не додумався досі ніхто!..