— Отже, ти справді віриш, що вона полонена в замку? — здивовано спитала Лучія.
— Що тобі сказати, Лучіє? Вірю! Але водночас у мене є й великий сумнів.
— І що в тебе викликає той сумнів? — поцікавилася Марія.
— Тон послання! Він надто закличний, наче аж прозорий. Йому бракує хіба що захоплення… Тут ще важко розібратися до кінця. Я зовсім не знаю дівчини. І ніхто з нас її не знає. Лише Марія перекинулася з нею кількома словами. Але й Марія…
— Почекай, Вікторе! — перепинила його Марія. — Це діло делікатне… Я забула сказати, точніше, не було коли. Лаура перехворіла менінгітом.
Віктор здригнувся.
— Тоді слід виходити з такого. Все, що написала дівчина, або дурниця, або правда. Оскільки перше відпадає, то виходить, що в посланні сказана правда. Дівчина справді полонена. Але щось не дало їй дійти до розпачу. Що саме? Або недооцінка небезпеки… або той постійний мрійливий стан, у якому вона завжди перебуває. Я вважаю, що розповідь про полонення — найправдивіша у посланні… Але як можна так недооцінювати небезпеку?
— Тоді це означає, — висловився Урсу, — що ми дуже запізнилися.
Віктор відповів на те не зовсім прямо:
— Слід було б діяти негайно. Хоч ми і зв’язані по руках і по ногах.
— У нас ще є принаймні два шанси, — сказала Лучія. — Перший — про щось дізнається Тік…
— Ну, а другий? — спитав Віктор.
— Ти розшифруєш документ!
— Після першого читання він мені видався з біса закрученим.
— Але ж наслідки!.. — втішив його Дан.
— Наслідки виявляться ще заплутанішими, — засміявся Віктор. — Ніби ти не знаєш, що так завжди трапляється в романах із зашифрованими донесеннями.
— Але наше донесення, на щастя чи на лихо, справжнє.
— Й існує для того, щоб довести правоту автора… Однак ми не можемо піти з руїн і взагалі звідси, поки не переконаємося, що обстежили тут кожну п’ядь. Ми не маємо права випустити найменшої дрібниці.
— Навряд чи залишилося тут хоч щось неоглянуте, — вихопився Дан. — Здається, нема жодного камінчика, жодного кущика трави.
— Ми могли б бути певними, що тут нема нічого, — сказала Лучія, — якби обстежили всю територію на глибину до одного метра.
— А ти що скажеш, Урсу? — спитав Віктор.
Урсу замислився, через кілька секунд відповів дуже впевнено:
— Нема тут нічого!
— Ти так вважаєш, ти переконаний? — допитувався Віктор.
— Переконаний!
Віктора задовольнила відповідь Урсу, але Лучія аж стенулася:
— Як ти можеш бути таким певним? Що, в тебе очі із спеціальними променями, і ти можеш бачити під землею? Чому ж ти їх не запатентуєш?
— Лучіє! — спинив її Віктор. — Не забувай, що ми шукаємо замок у вже сходженому місці. Аби йшлося про який-небудь хід чи про помешкання… Але прислана дівчиною схема свідчить про грандіозну будову. Як той замок може бути тут, у цих мочарах або в цьому лісі, де безперервно швендяють?
— Я розумію, одначе… Так, так! Твоя правда, Вікторе. Вибач, Урсу, мене дуже розлютили ці невдалі пошуки.
— Ні, Лучіє! Ти не повинна заплющувати очі! — спробував розрадити її Віктор. — Коли тобі здається, що ми обминаємо хоч що-небудь істотне, то ти маєш право, більше того, зобов’язана зупинити нас.
— Колодязь! Невже там нічого не приховано? — спитала Лучія.
Урсу відповів з такою нудьгою, що всі здивовано глянули на нього:
— А-а, яма… Звичайнісінька криниця…
Байдужий тон переконав Лучію, але Віктора змусив задуматися:
— Пригадай, Урсу, тобі не сипалося на голову нічого, ні? Може, пісок або що?
— Здається, було б краще, коли б ти теж оглянув руїни. Не для того, щоб переконатися, що там нема замку, а щоб нічого не випустити з уваги. І я, і Дан, і навіть Тік дивилися на них із презирством. Крім кількох дуже брудних підземель, ми нічого там не знайшли.
— Я не проти. Ми ще раз оглянемо все, але коли там нема нічого цікавого, то нема сенсу й даремно бруднитися.
Вони всі пішли до руїн, обійшли їх довкола, подекуди зупиняючись. Віктор спитав Урсу:
— Де, ти кажеш, ви нічого не знайшли?
Урсу показав на ліву стіну, де зяяли кілька ям, повних води й мулу.