— Готово! Ти переможений!
— Ще раз! — попросив той, потиснувши Тікові руку. — Подивимося, чи вдасться тобі повторити прийом.
Але Тік не повторив, а просто застосував інший. Він перегнув супротивника, швидко перехопив його руками за пояс, одним рухом кинув через праве плече, а потім любісінько поклав на лопатки.
— Хочеш іще? — спитав переможець, витерши руки об штани.
— Хочу! — сухо відповів хлопець і знову потиснув руку.
— Я більше не хочу. Дуже поспішаю
— Треба, щоб ти й мене навчив. Я переможений, але хочу, щоб ти мене навчив. Батькові я все розкажу.
— Ми ж домовилися, щоб не було ніяких балачок…
— Я йому скажу, як ти мене поборов. Ось тобі рука, побачиш, усе буде гаразд.
Тікові нічого не лишалося, як показати переможеному кілька найуживаніших прийомів.
— Чудово! Тепер мене ніхто вже не поборе в селі. Та ти ж, як я подивлюся, диявольський розбійник!.. Ходімо разом у село. А що тобі треба від Папучі?
Хлопець Тікові сподобався. Одначе відкривати йому таємницю розвідник не збирався.
— Хочу, щоб він допоміг мені розв’язати задачу…
— Ага-а! А ти звідки?
— А ти?
Спільні запитання й відповіді здружили їх цілком. Тік усе-таки відкрив новому другові одну таємницю, щоб утішити й спантеличити його: а саме, він іде в Шоймени довідатися, чи не можна там організувати екскурсію
— А чому ти не приїхав поїздом-лісовозом? — зовсім розгубився хлопець.
— Мене підвезли аж до Келцуна. Майже нова машина. Жаль було покидати її.
— Ага! Отже, ти хочеш побачити, де можна у нас робити екскурсії. Тс-с! Тут є такі місця, де ще не ступала нога людини.
— Та невже? А чому туди ніхто не ходив?
— Там страшенні прірви… і… я тобі скажу по дуже великому секрету: там є розбійники…
— Не віриться… — прикинувся Тік.
— Це я тобі кажу. Батько мій працює начальником пошти. А я нашорошую вуха і слухаю. Отам, угорі, біля Смереки, шастає ніби кілька розбійників.
— Не може бути… — і далі прикидався шибайголова.
— А ти що думаєш, батько даремно чи не щодня їздить у гори з військовими патрулями? Це я тобі кажу. А чим ти повернешся до міста, коли поїзд уже пішов?
— Трапиться якась нагода!
— Знаєш що, ходімо до мене спати. Коли тато почує, що ти мене поборов, то він не знати як буде тобі радий. Він весь час мені каже так: «Затям собі, щоб тебе ніхто ніколи не поклав на лопатки, але коли хтось поборе, то потисни йому руку».
— Гаразд… піду. Але спершу зайду до Папучі.
— Він живе якраз біля нас. Поки ти з ним розв’язуватимеш задачу, я поговорю з матір’ю.
Траян, син начальника пошти, показав хату Папучі і бігцем подався додому. Тік постукав у ворота, а коли вийшов учитель, попросив його медовим голоском:
— Пане вчителю, чи не знайшлося б у вас трохи часу допомогти мені розв’язати задачу?
Учитель, високий довготелесий юнак, трохи короткозорий, недовірливо глянув на прибульця.
— А чого це ти зараз, серед літа, розв’язуєш задачі?
— Вивчаю для переекзаменовки і маю багато…
— Ага! — зрозумів Папуча. — Заходь! Яка там у тебе задача?
— Про естафету. Десять людей несуть одного пакета на віддаль п’ятдесят кілометрів.
— Теж мені задача! Кожен по п’ять кілометрів.
— Ні! — відповів Тік. — Один із них збився і пройшов дистанцію двічі.
— Ага! Ну й далі?
— Другий кульгавий і йшов утричі довше. Третій загубив пакета на півдорозі, а коли прийшов до мети, побачив, що його нема, вернувся назад, пошукав, знайшов, приніс і передав.
— А що питається в задачі?
— О котрій годині перша людина отримала пакета?
— І все? Це дуже просто: о п’ятій годині п’ять хвилин.
— Як ви так швидко вирахували?
— Так я думаю!
— Гаразд… але година, о котрій він узяв пакета…
— Це вже моя справа… О п’ятій годині п’ять хвилин, максимум о п’ятій десять.
— Але ж я вам не назвав жодної цифри: скільки пройшов кожен, на скільки запізнився той…
— Ну й що? Я тобі кажу, що о п’ятій годині п’ять хвилин. Наука виходить з досвіду. Я сам одержав кілька днів тому такого пакета від одного селянина із Смерек, Зайцем його звуть. Одержав о п’ятій годині п’ять хвилин, максимум о п’ятій годині десять хвилин. А чому б не підставити цей час і в задачу з пакетом? Навіщо ще й рахувати?
Це було так несподівано й красиво, що Тік трохи не стрибнув на шию вчителеві… тільки це було б занадто по-панібратськи. Ще мить тому хлопець і сподіватися не міг, що так легко доб’ється свого. Побачивши Траяна біля воріт, Тік чемно розпрощався з учителем.