— Дякую вам від щирого серця. Ви мені зняли камінь з нього.
Потішений учитель зверхньо кинув хлопцеві:
— Трапиться ще задача — можеш мене турбувати. Тільки не приходь із дрібницями. Принось важкі…
Коли хлопці відійшли далеченько і вчитель не міг почути, Тік прошепотів на вухо Траянові:
— Ой Траяне, ну й учитель у вас…
— Що?! Він школи не тримається. Робить тільки гімнастику, грає в кеглі та плете брилі.
— Але все одно сміливий… Ходімо зі мною. Я дам телеграму товаришам. Скажу, що тут прекрасні місця.
Обидва хлопці подалися на пошту.
4
Черешняки давно спакували речі й стояли край шосе, чекаючи автобуса чи якоїсь оказії. Оскільки нічого ніде не було видно, вони сіли колом на траві, думаючи про грамоту логофета Крістаке Зогряну.
Віктор говорив тихо, повільно, ніби ні до кого не звертався
— Що ми конкретно знаємо з грамоти? Нічого. Звідти не можна вивести жодної назви. Але в передньому слові щось є. А сам, власне, документ? Скільки я його не читаю, стільки разів відчуваю, що в мене тріщить голова.
— От бачиш! — зрадів Дан. — А мені щоразу хочеться вити на небо. Аби знаття, де могила логофета, то я, їй-право, витяг би його звідти…
— Могила може бути в Зогренах, — сказав, аби щось сказати, Віктор.
— У Зогренах? — здивувалася Марія. — Ти вважаєш, що назва села походить від імені логофета?
— Так траплялося з багатьма селами… Але облишмо це, воно ніскілечки не допоможе нам розв’язати загадку. Де застосувати всі вказівки документа? Оце задачка!
— А ти певен, що їх неодмінно треба десь застосовувати? — спитала навмання Лучія.
— Звичайно! Інакше я не бачу в них сенсу.
— Але як тоді пояснити цей хаос вказівок: одні досить конкретні, інші загадкові? Це якась плутанина, звідки тоді щось зрозуміти! — випалила Лучія.
— А я все-таки думаю, що деякі вказівки дані просто для того, щоб ошелешити читача, — нагадав про своє Дан. — Весь цей релігійний стиль…
— Аби ми мали ключа, то з його допомогою відібрали б потрібні фрази від непотрібних, — роздумувала Марія.
— Як? Який ключ? — спитав Урсу. — Адже скрізь, у кожному реченні «потім», «потім», «потім». А коли якийсь раз нема того «потім», то я вже знаю, що це речення непотрібне, так, як сталося в кінці з «нічого». А справді, навіщо було стільки разів говорити «нічого»? Невже не вистачило б одного разу?
Віктор трохи здивовано глянув на Урсу. Точнісінько такі самі питання дошкуляли і йому. Він теж, як і Урсу, помітив, що в грамоті дуже щедро розсипані «потім» та тричі повторюється «нічого».
— Та навіщо ж? — спитав Віктор уголос.
— Із тими заповідями… — додав Дан.
— І вигадування інших заповідей… — докинула й собі Марія.
— І свята неділя, і ліс із бузиною, і три смереки, і те, що після третьої йде четверта, а після восьмої дев’ята! — сказала Лучія. — Якесь цілковите безглуздя.
— Усе-таки тут приховано якийсь сенс! — стояв на своєму Віктор.
— Хіба? Ти його вже побачив? — пустив шпильку Дан.
— Ні! — невтішно відповів Віктор. — Якби ж то… Але в принципі сенс повинен бути, і навіть дуже великий.
— Але це алогізми! — сказала ніби докірливо Лучія.
— Але це алогізми! — повторив ніби вдоволено Віктор.
— Я вже не вірю, що в цій плутанині фраз може щось прояснитися. Це неможливо! — Данів голос був не злий, але теплий, твердий.
— Давайте почнемо з кінця… — запропонувала Марія. — Почнемо з «нічого».
— І скоро дійдемо до кінця кінців! — знервовано відповіла Лучія.
— А це хіба не означає, що десь усе-таки існує логіка? — спитав Віктор.
Однак Лучію не так-то просто переконати.
— Скажи мені, будь ласка, Вікторе, яка логіка в такому реченні: «Потім відчини сьомого замка і побачиш курчат у кінці подвір’я»? Можеш сказати?
— Не можу, — признався Віктор. — Але ж повинна вона десь бути.
— Або таке речення, — вела далі Лучія. — «Потім тобі допоможе проста мандрівка і не зовсім навіть остання». Що це таке — «проста мандрівка»? І яка вона «і не зовсім навіть остання»?
— Не знаю. Звідки мені знати?
— Або таке: «Потім попроси князя, щоб не шукати більше нічого потім».
— Лучіє! Текст все одно має якийсь смисл. У нас нема до нього ключа. Це головне! Коли ми його знайдемо, все стане дуже простим.
Данові прийшла до голови несподівана думка:
— А навіщо князь убив Крістаке Зогряну?
— Щоб той не розголосив таємниці! — відповіла Марія.
— Він його вбив тому, що не вдавалося розшифрувати документа, чи тому, що той просто насміхався з «високого повеління», пишучи все це? Я питаю серйозно.