— Тоді не було б ніякого сенсу оберігати документ, та ще й так ретельно, — остудив Дана Віктор. — Його негайно порвали б на шматочки. Ти згоден?
— Так!.. Але… могло бути й таке: цей документ фальшивий і його зумисне поклали в таємне місце, щоб використати, як майстерну пастку, а справжній документ…
— Могло бути й таке… — трохи подумавши, згодився Віктор. — Але ми не приймемо цієї гіпотези, поки не знайдемо справжнього документа або поки остаточно не переконаємося, що цей текст абсолютно неможливо розшифрувати, бо він підроблений.
— А я певен, що ця гіпотеза правильна! — захищався Дан.
— А я ні! — сказав Віктор. — Така майстерна пастка вимагає деяких приманок, щоб заманити чи, як сказав би Тік, завести до себе.
— І я так думаю, — похопилася сестра того, кого щойно згадав Віктор.
Лучія теж досить виразно визнала, що хоч вона й говорила про абсурдність документа, але не поділяє Данової думки.
— Ми використали ще не всі можливості для його розшифрування, оце і все!
З Віктором погоджувався й Урсу.
— Я ось що подумав, — знову почав Віктор. — Ви точно скопіювали текст оригіналу? Нічого не пропустили при переписуванні?
— Нічогісінько! — запевнила Лучія. — Можеш звірити з оригіналом.
Вона дістала з рюкзака товсту папку, розкрила її й подала Вікторові два пожовклі від часу аркуші. Віктор узяв і всю свою увагу зосередив на них. Він досить добре знав кирилицю, тож вільно читав з оригіналу.
Прочитав раз, удруге, потім сказав:
— Не пропущено нічого, це я визнаю повністю… Зачекайте! Ви все-таки щось пропустили. Ви переписали фрази не так, як вони розміщені в документі. Треба скопіювати їх точнісінько так, як вони стоять в оригіналі. Зараз ми це й зробимо, все одно маємо час, поки підійде автобус.
— Але ж це безглуздя! — запручався Дан.
Марія люто блимнула на нього.
— Тебе ніхто не просить копіювати. Краще визнай, що тобі ліньки.
— Отакої! Не про лінощі мова. Мені дивно. Я стільки настраждався через ці папери. Я просто захворів…
— А тепер хочеш заразити й нас! — гримнула на нього Лучія. — Бери краще в руки аркуш…
— Гаразд! — погодився Дан. — Я можу взяти навіть обидва аркуші, коли ти хочеш. Але клянуся всіма святими й дияволами, що не напишу й літери. Хай воно горить!
— І ти теж! — різко кинула Марія.
— А чому тільки я не смію говорити дурниць або глузувати? Чому це саме я повинен бути найсерйознішим серед усіх?
— Бо ти ніколи не буваєш серйозним. Досить! — сказала Лучія. — І врешті-решт нам не потрібна твоя допомога… зараз…
Вона сама, хоч і не надавала великого значення розміщенню фраз, почала старанно копіювати текст сторінки, переписуючи кожну букву так, як в оригіналі, а Віктор робив те саме з другою сторінкою.
Ось який вигляд мала тепер копія, що точнісінько відтворювала текст оригіналу:
«Я, логофет Крістаке Зогряну, тінь похила його князівської величності.
одержав високе повеління з уст
господаря нашого, що на дуба могутнього, крислатого, не викривленого, схожий,
він милістю своєю захищає всю країну. Я проводжу дні у тривогах тут, у
Шойменах, на князівському дворі, кожен день схоплююся на світанку,
щоб утримати в слові таємницю Фортеці Орлів, яку ще дехто
називає Замком двох хрестів. Таємниця турботливо оберігається, люди кажуть, що ця фортеця
тільки при світлі місяця була зведена колись давно, ще за восьмого князювання Мушатинів,
і що ніхто не знає, і ніхто не вкаже сюди дорогу;
ця міцна старовинна фортеця, за словами деяких людей, першою повинна дати захист
у жорстокі часи навали дорогим скарбам країни, що їх ми називаємо вершиною
роду нашого, і князівським нащадкам, біля підошви яких схиля-
ємо голови всі. Ми стоїмо під захистом скелі з кременю,
і стріла ворога, пущена на нас, не досягне сюди. Нас також
оберігає в гіркі і страшні часи, як сонце своє, владика землі нашої.
І труд мій не був даремним, бо ніхто не покаже мені
мудреця, який може знайти ключ, щоб розкрити таємницю і показати
вхід до фортеці. Тільки той, кому дорога з престолу князівського спускається і хто піднімається
на престол, може знати таємницю, місце й дорогу до Фортеці
Орлів. Також і я знав цю таємницю, але потім, із високого повеління та
прямо від страху, до Страшного суду я забуду її. Бо сам його величність сказав,
що лиш тільки це забуття мене веде до смерті старечої і ся-