Не спали тільки Віктор та Урсу. Обидва прийняли холодний душ, потім увімкнули яскраве світло й сіли один навпроти одного за столом, де лежали два жовті листочки. Віктор зважився, нарешті, порушити мовчанку цієї ночі, такої незабутньої і для черешняків, і для всіх їхніх друзів:
— Урсу, коли ми відкинемо вбік будь-який сенс документа, коли дійдемо висновку, що фрази не мають ніякого смислу, то що конкретно ми маємо?
— Ти хочеш сказати, що все написане…
— Ні, я зовсім не хочу сказати, що ці фрази безглузді, але якби вони були написані, скажімо, якоюсь абсурдною секретною абеткою, в якій к — це 1, а — 7, с — 3, що б ми робили?
— Я тебе зрозумів, Вікторе! Що б ми робили? Треба подумати…
— Що ми тут маємо конкретного, га? Папір, списані сторінки, рядки, різне чорнило, письмо, дата. Так?
— Точно! — зрадів. Урсу. — Мабуть, саме звідси й треба починати.
— Давай повторимо. Ми маємо два аркуші паперу, вони однакові, старовинні. У цьому нема ніякого сумніву. Кожен списаний з одного боку. Один — це пояснення, переднє слово логофета, другий — власне документ.
— Обидва написані однією й тією рукою, — нагадав крем’язень.
— Так! Щодо цього не може бути найменших сумнівів. Далі рядки. Документ має двадцять дев’ять рядків. Дата точна. На друге князювання Мойсея Могили припадає дата смерті Зогряну: тисяча шістсот тридцять третій рік. Я дивився в енциклопедії. Єдине, що виходить за межі спільного, — фраза, дописана іншою рукою, іншим чорнилом.
— Чому вона виходить за межі? Це, здається, можна просто пояснити.
— Ні! Це не зовсім просто пояснюється.
— Тобто, ти не віриш їй, Вікторе? Ти сумніваєшся в її правдивості? Ти ж сам говорив, що вона ніби на кшталт печатки…
— Ні, Урсу. Думка моя не перемінилася. Навпаки.
— Тоді що ж?
— Чому вона написана на двох сторінках? Вона могла б поміститися й на одній.
— Бо так захотілося тому, хто її писав. Правда, Вікторе, ти сам зумисне заплутуєш власну думку.
— Не заплутую, бо в мене нема ніякої думки. Запам’ятай — випадає із загального. Я думаю зараз про суперечку між Марією та Лучією. Отже, коли абстрагуватися від тексту, то в документі нема нічого конкретного. Ні назви, ні місця…
— Усе нормально! — усміхнувся Урсу. — Коли абстрагуватися від тексту.
— Це зовсім не нормально!
— Чому?
— Тому що в тексті теж нема ні назви, ні місця. А десь же вони та мусять бути.
— Не забувай, що текст зашифрований!
— Це ясно. Але ж він не зашифрований нормально: 1 — це 3, а — р, т — 8… тобто тим стилем, яким дуже часто користуються діти. Він зашифрований смислом фраз… Зашифровані не букви. Аби було так, то ми б розв’язали їх за півгодини без ніяких труднощів. Тут зашифровані або слова, або речення… Розумієш, Урсу? А де ж конкретні фрази?
— А оцей, наприклад, вісімнадцятий рядок, оці «три смереки» в кінці фрази не можуть вказувати на якесь місце?
— Знов за рибу гроші! Я не вірю! Поки що в нас нема конкретних вказівок на місце й назви. Це доймає мене найбільше. Коли це справді так, як я думаю, то ми ніколи не розгадаємо тексту.
— Чому? — злякався крем’язень.
— Бо це означає, що десь загубилася частина тексту! Ще одна сторінка.
— А ти сам хіба не казав, Вікторе, що додана фраза…
— Так, але я недавно дивився в літопис Мирона Костіна… Подивись і ти… Бачиш?
— Що саме?
— Спочатку іде рік від створення світу, а потім рік від народження Ісуса Христа.
— Отже, ти вважаєш…
— Це просто припущення. Бо якраз може бракувати того аркуша, де написано: «… а від народження спасителя Ісуса Христа року 1633».
— Тоді, — з острахом обізвався Урсу, — даремні всі наші зусилля!
— Ні, я ж тобі казав, це тільки припущення. Але ми не маємо права нічого випускати з уваги. Навіть тоді, коли наткнемося на щось болюче для себе.
— На цих аркушах, мабуть, дуже багато мікробів…
— Ще раз кажу, Урсу. У тексті нема ніяких конкретних вказівок. Це друга частина документа, в цьому ми обидва впевнені. Перша фраза, яка засвідчує документ, дивна, друга, яка конкретно нічого не говорить, теж дивна. Суцільні дива та й годі.
— Невже нема нічого нетаємного в тексті цього Зогряну?
— Побачимо. Я думаю, пора братися за текст.
— Отакої! — вигукнув Урсу. — Що нам за нього братися, коли ми знаємо все. У ньому двадцять дев’ять рядків…
— Ні! У ньому двадцять дев’ять рядків-фраз. Кожен рядок — речення! Оце те, що мені здається найбільш дивним.