— Чому?
— У мене таке враження, Урсу, що рядки зумисне написані так, щоб кожен був реченням. Не намагайся пригадати документ, а подивись на папір. Речення довгі, речення короткі. Хто примушував логофета робити з кожного рядка речення або з кожного речення рядок? Аж ніяк не площа паперу і не звичка. У його часи деякі книжники писали речення, що займали не один рядок, а цілі сторінки. Тобі це не здається дивним?
— Тепер… та-ак! — визнав крем’язень. — Тоді й це «потім», яке мені так діяло на нерви…
— Ну, говори, не соромся, — підбадьорив його Віктор.
— Відіграє певну роль між реченнями… Хай йому грець!
— Так! Воно підсилює окремішність речень. Я навіть ризикнув би сказати, що зумисне відрубує речення від речення. Надає кожному реченню саме його значення.
— Бр-р! — злякався Урсу. — Яка плутанина!
— Дуже велика! Бо в такому разі це означає, що кожна фраза окремо має своє значення, зате весь текст, узятий разом, не має смислу.
— А «нічого» в кінці? — спитав Урсу.
— Це інша дивина. Навіщо тричі говорити «нічого»? Давай ще раз подивимось. Пиши! Двадцять дев’ять рядків-речень; кожне речення має своє значення, яке не вкладається в загальний смисл тексту… Чекай! Тоді це означає, що ми не можемо говорити про загальний смисл тексту… Але що ж це може бути? Аби не втратити нитки… І повторене «нічого» в кінці. Ми знову залишаємося без ніякого просвітку… Чи не можуть бути зашифровані речення? Або слова? Чи букви? Ану, давай спробуємо… Дай мені номер одного речення, Урсу!
— Одинадцятого чи дванадцятого, яке ти хочеш?
— Одинадцятого! «Потім піднімайся з труднощами до околиці села». Що може означати ця фраза? Куди піднімайся, до околиці якого села? Ні, тут нема навіть числової вказівки… Давай вісімнадцяте… «Потім зупинися біля потоку і святої неділі поєднай дві одиниці та полічи три смереки…» Тут є якісь числові вказівки… Дві одиниці… Одинадцять чи два?.. І три… Що воно означає? Букви?.. Ні! Тому що нема в світі жодної абетки, яка б складалася з десяти літер. Слово? Яке слово? Звідки слово?
— А може, якісь речення не мають значення? — перепинив Урсу Віктора. — Як, наприклад, «нічого» в кінці?
— Не може бути жодної фрази без значення.
— Чому?
— Тому що вони не були б уведені в текст. Усі речення самостійні. Якби вони не були потрібні, їх би не вводили в текст. Ясно?
— Але все-таки останні фрази не означають нічого, крім «нічого». Чи вони теж мають якесь значення?
— Саме так, Урсу! І саме звідси треба починати!
— Я все одно не розумію. Якщо навіть «нічого» щось означає, то що ж це за документ?
— Оце і я питаю, Урсу, — відповів Віктор із якимось дивним полиском в очах. — А може, перед нами ще один документ?
— Як? — підскочив Урсу. — Я ж казав просто так…
— А я кажу не просто так. Я абсолютно впевнений! І все-таки логофет припустився однієї помилки… Чи, може, зумисне зробив це…
— Якої помилки? — по спині в Урсу побігли мурашки.
— Дуже чітко відокремив речення, перетворив їх на окремі самостійні речення, без ніякого зв’язку між ними… Це вказує, Урсу, що ми не маємо, точніше, не можемо мати загального смислу. А якщо нема загального смислу, то це означає, що перед нами не документ.
Віктор з Урсу разом підвелися з місць. Крем’язень був ошелешений, розгублений:
— То що ж воно таке, оці папери, які виповнили мені душу киплячим салом?
— Я думаю, що це ключ! Перед нами не документ, Урсу, а тільки ключ для розшифрування документа…
— То де ж тоді документ?
— Або він загублений… або тут!
— Де? Ти що, з глузду зсунувся? — вигукнув Урсу, хапаючись руками за голову.
— Ні! Я був, був божевільний, усі ми божевільні, спантеличені, приголомшені… Неймовірно! Невже він міг загубитися?
Віктор притулився чолом до віконної шиби та так і закляк біля вікна, не маючи й кровиночки в обличчі.
— Невже він загубився, Урсу? — повторив знову по якомусь часі роздумів. — Невже загубився?.. Я навіть боюся спробувати.
— Якщо ти вважаєш, що це лише ключ, то загубилася сторінка документа.
Віктор не зважав на слова Урсу; він відійшов од вікна, ніби трохи підбадьорений.
— Мені аж страшно. Я ніколи в житті так не хвилювався. Урсу! Я не можу дивитися, не можу думати, роби все сам…
— Що робити?
— Полічи рядки в передмові…
— Передмова! — загорлав Урсу.
— Ні, ні! Я прошу тебе, не говори ні слова. Полічи рядки… Тільки й того! Як хочеш — голосно, тихо…