Наближалася третя година, і Тік вирішив собі, що цього разу він піде на станцію таки сам. Тому, побачивши, що підходить Траянова мати, він таємнице прошепотів хлопцеві:
— Цього разу теж будемо стрибати через потічок. Я, коли порву штани, просто їх зашпилю…
В Траяна, звісно, охота йти відпала.
«Бідолашний Траян, — співчутливо думав дорогою Тік. — Так йому було б цікаво, і так би він засмутився, коли б побачив, що ми одразу вирушаємо на екскурсію!.. То таки на краще, що він не пішов…»
Поїзда на станції ще не було, але, казали люди, він мав підійти хвилин за п’ять.
Чекаючи, поки мине п’ять хвилин, які видалися за всі п’ятнадцять, Тік дивився на гори. Звідси вони були ще грізніші. Хлопець підійшов до селянина із заячою губою, затятого любителя люльки, і спитав:
— Як звуться, дідусю, оті гори?
— Оті за Отарою?
— Так, оті, що ніби зубці.
— Краще спитай, як вони не звуться. Хто їх називає Орлиними, а хто — Голими Вершинами. Дехто називає їх Великими. Сам я кажу на них Прокляті. А книжки називають їх Відром.
— А можна там пройти?
— Де там! Ти думаєш, хлопче, що хто-небудь вибирався на їхні вершини? Гори злі, справді прокляті. Хто пробував піднятися, то або не повернувся зовсім, або став калікою на все життя. Ніякої з них користі. Лише дощові хмари нам затримують, прокляті…
Почувся гудок, а потім і чахкання локомотива. Стомлено дихаючи, на станцію вкотився маленький завзятий паровоз. Схвильований Тік заплющив очі й почав рахувати до восьми. А коли розплющив їх, то на протилежному кінці перону побачив…
Він метеором упав в обійми Марії.
— Нестерпний ти! — дорікнула йому сестра. — Хіба ти не міг…
І, не знаючи, що мав би вчинити братик, просто поцілувала його. Потім ясноокий кирпань пройшов через руки інших черешняків. Лучія, Дан, Урсу, Віктор. Малий навіть не встиг спитати Віктора, коли той повернувся, бо Віктор випередив його:
— Тіку, ти не бачив у селі старого дуба, старого викривленого дуба?
— А навіщо вам дуб? — стрепенувся малий. — Він звалився ще за часів князювання Васіле Лупу.
— І від нього не залишилося нічого, геть нічогісінько? — перелякано спитала Лучія.
— На місці дуба стоїть церква. Збудована вона якраз на тому самому місці і зроблена за його виглядом. Он вона! На горбі, посеред села. А навіщо вам дуб? Я думав, ви скучили за мною чи за…
Тік помітив, як перемінилися на виду черешняки, як засвітилися дивним світлом їхні лиця. Що з ними таке?
— Урсу! — сказав Віктор. — Можна розбивати намети. Думаю, краще поставити їх якомога далі від села. А зараз, любий Тіку, і нам, і тобі багато є про що розповісти…
Вони розповідали про свої пригоди далеко за північ. І з хвилюванням чекали ранку, бо саме був восьмий місяць, а викривлена церква у Шойменах мала показати їм дорогу, якою вже сотні літ, мабуть, ніхто не ходив.
Розділ XV
1
Урсу розбудив друзів до схід сонця, як тільки засіріло. Черешняки поставили намети на березі потоку; вода в ньому холодна, мов крига, і здатна розбудити найбільшого сонька. Усі ще звечора погодилися, що в село до Кривої церкви підуть лише Віктор і Тік, а решта тим часом приготуються до походу.
Віктор з Тіком швидко подалися в село, щоб зустріти схід сонця біля церкви. Вони швидко промчали безлюдними вулицями й опинилися на високому горбі раніше, ніж із-за горизонту викотився червоний диск сонця. Побачивши отару горбів на заході, Віктор не втерпів:
— Знаєш, Тіку, якщо церква не точно на тому місці, де ріс дуб, і зроблена не за його виглядом, то нам навряд чи пощастить коли-небудь знайти той вхід.
— А це, Вікторе, важливо?
— Навіть дуже. Документ говорить, що нам треба йти туди, куди вкаже тінь викривленого дуба на світанку восьмого місяця. Тінь повинна показати на якусь вершину. Так і в тексті говориться: «За першою вершиною…» Тепер розумієш?
— Ти гадаєш, вона може вказати на іншу вершину?
— Саме цього я й боюся. Мабуть, викривлений стовбур дуба, тобто його тінь, дотягувалася до певної вершини, через яку, під якою чи крізь яку проходив князь у таємний хід. А коли церква збудована не точно на місці дуба, тінь її може нам показати на іншу вершину і… Ти розумієш?
Вікторові слова занепокоїли Тіка. Та коли малюк побачив, як поволі, ніби з-під землі викочується сонце, до нього повернувся бадьорий настрій.