— Я не вірю, Вікторе… Є ж легенда про дуба й про цю церкву на його місці…
— Саме це мене теж заспокоює… Церкву, мабуть, і збудували на місці дуба тільки для того, щоб вона показувала дорогу. Тому вона з викривленою банею. Легенда з неба не впала. Пильнуймо, Тіку… Сонце починає підніматися… Та-ак, а звідки ж подивитися на тінь? Про це ми й не подумали…
— У мене є ідея. Я вчора вилазив на дзвіницю. Знаєш, як звідти добре видно все навколо! Може, виберемося на дзвіницю?
Дзвіниця височіла якраз перед входом до церкви, за кілька метрів від неї. Вона була не дуже висока, так що тінь від церкви перекривала її власну тінь. Обидва хлопці швиденько піднялися на дзвіницю й зупинилися аж угорі біля слухового вікна. Тінь церкви простягалася до горбів. Коли провести пряму лінію від початку тіні, то вона впиралася в один з них.
— Третій зліва, Тіку!
— Отой, що з трьома деревами, які утворюють трикутник!
— Так, так. Почекаймо ще трішечки… Але нема ніякого смислу… Отже, ми повинні перейти через третій горб… Повертаймося!
Віктор і Тік залишили горба. Дорогою Віктор виповів малому свої сумніви:
— Я все-таки не розумію, як ми дійдемо від вершини до підніжжя крем’яної скелі. Від горба до гір, здається, чималий шмат шляху.
— Може, скеля перед горами, — припустив Тік.
— Може, й так, хоч я не дуже вірю. Одначе документ вимагає опиратися тільки на кілька дуже солідних орієнтирів… Тіку, любий мій, надвечір, коли пощастить, дійдемо до Замку двох хрестів, чи, як ви його назвали, до «Замку дівчини в білому»…
Лише тепер Тік наважився спитати Віктора, що той думає про цю дівчину. Одначе й сам відчув, що його слова пронизав острах:
— Ти що, Вікторе, думаєш про дівчину в білому?
Віктор відповів одразу, усміхаючись:
— Я думаю, вона в замку… Може, навіть саме в тій кімнаті, яка вказана в присланому нам плані…
— Але як вона опинилася в замку?
— Це загадка, Тіку…
— А ти не думаєш, що її полонили й замкнули у фортеці?
— Навіщо? Хто й навіщо полонив її і чому зачинив саме в замку?
— Ти не віриш, що вона полонена?
— Коли казати правду, Тіку, то не вірю, попри всі докази…
— А хіба вона не написала в листі, що її полонили? Ти ж і сам ніби не сумніваєшся в її посланні. А ця історія, про яку говорять в окрузі?.. Не могла ж вона з неба впасти…
— Справді… Я дечого не розумію, і те дещо викликає в мене багато роздумів… Іноді я майже переконаний, що їй загрожує велика небезпека, а іншого разу в мене буває таке враження, ніби все це тільки жарт… Не історія замку, а історія дівчини в білому…
— А я впевнений, що їй загрожує велика небезпека… більше того, мені страшно, коли б ми не прийшли занадто пізно…
Тік говорив з таким болем, аж Віктор відчув його острах. Тому він спробував заспокоїти малого:
— Давай усе повернемо навпаки, Тіку… Чому ми можемо прийти запізно?
— Коли казати правду, то я боюся, щоб її не вбили розбійники…
— Розбійники? А чому це тобі спало на думку? — удав здивованого Віктор.
Але Тік одразу перемінив розмову, бо помітив решту черешняків, що мчали їм назустріч:
— Не забудьмо горба, Вікторе. Третій ліворуч з трьома деревами…
Останні слова він сказав так голосно, що його почули всі.
— Третій! — зустріла їх Лучія. — Третій ліворуч… А скільки до нього кілометрів?
— Шість з половиною, — швидко підрахував їхній геніальний топограф Урсу. — Не більше… може, навіть на сотню-другу метрів менше… Коли Дан не нестиме багажу, то щонайбільше за дві години ми будемо на вершині.
— Так далеко туди йти? — здивувалася Марія.
— Це тобі здається далеко! — відважно заперечив Дан. — Думаю, що до обіду будемо там… А може, ти, Урсу, помилився… Тут же кілометрів два…
— Ти не бійся! За годину й п’ятдесят хвилин будемо там. До підніжжя прийдемо за годину. Підйом буде важчий. Він ніби прямий…
— А звідти, з вершини горба, скільки кілометрів до гір, Урсу? — спитав Віктор.
— Зараз важко сказати… По прямій — десь кілометрів п’ять. Але я не знаю, яка там дорога… Коли ми вийдемо на вершину, я скажу точно.
— Не будемо гаяти часу! — розпорядилася Лучія на превелику Тікову радість. — Пора рушати. Зупинимося тільки на вершині під тим деревом, що праворуч.
— Ого! — удавано злякався Дан.
— А для більшої певності ми з Марією вирішили приготувати там сніданок.
— Яке ж ви мали право вирішувати тільки обоє? — обурився Дан.
— Удвох! — виправила його Марія. — Тобто одноголосно. А хочеш, щоб нас було більше, то можемо й тебе прийняти в ряди господинь…