— Гаразд! — пригрозив Дан. — Я готовий у дорогу.
І він так прудко пішов уперед, що здивував навіть Урсу. Дан так рішуче вирішив помститися господиням і позбутися заразом слави лінтюха та слабака, що невдовзі почав задихатися — цей стан дуже добре відомий спортсменам, він настає на межі сил. Криза сталася десь через два кілометри. Як грім. Хлопець ніби в пекло йшов, ніби в озеро з киплячою смолою. Але поруч нього був Тік. Він здогадався, чому в Дана заплітаються ноги, і саме тоді, коли той збирався прохрипіти: «Тіку, я вмираю! Передай батькові, що я загинув, як герой…», малий погнав його вперед:
— Лучія сказала, що помре зо сміху ще до третього кілометра…
— Чому? — прошепотів Дан.
— Бо сміятиметься з тебе, що ти рушив, як витязь, а звалився, мов ковбаса… їй-право, отак і сказала… Але Марія краща… Вона сказала, що сміятиметься, коли ти впадеш і доведеться піклуватися тобою…
— Так?! — видихнув Дан і прискорив ходу.
І тут сталося з ним оте просте й звичайне для спортивного світу диво. Йому вдалося подолати кризу… Він відчув, що відлягає в грудях, зникає кволість, яснішає голова. Він ішов, не озираючись назад. Згодом сказав Тікові:
— Я тебе дуже прошу, попроси рюкзака в Лучії. Я не можу дивитися на неї. А сам боюся зупинитись.
Тік приніс Данові рюкзака, але не Лучіїного, бо дівчина затялася давати щось із своєї поклажі до першого привалу, а Маріїного, — та дуже зраділа, що може позбутися частини свого вантажу завдяки темпові Дана. І лише Тік та вірний Цомбі найбільше раділи від такого завзятого маршу.
Навіть коли почався підйом, Дан нікому не дозволив обійти себе. Де тільки в нього сили взялися! Разом з Тіком і Цомбі він відважно подолав страшну крутизну горба й вибрався нагору, не відчуваючи втоми. Зупинився аж під велетенським деревом і, взявшись руками в боки, переможно чекав приходу двох господинь. Коли дівчата, нарешті, з’явилися, вони мовчки якийсь час дивилися на нього, а потім, ніби між іншим, звернулися до Віктора:
— Ми порадилися з Тіком і вирішили зробити привал біля крем’яної скелі.
Найгучніше з усіх сміявся Урсу:
— Ха-ха-ха! Дане, ти герой! Обіцяю, що зроблю з тебе чемпіона-марафонця. Коли тобі вдалося подолати кризу, то це означає, що в тебе є спортивні нахили. Але мушу сказати відверто, краще б ти не переходив через кризову точку.
— Чому? — розсердився Дан. — Ага! Заздрощі!..
— Бо мені доведеться нести тебе на спині. Ти не козирися, що назавжди позбувся втоми. До вечора вона себе покаже, а на завтра нам потрібні будуть ноші. Як би ти зараз не хизувався, як би не впирався, завтра ти вже не будеш здатен ні на що. А може, навіть сьогодні надвечір.
— Побачимо! — задерикувато відповів Дан.
Але слова Урсу трохи пригасили його запал. Завдяки спортивному досягненню Дана сніданок почався на півгодини раніше. Герой, по-лицарськи великодушний, пощадив Лучію й Марію, не став пускати тих контршпильок, яких вони заслуговували, а вдовольнився лише м’якою погрозою:
— Якщо ви вдруге присилуєте мене до такого випробування, то я заведу вас просто в пекло. Даю слово!
Урсу тим часом вибрався на вершечок дерева, щоб обстежити околиці. Горб, де вони зупинилися, круто спускався до підніжжя гори. На її схилі вдалині виднілося річище потоку, який збігав згори по ущелині. Урсу простежив за річищем і швидко відкрив, що воно — єдина доступна на гору дорога. Хлопець негайно доповів про свої спостереження й почув голос Віктора:
— Я так і думав. Мусить бути якась дорога. Логофет досить точно вказав нам шлях.
Урсу спустився з дерева, з великим апетитом попоїв і виробив з Віктором план дій, підрахувавши, що до підніжжя гори не більше п’яти кілометрів. Хоч темп, який запропонував Дан, вимагав від кожного великих зусиль, ніхто й не думав насолоджуватися відпочинком. Годинник не показував ще й восьмої ранку, коли черешняки почали спускатися з горба до підніжжя гори. Цей єдиний спуск поміж урвищ вів просто до річища потоку.
Коли черешняки дійшли до струмка, то відчули, що опинилися в іншому світі, який належить уже іншим силам.
Гори, що з вершини горба здавалися звичайними вершинами з голими загостреними верхами, тепер показували всю свою силу й дикість. Вони скидалися на мури — прямовисні, важкі, байдужі, притуплені й гладенькі, розколені то сям, то там стрімкими, страхітливими щілинами. Це було дике й суворе місце — воно пригнічувало, зловісно погрожувало, дихало жорстокістю. Нічого подібного черешняки ще не зустрічали на своїх шляхах.