— Щодо річища, то твоя правда. Я вважаю, що воно веде не зі сходу, а з заходу.
— Я теж так думаю. Отже, десь повинна бути й долина…
— Так, — перепинив її Віктор, — але в тексті дуже чітко сказано, що треба пустити стрілу в сонце, тобто на схід. І все-таки думаю, що йдеться про підземний хід. Почнемо пошуки?
Усі погодилися на тому і негайно почали пошуки. Та коли підійшли ближче до скель, то зрозуміли, що це. буде набагато важче, ніж думалося спершу. Урсу слушно застерігав. Перед ними лежав справжній лабіринт скель різної форми й величини. Скелі та підвищення, особливо в лівій частині лабіринту, поросли деревами, натомість протилежний бік був майже голий.
Щоб полегшити й прискорити пошуки, шукачі розділилися на дві групи. В одній були Тік, Урсу та Марія, в другій — Віктор, Дан і Лучія. Група Урсу мала обстежити заліснену частину, група Віктора — оголену. Речі загорнули в парусину й приклали кількома каменями, Тік звелів собаці сторожувати все, і черешняки, озброївшись туристськими інструментами, подалися на пошуки.
— Пильнуйте! — напутливо сказав Віктор, коли вони мали розійтися. — Кожен квадратний метр може приховувати вхід. Незалежно від наслідків пошуків через дві години зустрічаємося біля речей.
2
Віктор, Лучія і Дан вирішили спершу ознайомитися зі своєю зоною й замалювати найдивніші, найнезвичайніші місця, які могли б правити за прикриття для потайного ходу.
Після першого обходу, що тривав більше години і ввігнав їх у сім потів, Лучія охарактеризувала зроблені нею помітки:
— Скелі вапнякові, зруйновані негодою, з багатьма заломами та виямками. Виямки переважно поверхневі. Дві з них являють собою початки гротів. На одній зі скель з рівними стінами, неможливій для підйому, на вершині дивна виямка.
— Можна вважати, що вхід до замку міг би бути в одному з трьох місць, — підсумував Дан.
— Я не думаю, що нас можуть зацікавити інші місця, — сказав Віктор. — 3 чого почнемо?
— З того, що в наших силах, — відповіла Лучія. — На скелю не можна вилізти.
— Тоді ходімо в печери, — запропонував Дан. — Але не забудьмо ліхтариків.
Вони прихопили кожен по мисливському ліхтарю й подалися до гротів, гнані надією і хвилюванням.
— Я вірю, що вхід в одній із цих печер, — сказав Дан. — Це найпростіше, найлегше і…
— А я сумніваюся, — відповіла Лучія. — Печери занадто спокусливі й зручні. Швидше вже ота заглибина на вершині скелі…
— Принаймні, — роздумував Віктор, — у заглибини набагато більше шансів, ніж у печери, — хоч би тому, що вона здається неприступною.
— Але це не узгоджується із вказівкою логофета: «…спускається, піднімається також». Так, як ти, Вікторе, недавно, говорив…
— Це навіть аж занадто за вказівкою логофета… Адже він сказав спочатку про вхід, а вже потім цю фразу. Стріла знаходить вхід і стріла дуже гарно може вибрати за ціль заглибину на вершині скелі… І звідти спускається, так?
— Так, так… Я пригадую…
Черешняки підійшли до однієї з печер. Вхід до неї був стрімкий, але цілком придатний для гнучкого тіла. Перш ніж зайти всередину, Віктор попросив їх трохи відійти. Він виліз по виступові до входу, посвітив ліхтариком усередину печери і почав свистіти, кричати та жбурляти каміння. Але в печері було тихо. Отже, в ній не поселилася жодна жива істота, що мала б цілковите право розсердитись і захищати своє житло від непроханих гостей.
— Я зайду перший, — вирішив Віктор, — а як треба буде, то покличу й вас.
Віктор зайшов усередину й засвітив ліхтарика. Заглибина виявилась невеликою, — наче темне й бридке дупло. Біля входу на стінах чорніли плями кіптяви, а на долівці лежали рештки деревного вугілля. «Ось чому звірина уникає цієї природної печери, — подумав Віктор. — Її використовували, очевидно, як прихисток від негоди мисливці або пастухи. Тут нічого шукати».
— Нема нічого! — сказав він друзям, спустившись до них. — Тут були люди. Боюся, що й друга печера буде така сама. А жаль!
Лучія і Дан, за Вікторовим прикладом, почали лякати та проганяти звірину, що могла бути в другій печері.
— Нічого живого всередині! — повідомила невдовзі Лучія.
— Тоді тим більше нічого не знайдемо, — сказав Віктор.
Він зайшов у другу печеру і зразу побачив сліди людського перебування: порожні консервні банки, шматки паперу й газет, плями кіптяви й залишки деревного вугілля. Хоч печера трішечки й більша, ніж її посестра, але й тут не могло бути ніяких таємниць. Стіни кам’яні, гладенькі, і тільки в одному кутку жебонів струмочок. Віктор підібрав кілька шматків паперу та консервних банок і вийшов надвір.