— Це все, що є в печері, я тільки струмочка не зміг узяти. Зараз подивимося, хто й коли тут був… Газети… вони далеко не сьогоднішні… ба навіть не нинішнього року. Лучіє, ти не пам’ятаєш, коли вийшло третє видання «Тома Сойєра»?
— Навіщо це тобі?
— Ось тут, у середній колонці, пишеться про нові книжки і згадується третє видання «Тома».
— Торік у… червні, — пригадав Дан.
— А ця газета вже нинішнього року… теж за червень. Хто б це міг бути? Туристи? Мисливці? Червень… Червень… Але хіба це сезон для полювання? Щоб якісь мисливці… Та облишмо це на потім… Зараз подивимось, що то за заглибина на вершині скелі.
Скеля була схожа на церковний шпиль і піднімалася вгору метрів на тридцять. Зовсім неприступна. Від висоти метрів двадцяти скеля звужувалася, наче вершина шпичастої піраміди. Заглибина була метрів на п’ять нижче від вершини. Віктор обійшов скелю з усіх боків, щоб вибрати приступний шлях.
— Навіть не думай, Вікторе! — зупинила його Лучія. — В найкращому разі ти піднімешся всього на кілька метрів. А далі, варто тобі зробити тільки один помилковий крок чи рух… Пошукаймо інших засобів…
— Нема в нас інших засобів, Лучіє, дарма їх шукати… Або ми заглянемо власними очима всередину, або повинні відмовитися взагалі…
— Але ж це неможливо! Нічого навіть думати піднятися туди.
Однак Віктора Лучіїні слова не могли зупинити. Він помітив у скелі кілька щілин. Поставив ногу в одну з них, схопився рукою за якийсь виступ і відтак поволі-поволі, дуже обережно і з великими труднощами піднявся метрів на три. Він видряпувався, наче кішка по корі дерева. Але просунутися далі він уже не міг ні на сантиметр. І спуститися вже не міг. Тоді надумав просто пуститися руками. Його наче рвонув хтось, таке несподіване було падіння. Він спробував випростатися, але зробив це занадто раптово, тому впав на землю не ногами, як розраховував, а руками.
Лучія й Дан кинулися до нього водночас, але він здужав підвестися. сам. Віктор зовсім не постраждав, тільки долоні обдер об землю.
— Неможливо, Лучіє! — видихнув він. — Твоя правда. Не можна піднятися. Але як же заглянути туди? Як?
— А може, спробувати кинути каменем? — запропонував Дан.
— Це означає: «Давай робити що-небудь, аби не стояти даремно», — змирився Віктор.
Це було все, на що вони виявилися здатними: кидати в заглибину камінці. Правда, це теж було нелегко. Данові камінці не долітали до заглибини. Спробував і Віктор, після того як Лучія, сувора й невблаганна, перев’язала йому руки. Йому вдалося вцілити в заглибину лише після третього разу. Враз звідти вискочила якась велетенська істота і стрілою шугнула в небо.
— Орел! — прошепотіла Лучія. — Там, мабуть, орлине гніздо…
— А це означає, що там ніхто не був… — зрадів Віктор. — Що будемо робити?
— Треба порадитися з усіма, — відповіла Лучія. — Тим більше що вже закінчується друга година.
І всі троє заквапилися до місця зустрічі.
3
Перш ніж почати обстеження, Урсу, Марія і Тік розійшлися по окремих підвищеннях, щоб оглянути всю заліснену зону, яку вони мали обстежити. Уся місцевість лежала мов на долоні. Це був молоденький ліс на одноманітних схилах. Тільки ген край лісу виднілося скупчення скель, наче руїни якоїсь фортеці. Добре запам’ятавши все, троє черешняків спустилися, щоб виробити спільний план.
— Думаю, нам слід обстежити тільки одне місце, — сказав Урсу, — оте дивне збіговисько скель.
— Воно так гарно скидається на зруйновану фортецю, — вихопився Тік. — А може, там і була Фортеця Орлів?
— Аби вона була там, то її давно вже відкрили б, — угамувала його Марія. — І про це не говориться в документі. Зараз нам треба знайти вхід, а не фортецю. Хто зна, де вона може бути, та фортеця…
— Ходімо туди! — запропонував Урсу.
— А решта території? — спитала Марія. — Коли ми обстежимо її?
— Мені здається, тут нема чого шукати. Ліс молодий, а це означає, що ця частина була або голою, або її порівняно недавно вирубали й залишили напризволяще. А коли рубали стільки лісу, то не могли не побачити входу, хоч би як він був замаскований.
Черешняки підійшли до нагромадження скель. Але те, що здаля видавалося нагромадженням, насправді виявилося велетенським каменем, однією-єдиною скелею, поруйнованою в десятках місць дощами та вітрами. Деякі тріщини врізувалися глибоко в скелю, наче ніші. Обійшовши кілька разів цей велетенський камінь, Урсу трохи розчарувався: