— Крім кількох незначних щілин, є два великі отвори, вони заходять далеко в камінь. У мене таке враження, ніби вони опоряджені людською рукою.
— Вхід! — перехопило подих у Тіка.
— Я не дуже вірю, — остудила його запал Марія. Занадто вже на видноті у всіх ця скеля. Не найкраще місце для таємного входу.
— Чому? — заперечив малий. — Звідки тобі знати, який вигляд мали ці місця понад триста років тому? Може, ліс тут був такий, що крізь нього ніхто не міг пройти.
— Може… — сказав Урсу. — Але, замість точити ляси, давайте краще зайдемо всередину…
— Коли б не було якогось звіра всередині! — злякалася Марія.
— Не турбуйся. Якщо тут навіть є вовк чи лисиця, то вони вийдуть іншим боком.
Урсу рушив уперед із ліхтариком у руці та з топірцем у другій. Ніша була не дуже темна. Очевидно, десь пробивалося світло. Стіни маленького коридора, здавалося, не приховували ніяких таємниць. Посередині скелі коридор переходив у простору, ніби кімната, заглибину, де, за всіма ознаками, перебували колись люди. Обнишпоривши всі закапелки цієї природної кімнати, черешняки пішли далі коридором, аж поки вийшли надвір з протилежного боку.
— Нема нічого! — засумував Тік. — Невже тут нема якихось інших заглибин?
Піднятися на бескид було неважко. Вони всі троє видряпалися по його схилу, дісталися вершини, але все намарне. Ніде ніякого сліду потайного ходу. Вони відпочили кілька хвилин на вершині бескиду, ще раз пильно роздивившись усе.
— Урсу! — ожив Тік. — Ану глянь на ту прірву… Бачиш? Отам! Тобі не здається, що там на дні якась темна пляма?
— Ніяка то не пляма, — відповів Урсу. — То отвір. Чи не барліг. Якщо хочеш, ходімо перевіримо.
Шукачі пішли до Тікової плями без великого душевного трепету. Коли зупинилися на краю урвища, Урсу спитав малого:
— Ти бачив коли-небудь борсука?
— Ні! — замість малого відповіла Марія.
— Зараз побачите. Ви не бійтеся, це наймирніший, найситніший, але й найлінивіший звірок між усіма тваринами. Зараз ми його трохи потривожимо.
Взявши довгу палицю, Урсу почав шурхати нею в борсукову нору, але даремно. Звірка не турбувало ні шарудіння листя, ні свист Урсу. Розсердившись, здоровань ліг на живіт і засунув руку в нору. Борсук прошмигнув повз нього і надзвичайно прудко втік, смішно перебираючи своїми коротенькими лапками.
— Ця дірка, Тіку, веде принаймні до замку Борсуків, — почав кепкувати Урсу. — Я пропоную ще раз оглянути скелю, але не з любові до неї. Побачимо, чи нема там чого поблизу: було б жаль утратити щось. Потім спустимося до місця збору, але кожен своєю дорогою, і в такий спосіб обстежимо місцевість.
Троє невдах, майже нещасливців, знову молилися фортуні, але фея не з’явилася й цього разу.
Поодинці вони спускалися до місця зустрічі і прибули туди майже одночасно з групою Віктора.
Обмінявшись даними, невдачами й надіями, черешняки в один голос вирішили відпочити кілька годин, бо вже настала й пора обідати. А вони всі стомилися й зголодніли. Намети поставлять після обіду, І лише Тік, здивований таким рішенням, кинувся до Віктора.
— Хіба ми сьогодні не підемо до замку?
— Сьогодні? Але ж ми ще навіть не знайшли входу.
— Він тільки в тій заглибині на вершині скелі, — наполягав малий.
— Так і я думаю, — заспокоїв його Віктор. — Але до певності далеко. Якщо вхід навіть там, то все ускладнюється. Як нам дістатися туди? Урсу, в тебе є якийсь план?
На Вікторове запитання не відповів ніхто. Урсу зник. Він скористався тим, що всі зайняті іншим, і потай подався до скелі з отвором. Йому небагато треба було, щоб переконатися, що скелю взяти не так-то просто. Треба знайти якийсь засіб… І той засіб є! Крем’язень швидко повернувся до наметів — саме тоді, коли Віктор повторював запитання:
— Урсу, як ти вважаєш, на скелю можна вибратися?
— Так! — відповів той дуже спокійно.
Хоч ноги в усіх були наче розварені, а на підошвах висів свинець, і Лучія, і Віктор підскочили, ніби підкинуті пружиною.
— Ти можеш піднятися до заглибини? — спитала Лучія з докором і погрозою водночас.
— Не турбуйся, Лучіє, — спробував заспокоїти її Віктор. — Якщо Урсу дійшов такого висновку, то там нема ніякої небезпеки.
— Це справді нелегко, — додав Урсу, — але не так уже й важко. Для вас то буде важче, коли, звісно, там є вхід. Але я вже придумав, як вам туди вибратися.
— Що придумав? — спитав дуже стурбовано Дан.
— Я вас навчу, але, перш ніж підніматися, треба буде зробити кілька відповідних вправ. Тому я теж, як і Віктор, думаю, що до замку ми зможемо вирушити тільки завтра вранці.