Дан знову глянув на Урсу, але цього разу перелякано:
— Завтра? Ти справді так думаєш, чи мені почулося?
— Що, втома вже бере своє? — в один голос спитали обидві дівчини.
— Яка втома?! Смерть мене бере! — заскімлив Дан. — Я знесилений, а ноги так болять, що мамо рідна! Я не знав досі, що й свинець може боліти!
— Тоді все ускладнюється, — сказав Урсу. — Тобі треба лежати спокійно, не рухатися, ввечері я зроблю масаж на славу, до завтра тобі трохи минеться, так що зможеш підніматися.
— Ти, мабуть, надумав масажувати мені ноги?
— Саме так.
— Гай-гай! Може, хтось інший дасть на масаж свої ноги замість мене. Бо я не витерплю, їй-право…
Марія зайшлася сміхом, заразивши ним і решту. Тік вирішив і собі похвалити хворого:
— Ти іноді дотепно жартуєш…
— Які жарти! — ощирився Дан. — Аби ви опинилися на моєму місці…
— Відпочивайте! — розпорядилася Лучія. — Наговоритеся пізніше.
І та ж сама Лучія через кілька хвилин перша звернулася до Віктора:
— Ти думаєш, що там, у скелі, є вхід?
— Принаймні, Лучіє, орлине гніздо видається єдиним неприступним місцем на східній крем’яній скелі. І не тільки це. Віддаль до нього дорівнює польоту стріли, і, зрештою, то дуже надійне місце.
— А як може сполучатися ця скеля із замком, що його не видно на цілі кілометри?
— То інше діло. Нам не треба зараз цим займатися. Нас цікавить поки що тільки вхід. І все. Так говорить логофет. Тільки тепер я починаю розуміти, яка точна його вказівка. Треба було про це подумати відразу щоб не витрачати стільки часу на пошуки.
— Що ти маєш на уяві? — зацікавлено спитала Марія.
— Від підніжжя скелі на схід, — відповів Віктор, — є тільки одне примітне місце. Отой отвір на вершині скелі. Лучник, вибираючи ціль, мимоволі натрапив би саме на нього, бо він нікуди не може зникнути. Якби ми подумали про це відразу, то вже, мабуть, були б під брамою фортеці…
— Та якби ще покликали з міста пожежників з драбиною, — глузливо, але без злості, додала Лучія.
Урсу, вловивши Лучіїн острах, зметикував, що тепер не найслушніший момент розказати, як він надумав вилізти на скелю. Тому й уникав поглядів Тіка та Віктора, вдаючи, що займається чимось іншим.
— Відпочивайте! — гримнула Марія, і саме вчасно, бо Лучія вже наготувалася вивергнути нову зливу запитань.
Черешняки зайшли в намет, і не було потреби примушувати їх спати. Втома зробила своє. Тільки Цомбі надворі охороняв їхній спокій.
4
Сон збадьорив усіх. Тільки Дан, старанно виконуючи вказівки Урсу, лежав без руху. Правда, раз спробував звестися на ноги, але його пронизав такий біль, що він не стримав крику:
— О-ой!
— Що трапилося? — кинулась до нього Марія.
— О-ой! — Дан спробував повернути все на жарт. — Навіщо ви мене залишаєте самого? Я теж хочу піти з вами.
— Лежи непорушно! — суворо звелів йому Урсу тоном, що не допускав заперечень. — Хтось же повинен стерегти речі. Самого собаки замало…
— Коли тільки так, то я можу й залишитись! — мусив погодитись Дан. — Але ви не йдіть без мене в замок, бо… Я вам клянуся, що прийду туди раніше від вас. Не забувайте сьогоднішнього випадку!
Марія переконала Дана, що входити без нього в замок нема ніякого сенсу, і черешняки вирушили до дуплавої скелі, залишивши найнещаснішого із смертних стерегти речі.
Коли вони підійшли до підніжжя скелі, Урсу розказав, як він думав підніматися.
Метрів на два нижче отвору стирчав гострий кам’яний шпичак.
— У ньому наш порятунок! — показав Урсу.
— Тобто? — поцікавився Тік.
— Тобто зробимо ласо і затягнемо його на шпичаку.
— Ти хочеш вилізти туди, тримаючись лише за мотузку? — перелякалася Лучія.
— Заіграшки! — відповів хлопець. — Не встигнеш ти плеснути в долоні, як я вже буду нагорі.
— А як ти від шпичака дістанешся до отвору?
Урсу закашлявся, вдаючи, ніби сміється, і сказав ще твердіше:
— А ви не бачите там малесеньких щілинок? Вони ніби спеціально зроблені, щоб добиратися до отвору…
Ніхто з них не бачив жодної щілини, але всі повірили, що вони там є.
— А мотузка? — знову стала на своєму Лучія. — Ми втратимо дуже гарну мотузку.
— Не втратимо ми ніякої мотузки! — заспокоїв її Урсу.
— А як ми її звідти знімемо? — спитала Марія.
— Побачите. Майте терпіння.
Крем’язень зробив зашморг, підійшов до скелі, розкрутив мотузку над головою й кинув. Мотузка просвистіла в повітрі, зашморг упав на кам’яний шпичак. Урсу смикнув, щоб зашморг затягнувся, і відпустив мотузку. Вона затанцювала вздовж скелі і зупинилася біля його ніг.