— Мені треба оглянути фургон із тими вашими медиками. Ще хочу оглянути штаб. Ви нічого не казали про штаб.
— Його обладнано, — сказав Лінч.
— Гаразд. Ось, — він простягнув Веббер револьвер, — глянь, чи нема у вас якоїсь кобури для нього. Тепер хай Лінч покаже медиків.
— Він так і думав, що це ти будеш, — сказав Лінч, без видимих зусиль деручись угору купою бетонних уламків. Тернер дерся за ним. — Репутація в тебе ого-го, — на цих словах він озирнувся з-під пасом брудного, вибіленого сонцем волосся. Помітно молодший.
— Не знаю, чи це добре. Скільки б не було — це недобре. А ти з ним раніше працював? У Марракеші?
Лінч пригнувся й боком проліз у щілину під шлакобетонним блоком. Тернер не відставав. Пустельні трави пахнули смолою, чіплялися й жалили дрібними колючками. Крізь прямокутний отвір, який так і не став вікном, було видно рожеві верхівки скель. Лінч збіг насипом.
— Ага, вже працював на нього, — сказав, спинившись. Широкий шкіряний ремінь сидів низько на стегнах — давній, бувалий, пряжка велика, важка, з «мертвою головою» з чорненого срібла й смужкою пірамідальних шипів на спинці. — Але не в Марракеші, пізніше.
— І з Конні теж, Лінче?
— Із ким?
— Із Конроем. Працював уже на нього? Точніше, зараз ти теж на нього працюєш? — Тернер навмисне спускався насипом поволі. Гравій хрускотів і зрадливо прослизав під підошвами черевиків. Під джинсовою жилеткою Лінча в підпахвовій кобурі майнуло руків'я мініатюрного голкостріла.
Лінч незворушно облизав сухі губи.
— Це Сатів контакт. Я його й не бачив.
— У Конроя є одна риса нехороша, Лінче. Не вміє делегувати відповідальність. Любить, щоби в групі була своя людина з самого початку, наглядач за наглядачами. Завжди так. Це ти?
Лінч ледь хитнув головою — мінімально, аби було ясно, що відповідь заперечна. Тернер був близько — чув запах його поту крізь смолистий дурман пустельних трав.
— Я двічі бачив, як Конрой так вивід цілі провалив. Тут самі ящірки й бите скло. Хотів би тут умерти, Лінче? — Тернер підніс кулак до його обличчя й поволі випростав вказівний палець. — Ми в зоні стеження. Якщо Конроїв підсадний бодай писне, вони нас помітять.
— Якщо досі не помітили.
— Так точно.
— У Сата спитай, — сказав Лінч. — Це не я і точно не Веббер. — Він мимохіть почухав бороду чорними обламаними нігтями. — Краще скажи, ти мене сюди на пару слів відвів чи справді хочеш оглянути ту японську консерву?
— Ходім глянем.
Це Лінч. Точно Лінч.
Колись багато років тому Тернер винайняв у Мексиці пересувний житловий модуль французької збірки: на сонячних батареях, метрів сім завдовжки, в корпусі з полірованого сплаву, подібний до мухи без крилець і з півкулями з фоточутливого темного плексигласу замість очей. Тернер дивився крізь них униз, коли допотопний російський вантажний вертоліт із тандемним гвинтом волочив у жувалах модуль понад узбережжям, ледь не чіпляючи верхівки найвищих пальм. Три дні той модуль тоді простояв на далекому безлюдному пляжі з чорним піском, і Тернер насолоджувався самотністю в вузькому обшитому тиком салоні — грів собі в мікрохвильовці їжу з морозилки й ощадливо, але регулярно приймав холодний прісний душ. Прямокутні сонячні панелі модуля рухалися за сонцем, і Тернер навчився визначати час за їхнім положенням.
Мобільна нейрохірургічна операційна від «Хосаки» нагадувала безоку сестру того французького модуля — тільки довша метрів на два й укрита світло-коричневою фарбою. По нижній частині корпусу тягнувся пунктир свіжопривареного перфорованого залізного профілю, до якого на простих пружинних підвісках було прикріплено десяток червоних шипованих велосипедних коліс.
— Сплять, — сказав Лінч. — Воно коливається, коли всередині ходять, тому помітно. Коли треба буде, колеса познімаємо, але зараз так зручніше за ними стежити.
Тернер поволі обійшов коричневий стручок фургона, помітив блискучу чорну відвідну трубу, що тяглася до невеликого прямокутного бака неподалік.
— Учора ввечері відкачувати довелось — мамо рідна, — Лінч похитав головою. — У них їжа є й трохи води.
Тернер притиснувся вухом до корпусу.
— Звукоізоляція, — сказав Лінч.
Тернер глянув на залізну покрівлю вгорі. Фургон не видно з повітря — його надійно затуляє ділянка вцілілого іржавого даху метрів із десять завдовжки. Листова сталь, гаряча — хоч яєчню смаж. Кивнув. Цей розпечений прямокутник увесь час незрушно світитиметься на маасівських теплових сканерах.
— Кажани, — озвалася поруч Веббер і подала Тернеру «Сміт-Вессон» у нейлоновій наплічній кобурі. Сутінки повнилися звуками, які ніби йшли нізвідки, — металічними потріскуваннями, комашиним стрекотінням, криками невидимих птахів. Тернер запхав револьвер разом із кобурою в кишеню куртки. — Якщо відлити треба, йди до отого мескіте. Тільки колючок бережись.
— Ти сама звідки?
— Нью-Мексико. — Обличчя Веббер у сутінках здавалось вирізьбленим із дерева. Вона розвернулася й пішла до місця, де сходилися кутом залишки стін, на яких було розтягнуто маскувальні навіси. Там видніли постаті Саткліффа й молодшого темношкірого. Обидва щось їли з фольгових згортків. Рамірес, консольник, який працюватиме звідси, напарник Джейлін Слайд. Із Лос-Анджелеса.
Тернер перевів погляд на полумисок вечірнього неба вгорі — бездонний, чіткий, мов зоряна мала. Дивно, що звідси воно здається таким великим, а з орбіти — просто темна затока без берегів, без масштабу й сенсу. Сам він напевне сьогодні не спатиме, й Великий Віз опише над ним півколо й потоне за видноколом, а за ним і його довгі голоблі.
У голові запаморочилося, відчуття часу й простору зникло, коли образи з біософтового досьє линули крізь розум самі собою.
8. Париж
Андреа жила в мартье-де-Терн, і її старезна будівля, як і всі інші на тій вулиці, чекала на оновлювальні піскоструменеві процедури від невтомної міської влади. У темному під'їзді одна з біофлуоресцентних панелей «Фудзі-Електрик» тьмяно осявала цілу стіну побитих життям дерев'яних скриньок із прорізями в подекуди ще цілих дверцятах. Марлі знала, що колись крізь ті щілини поштарі вкидали листи, — і хоча в цьому чулась якась романтика, самі скриньки з пожовклими від часу картками, де вицвітали імена й роди занять давно зниклих орендарів, завжди навіювали тугу. По стінах під'їзду звивалися кільцями кабелі й жмути оптоволокна — кожне пасмо погрожувало обернутися страшним сном для невезучих ремонтників. Крізь прочинені двері з запилюженим крапчатим склом було видно вогку блискучу бруківку внутрішнього двору, куди майже ніхто не ходив.
Коли Марлі заходила, консьєрж якраз там сидів на білому пластмасовому ящику з-під евіанівської мінералки й терпляче, ланка за ланкою змащував чорний від мазуту ланцюг старого велосипеда. Глянув на неї, як вона почала підйом сходами, але жодного зацікавлення не виявив.
Сходи були мармурові, матово-терті, протоптані нескінченними поколіннями мешканців. Квартира Андреа на п'ятому поверсі — дві кімнати, кухня, ванна. Марлі прийшла сюди, коли востаннє зачинила двері своєї галереї, бо вже не могла більше ночувати в спальні, яку облаштувала для них із Аленом у кімнатці за запасником. Будівля знов заходилася стискати її в депресивних лещатах, але нове вбрання й дзвінкий стукіт підборів по мармуру захищали. На Марлі було нове пальто вільного крою з натуральної шкіри, на кілька тонів світліше за сумочку, вовняна спідниця й шовкова блуза, придбані в паризькому «Ісетані». Постриглася вона того ж ранку на Фобур Сент-Оноре — бірманська перукарка оновила їй зачіску західнонімецьким лазерним олівцем. Робота недешева, проте точна: вийшло скромно, але й не надто консервативно.
Вона торкнулася круглої панелі посередині дверей, почула, як та тихенько пискнула, зчитуючи рифи й западини на пучках.
— Андреа, це я, — промовила в крихітну щілину мікрофона. Почулося клацання й стрекотіння замків — подруга відмикала двері.