Стояла перед нею вся мокра, в старому махровому халаті. Оглянула Марлі з ніг до голови й усміхнулася:
— Ти роботу отримала чи банк пограбувала?
Марлі переступила поріг і поцілувала подругу в вогку щоку.
— Таке враження, що все одразу, — відповіла вона і засміялася.
— Кави нам, — сказала Андреа, — зроби нам кави й вершків не шкодуй. Мені треба голову помити, а твоя виглядає просто прекрасно...
Вона пішла у ванну, й Марлі почула шурхіт води по кахлях.
— У мене для тебе подарунок, — сказала, та Андреа не чула її. У кухні набрала чайник, запалила конфорку старезною запальничкою, що давала іскру, й заходилася шукати каву на забитих усякою всячиною полицях.
— Так, бачу, це воно, — сказала Андреа, розглядаючи голограму з першою коробкою, яку Марлі показали у Вірековому конструкті барселонського парку. — Ідеальна робота для тебе. — Вона торкнулася кнопки на проекторі, й зображення зникло.
За єдиним вікном кімнати небо перекреслювало кілька перистих хмарин.
— Для мене це надто похмуро, надто серйозно. Ніби речі, які ти виставляла в своїй галереї. Але це значить, що гер Вірек зробив правильний вибір: ти цю таємницю для нього розкриєш. На твоєму місці я, з огляду на плату, не дуже поспішала б.
На Андреа був подарунок Марлі — дорога й надзвичайно доладно скроєна чоловіча костюмна сорочка з сірої фламандської фланелі. Вона такі найбільше любила й, вочевидь, страшенно зраділа. Сорочка вигідно відтіняла її світле волосся й майже ідеально пасувала під колір очей.
— Страшним він здався мені, цей Вірек, — невпевнено сказала Марлі.
— Цілком імовірно, — відповіла Андреа, відсьорбуючи каву. — А ти чекала, що такий багатій буде милим і нормальним?
— Якоїсь миті я відчула, що він не зовсім людина. Дуже чітко відчула.
— Але так і є, Марлі. Ти говорила з проекцією, зі спецефектом...
— Усе одно, — вона безпорадно здійняла руку і враз на себе розсердилась.
— Усе одно він дуже, дуже заможний і платить тобі величезні гроші за роботу, до якої саме ти маєш унікальний хист. — Андреа посміхнулася й поправила елегантно закасану вугільно-сіру манжету. — Та й вибір у тебе не такий великий, правда?
— Знаю. І, мабуть, через це так незручно почуваюся.
— Ну, добре, я хотіла трохи потягнути й не казати тобі, але сталося ще дещо, від чого тобі може стати незручно. Якщо взагалі слово «незручно» тут доречне.
— Що?
— Я думала взагалі не казати тобі, та він, мабуть, рано чи пізно тебе дістане. Підозрюю, на запах грошей прибіг.
Марлі обережно поставила чашку на захаращений плетений столик.
— А нюх у нього гострий, — додала Андреа.
— Коли?
— Учора. Почалося це, мабуть, десь за годину після твоєї співбесіди з Віреком. Він мені на роботу подзвонив. Лишив тут записку в консьєржа. Якби я ту програму вимкнула, — вона вказала на телефон, — він би, мабуть, із півгодини дзеленчав.
Їй пригадалися очі консьєржа, клацання велосипедного ланцюга.
— Казав, поговорити хоче, — сказала Андреа. — Просто поговорити. Хочеш поговорити з ним, Марлі?
— Ні, — відповіла вона голосом маленької дівчинки, високим і жалюгідним. — Лишив номер?
Андреа зітхнула, повільно похитала головою й відповіла:
— Так, звісно, лишив.
9. Проекти
Темряву навколо затягнуло візерунками кривавих бджолиних стільників. Усе було тепле. А ще — м'яке. Переважно м'яке.
— Оце місиво, — озвався перший янгол жіночим голосом — далеким, але низьким і дуже чітким.
— Треба було зразу від Леона тягти сюди, — сказав другий янгол. — Нагорі нас за таке не похвалять.
— Мабуть, у нього щось у великій кишені, бач? Порізали, щоби дістати.
— Не тільки там порізали, сестро. Божечки, ану глянь сюди.
Фасетні візерунки хитнулися й попливли, коли хтось посунув його голову. Щока відчула прохолодну долоню.
— Сорочку собі не заляпай, — сказала перша янголка.
— Дві-На-День не зрадіє. Чого, гадаєш, він так пересрав і чкурнув?
Його це бісило, бо хотілося спати. І він навіть спав, точно спав, от тільки в голову чогось просочувалися Маршині симстимові сни, й він поверх за поверхом провалювався крізь обірвані сцени з «Важливих людей». Це мило безперервно крутили, відколи його ще й у проекті не було, і сюжет, мов багатоголовий плоский черв'як, циклився на собі самому, жер власний хвіст десь раз на кілька місяців, а потім відрощував нові голови, спраглі до напруги й прориву. Боббі бачив, як звивається все це клубчасте тіло, — Марша б ніколи не спромоглася так побачити цю штуку, цей розтягнутий клубок сенснетівської ДНК, цю дешеву крихку пластівчасту ектоплазму, виведену, щоби нагодувати незліченних голодних сновид.
І от Марша саме дивилася шоу очима Мітель Морґан Маґнум, головної героїні, спадкоємиці голови корпорації «Маґнум АҐ». Але сьогоднішня серія постійно збочувала кудись на манівці, подалі від карколомно складних хитросплетінь романтичних стосунків, у які повсякчас вплутувалася Мішель і за якими Боббі не давав собі клопоту стежити, й перетворювалася на соціоархітектурний екскурс у світ соціальних аркокомплексів, зведених за проектом Солері. Певні подробиці бентежили й спантеличували навіть Боббі — скажімо, він сумнівався, що цілі рівні там відведено під торгівлю піжамними костюмами зі світло-блакитного плюшу, з діамантовими пряжками при колінах, чи, наприклад, що на деяких рівнях, де завжди темно, морять голодом немовлят. В оце останнє, як йому враз пригадалося, свято вірила Марша, яка загалом відчувала до Проектів забобонний жах — ніби до баштоподібного пекла, куди її змусять піднятись одного чорного дня. Інші епізоди симстимного сну нагадували передачі з пізнавального каналу, безкоштовно включеного в передплатний пакет: Боббі показували детальні анімовані плани й схеми внутрішньої будови Проектів, а закадровий голос читав нудні лекції про способи життя й господарювання різних жителів комплексу. Коли все-таки вдавалося зосередитися на оповіді, Боббі розумів, що вона навіть менш переконлива за цікавинки про блакитний плюш чи здичавілих немовлят, котрі тихо кубляться в непроглядній темряві. Потім показували радісну молоду маму, яка нарізає піцу велетенським промисловим водяним ножем у кухонному куточку чистесенької студії-малосімейки. У вікні, що займає всю стіну, — вузький балкон, а за ним — прямокутник по-мультяшному блакитного неба. Боббі бачив її одночасно і чорношкірою, і ні — така собі стилізована під молоду матір дуже-дуже затемнена версія однієї з його домашніх голографічних порнодівчат. Із геть однаковісінькими маленькими, мультяшно-ідеальними грудьми. (Тут він, і без того отупілий і спантеличений, почув безмежно гучний украй несенснетівський голос, який промовив: «А оце, Джекі, я називаю залізобетонною ознакою життя. Не знаю, чи сам він на ногах стоятиме, але дещо вже впевнено стоїть».) А тоді його враз затягло, мов у зливний отвір, у екстравагантний всесвіт Мішель Морґан Маґнум, котра саме відчайдушно боролася проти лютих конкурентів із сікокського промислового клану Накамура, охочих поглинути «Маґнум АҐ». Наразі їх представляв (несподіваний поворот сюжету) основний герой-коханець сезону — казково заможний (але непояснювано спраглий нових мільярдів) і юний новосовєтський політик Васілій Суслов, котрий виглядав і вдягався, точно як готичні з Леонового клубу.
Серія ніби наближалася до кульмінації — антикварний «БМВ» на електрохімічному двигуні саме обстрілювали з мініатюрних західнонімецьких сервоприводних вертольотів, поки він їхав вулицею нижче Ковіна-Конкур, і Мішель Морґан Маґнум вирубала ударом пістолетного руків'я свого зрадливого секретаря, озброєного нікельованим «Намбу», а Суслов, за якого Боббі дедалі більше вболівав і якого асоціював із собою, готувався здриснути з міста разом із шикарною охоронницею-японкою, котра дуже нагадувала Боббі іншу його голографічну порноподружку, — аж раптом хтось заверещав.
Боббі такого вереску ще в житті не чув — але було в тому голосі щось жахливо знайоме. Втім, не встиг він поперейматися з цього приводу, як криваво-червоні стільники знов затанцювали поперед очей і стало шкода пропускати кінцівку серії «Важливих людей». Але коли червоне зачорніло, щось усередині підказало, що завжди можна спитати в Марші, чим усе скінчилося.