— У ветеринарці навчився, — додала Рія, й Боббі зрозумів, що це для нього. — Хоча до пса його ніхто б не пустив, він увесь час нашмалений.
— Отже, — сказав Дві-На-День, і його погляд нарешті спинився на Боббі, — ти житимеш.
Очі його були такі холодні, такі стомлені й клінічно хворі, такі несхожі на очі маніакального ділка, який усім зуби заговорить і якого Боббі звик вважати справжньою особистістю, а не маскою, — що лишилося тільки опустити погляд, зашарітись і втупитися в стіл.
Метрів три завдовжки й метр завширшки був той стіл — зшитий із колод, кожна ледь не завтовшки з його стегно. Мабуть, це дерево колись у воді лежало, подумав він, — деякі фрагменти досі вкриті сріблястим нальотом, як буває з плавником. Пригадав, як грався в піску поряд із такою колодою на пляжі в Атлантик-Сіті, давно ще, в дитинстві. Але ця деревина давно у воді не бувала, і вся стільниця вкрита мозаїкою парафінових патьоків, винних плям, хаотичних слідів матового чорного напилення, темних опіків від сотень сигарет. Стіл так щільно завалений їжею, сміттям і електронікою, що здавалося, ніби якийсь вуличний торговець вирішив розсортувати на ньому товари, а тоді перервався на вечерю. Було там кілька напівз'їдених піц із крилем і червоним соусом — і від їхнього вигляду шлунок Боббі глухо загурчав, — а ще напівзавалені стоси різномастих софтів, брудні келихи й склянки з забичкованими в рештках вина недопалками, рожева полістиролова таріль із посохлими канапе, надпиті й нечіпані банки пива, антикварний тактичний кинджал «Ґербер» без піхов на пласкому бруску полірованого мармуру, щонайменше три пістолети й, певно, кількадесят загадкових пристроїв, консолей та іншого кіберковбойського обладнання, від якого зазвичай у Боббі починала текти слина.
Зараз слина в нього текла на похололий шмат піци з крилем, та голод був незначною неприємністю порівняно з приниженням, яким накрило від усвідомлення, що Двом-На-День просто начхати. Боббі, звісно, не вважав його другом, але часом плекав усе-таки надію, що той бачить у ньому особистість — талановиту, ініціативну, здатну вирватися з Баррітауна. Але по очах було видно, що Боббі для нього не просто ніхто, а ще й вілсон...
— Послухай сюди, друже мій, — озвався хтось іще, і Боббі глянув перед собою. Обабіч Двох-На-День на пухкому шкіряному дивані з хромованими ніжками тепер сиділо двоє чорношкірих чоловіків. Першим говорив той, що був у якійсь довгій сірій мантії й носив старі окуляри в пластмасовій оправі. Прямокутні, завеликі й ніби без скелець. Другий був удвічі ширший у плечах за Двох-На-День, але вбраний у такий простий чорний костюм-двійку, як у японських ділових мужиків у кіношоу. Білосніжні, чистісінькі манжети застібнуті квадратними запонками із золотими мікросхемами.
— На жаль, не можемо дати тобі відлежатись і оклигати, — сказав перший, — бо в нас тут серйозна проблемка. — Він замовк, зняв окуляри й потер перенісся. — Нам потрібна твоя допомога.
— Бля, — промовив Дві-На-День. Він подався вперед, витягнув китайську сигарету з пачки, що лежала на столі, підкурив від тьмяного олив'яного черепа завбільшки з величенький лимон і потягнувся до келиха з вином. Той, що в окулярах, простягнув руку й тонким коричневим пальцем торкнувся його зап'ястя. Дві-На-День відпустив келих і відхилився на спинку дивана, чимдуж удаючи, ніби нічого не сталося. Окулярних усміхнувся до Боббі.
— Каунт Зіро, так? Кажуть, так ти себе звеш?
— Так, — радше здавлено каркнув Боббі.
— Нам треба знати про Діву, Каунт.
Чоловік запитально дивився на нього й чекав.
Боббі моргнув.
— В'єж Мірах, — сказав той і вдягнув окуляри. — Мати Наша Свята, Діва Пречудесна. А ще ми її звемо, — тут він здійняв лівицю й зробив якийсь рух пальцями, — Езілі Фреда.
Боббі усвідомив, що сидить роззявивши рота, й стулив його. Три темні обличчя вичікувально дивилися. Джекі й Рія кудись зникли, і хлопець не помітив, коли вони пішли. Раптом накотила паніка, і він заходився озиратися, вдивлятись у моторошний вазонний ліс довкола. Трубчасті тепличні лампи звисали під усіма можливими кутами, стирчали врізнобіч — мов рожево-пурпурові шпажки, пронизували зелену листяну масу. Жодних стін. Не видно ніяких стін. Диван і подряпаний стіл стоять посеред такої собі галявини з долівкою з голого бетону.
— Ми знаємо, що вона являлася тобі, — сказав другий, міцний, і акуратно поклав ногу на ногу. Коли поправляв холошу так, щоб ідеально випрасувана стрілка не зім'ялася, золота запонка на манжеті сліпучо підморгнула Боббі. — Ми знаємо, розумієш?
— Дві-На-День каже, це був твій перший набіг, — сказав перший. — Це правда?
Боббі кивнув.
— Тоді Леґба обрав тебе, — сказав чоловік і знову зняв порожню оправу, — коли вже звів із В'єж Мірак. — Він усміхнувся.
Боббі знов відкрив рота.
— Леґба, — повторив чоловік, — покровитель доріг і стежок, лоа комунікацій...
Дві-На-День забичкував сигарету просто в пошрамовану стільницю, і Боббі помітив, що рука технаря тремтить.
10. Ален
Вони домовилися про зустріч у ресторанчику на мінус п'ятому поверсі центру «Кур Наполеон» під Луврською пірамідою. Місце знайоме обом, хоча й не пов'язане з якимись особливими спогадами ні в неї, ні в нього. Це Ален запропонував, і вона підозрювала, що вибирав він украй ретельно. Емоційно нейтральна територія: для обох звична, але й до спогадів не прив'язана. Старомодний інтер'єр початку століття: гранітні прилавки, чорні колони, що підпирають стелю, дзеркальні стіни й меблі на манер вуличних італійських — непоказні, з темної сталі, — які могли б бути родом із будь-якого з десятка минулих десятиліть. Столики вкриті сірими лляними скатертинами в тонку чорну смужку, обкладинки меню, сірникові коробки й фартухи офіціантів — із таким самим орнаментом.
Марлі прийшла в шкіряному пальті, яке привезла з Брюсселя, червоній лляній блузі й нових чорних джинсах. Андреа вдала, ніби не помітила, як старанно подруга добирала вбрання для цієї зустрічі, а потім позичила їй простеньку нитку перлів, які ідеально відтіняли червоний льон блузи.
Він з'явився раніше — помітила, щойно зайшла, — і весь столик уже був завалений його речами. На шиї улюблений шарф — вони рік тому вдвох знайшли його на барахолці. Вбраний як завжди недбало, але цілком розслаблений. Бувалий у бувальцях шкіряний портфель вивергнув на тісний квадрат полірованого граніту свої нутрощі — блокноти на спіральках, нечитаний примірник свіжого скандального роману, «Ґолуаз» без фільтру, коробку сірників, діловий щоденник у шкіряній палітурці, який вона придбала для нього у «Браунз».
— Я думав, ти вирішиш не приходити, — сказав він і, підвівши на неї очі, усміхнувся.
— Як тобі взагалі це спало на думку? — автоматично спитала вона у відповідь (і враз вирішила, що прозвучала жалюгідно), бо треба було якось замаскувати жах, який відчувала, який нарешті дозволила собі відчути і який зводився до страху загубити себе, свою волю, свою мету — страху перед любов'ю, яку вона теж досі відчувала. Марлі відсунула другий стілець і сіла, коли саме підійшов узяти замовлення офіціант — юний іспанець у смугастому фартуху. Попросила «Віші».
— І все? — спитав Ален. Офіціант чекав.
— Так, дякую.
— Я кілька тижнів намагався достукатися до тебе, — сказав він, і Марлі знала, що він бреше, хоча, як часто бувало й раніше, їй стало цікаво, чи до кінця він це усвідомлює. Андреа наполягала, що чоловіки Аленового типу брешуть увесь час, причому так пристрасно, що вже не бачать фундаментальної відмінності брехні від правди. Вони по-своєму митці, казала Андреа, їхній творчий задум — перебудова дійсності, і Новий Єрусалим, який вони зводять, справді прекрасний — ані тобі боргів за кредитами, ані незадоволених квартирних господарів, ані потреби шукати того, хто пригостить вечерею.
— Щось я не помітила достукувань, коли по мене прийшов Ґнасс із поліцією, — сказала Марлі, сподіваючись, що він бодай зморщиться, та хлоп'яче личко лишилося спокійним, як завжди — він просто прибрав пасмо чистого каштанового волосся з чола й звичним рухом долоні відкинув назад.