— За інших умов я би все інакше спланував, друже. Але ж нікого з нас заздалегідь не попереджали, правда?
Поряд із трансивером — надновий біомонітор «Соні», під'єднаний безпосередньо до модуля операційної. У нього теж завантажили медичні дані з біософтового досьє Мітчелла. Коли буде треба, медики матимуть доступ до історії пацієнта, а всі їхні маніпуляції з його імплантами передаватимуться сюди, шифруватимуться, Рамірес їх закрижить і передасть Джейлін, яка прикриватиме його в матриці з бурової. Якщо все буде гаразд, медичні дані чекатимуть на явці «Хосаки» в Мехіко, куди Тернер забере Мітчелла літаком. Нічого подібного до цього «Соні» Тернер іще не бачив, але в Голландця, мабуть, було щось таке в сінгапурській клініці. Він мимохіть підніс руку до голих грудей і провів пальцем там, де вже не було рубця.
На другому столі — жокейське приладдя. Дека — близнючка тієї, що він уже бачив на буровій, прототип від «Маас-Неотек». Зовні від звичайної мало відрізняється, але Конрой казав, ніби там стоять нові біочипи. На кришці консолі — рожевий шмат пластичної вибухівки завбільшки з кулак. Хтось — мабуть, Рамірес — вичавив на ній пальцем вічка й кривульку дурнуватої усмішки. Від вибухівки тягнуться два дроти, блакитний і жовтий. Вони зникають у порожній трубі, що стирчить зі стіни за консоллю. Ще один наказ для Веббер на випадок якщо їх викриють. Тернер дивився на дроти й хмурився: такий великий шмат для такого тісного приміщення. Коли здетонує, в цьому бетонному бункері гарантовано загинуть усі.
Плечі болять, потилиця впирається в бетонну стелю. Тернер продовжив огляд. Решту столу займають різні периферійні пристрої й низка чорних скриньок, виставлених кимось вочевидь зацикленим на порядку. Відстань, мабуть, чітко вивірена, вирівняні ідеально. Рамірес сам їх виставляв — і точно помітить, якщо Тернер торкнеться якоїсь із них і посуне бодай на дрібку. Така невротична в'їдливість уже траплялася йому в рядах консольників, тому про фахові якості Раміреса нічого нового не казала. Йому траплялися жокеї, які йшли від супротивного, навмисне захаращували робочі місця, заплутували кабелі й дроти так, ніби смертельно боялись порядку, й заліплювали корпуси консолей наклейками з черепами й гральними кубиками. Мабуть, нема як дізнатися наперед. Або Рамірес виявиться класним жокеєм, або всі вони скоро загинуть.
На дальньому кінці столу — п'ять передавачів-гарнітур «Телефункен» із мікронавушником і горловим мікрофоном у фабричному індивідуальному пакуванні. На найважливішому етапі операції треба буде тримати зв'язок між ним, Раміресом, Веббер, Саткліффом і Лінчем, хоча радіоперемовини краще звести до мінімуму.
За «Телефункенами» — непідписана картонна коробка з десятком шведських каталітичних грілок для рук у корпусах із неіржавки й по-різдвяному червоних фланелевих чохликах на шнурках.
— Хитрий ти сучий син, — сказав Тернер вголос до коробки, — я би й сам міг додуматися...
Він ліг на гофрований туристичний килимок, постелений просто на підлозі штабу, й накрився курткою замість ковдри. Конрой правду казав про ніч у пустелі, хоча бетон трохи тримав денне тепло. Штанів і черевиків не знімав. Веббер попередила, що одяг і взуття треба витрушувати щоразу, коли вдягаєш. «Тутешніх скорпіонів, — казала, — приваблює піт, будь-яка волога». Перш ніж улягтися, витягнув свого «Сміт-Вессона» з кобури й зручно вклав поруч на килимок. Два ліхтарі на батарейках не вимикав. Заплющив очі.
І провалився в мілке море сну, заборсався серед образів і даних з Мітчеллового досьє, змішаних із власним життям. Ось вони з Мітчеллом у кабіні автобуса влітають крізь скляну стіну в вестибюль готелю у Марракеші. Науковець радісно верещить і підриває два десятки балончиків зі сльозоточивим газом, приліплених зовні по периметру автобуса, а Окі пропонує віскі з горла й жовтуватий перуанський кокаїн на круглому дзеркальці в пластмасовій рамці, яке він востаннє бачив у сумочці Елісон. Здалося, ніби за вікном автобуса він бачить і саму Елісон, яка задихається в газовій хмарі, й він намагається сказати про це Окі, вказати на неї, але всі вікна заліплені голограмами мексиканських святих і листівками з Пресвятою Дівою, і Окі тримає в руках щось гладеньке й кругле, бульку рожевого кришталю, й він придивляється до павука, що причаївся в бульбашці, павука зі ртуті, але Мітчелл регоче, на зубах у нього кров, і він простягає Тернеру сірий біософт на розкритій долоні. Тернер дивиться на біософт із досьє й розуміє, що це мозок — крихітний, сірувато-рожевий, затягнутий прозорою мембраною, тихенько пульсує на Мітчелловій долоні, — а тоді перечіпається за якийсь підводний камінь, і падає за борт сну, в приємну м'яку геть беззоряну ніч.
Розбудила його Веббер — сувора постать у квадратному проході, на плече спадає важка армійська ковдра, що править за двері.
— Вийшли твої три години. Медики вже на ногах, якщо вони тобі треба.
Вона зникла за ковдрою, під підошвами захрускотів гравій.
Хосаківські медики чекали біля фургону операційної. Здавалося, їх телепортували в ці пустельні світанкові сутінки в модно зім'ятому повсякденному вбранні, щойно придбаному в якомусь із велетенських торговельних районів Токіо. Один із них у мексиканській плетеній вовняній кофтині, які Тернер бачив на туристах у Мехіко. Інші двоє ховаються від пустельного холоду в дорогих на вигляд лижних термокуртках. Усі чоловіки нижчі на зріст за кореянку — худорляву, сувору, ніби давня войовниця, з чубком жорсткого червонястого волосся, який робив її схожою на хижого птаха. Конрой попереджав, що японці працюють на компанію, і Тернер одразу зрозумів, про що він: тільки жінка мала власну думку. Трималась, як заведено в його світі, а ще вона поза законом, чорна хірургиня. З Голландцем знайшла б спільну мову.
— Я Тернер, відповідальний за операцію.
— Вам наших прізвищ не треба, — відповіла жінка, а двоє медиків із «Хосаки» механічно вклонилися. Перезирнулися, зиркнули на Тернера, а тоді знов на кореянку.
— Так. Мені немає потреби їх знати.
— Чому нам досі не дали доступу до медкартки пацієнта? — спитала кореянка.
— З міркувань безпеки, — сказав Тернер майже автоматично. Насправді він не бачив причин відмовляти їм у доступі до матеріалів про Мітчелла.
Жінка знизала плечима й відвернулася так, що її обличчя затулив піднятий комір термокуртки.
— Бажаєте оглянути операційну? — спитав медик у мішкуватій кофтині. Обличчя чемне й уважне — ідеальна маска корпоративного службовця.
— Ні. Ми вас викотимо на парковку за двадцять хвилин до його прибуття. Знімемо колеса, поставимо на домкрати. Зливну трубу від'єднаємо. Мені треба, щоби через п'ять хвилин після зміни дислокації ви були в повній готовності.
— Із цим проблеми не буде, — сказав другий медик усміхнено.
— Тепер мені треба, щоби ви розповіли, в чому полягає ваше завдання: що ви з ним зробите і як це може на нього вплинути.
— А ви самі не знаєте? — різко спитала жінка й розвернулася до нього обличчям.
— Я сказав, що мені треба, щоби ви розповіли.
— Ми проведемо експрес-сканування на смертельні імпланти, — сказав медик у кофтині.
— Вибухові заряди в корі й тому подібне?
Заговорив інший медик.
— Нам навряд чи трапиться щось аж таке грубе, але так, ми скануватимемо його на наявність будь-яких пристроїв, які можуть спричинити смерть. Одночасно проведемо повний аналіз крові. Як нам відомо, теперішні роботодавці пацієнта розробляють найновітніші надскладні біохімічні системи. Тому вкрай імовірно, що найбільша небезпека чигатиме саме в цій площині...