Вона провела лезом по подушечці пальця і сховала ніж у піхви.
— Але в тебе хтось є? Є чоловік, до якого повернешся?
— Узагалі-то не чоловік, а жінка. Ти щось знаєш про розведення собак?
— Ні.
— Я так і думала. — Вона примружилась і глянула йому в очі. — У нас і дитина є. Своя. Вона виносила.
— Сплайсинг ДНК?
Веббер кивнула.
— Це дорого.
— І не кажи. Якби не треба було віддавати гроші, мене б тут не було. Але вона красива.
— Твоя жінка?
— Наша дитина.
12. «Кафе Блан»
Довкілля ніби перебудовувалося, підлаштовуючись під неї та її маршрут містом, коли вона йшла від Лувру. Той офіціант, мабуть, просто орган, кінцівка, чутливий зондик чи антенула. А ціле — більше, значно більше. Як вона могла собі уявити, що можна жити й пересуватися в надприродному полі Вірекового багатства, не зазнаючи спотворень і викривлень? Вірек узяв до себе її, вбогу, й запустив обертатися на своїй орбіті — і під тиском усюдисущих невидимих гравітаційних поштовхів його грошей вона змінилася. Все ясно, думала собі, ясно: вона повсякчас ворушиться навколо мене, уважна й незрима, велична й тонко налаштована, — наглядова махіна гера Вірека.
За якийсь час вона усвідомила, що стоїть на бруківці біля літнього майданчика «Кафе Блан». Яка різниця де, можна й тут. Ще місяць тому Марлі б оминула цю кав'ярню — забагато вечорів вони тут із Аленом просиділи. Тепер, почуваючись вільною, вирішила розпочати процес віднайдення свого Парижа з вибору столика. Сісти вирішила ближче до бічної огорожі тераси. Замовила в офіціанта коньяк і затремтіла, спостерігаючи за рухом на паризьких вулицях, невпинним потоком сталі й скла: навколо неї за іншими столиками якісь чужі люди їли й усміхалися, пили й сперечалися, гірко прощалися й клялися у вічній вірності всьому, що відчували того вечора.
Але я теж частина цього руху, подумала Марлі й усміхнулася. Щось усередині ніби прокидалося від довгого заціпенілого сну, враз витягнуте на світло в ту мить, коли вона остаточно розплющила очі й усвідомила глибину Аленової зіпсутості й своє відчайдушне прагнення далі його любити. Але прагнення тануло — навіть тепер, коли вона тут сиділа. Невибагливість і банальність його брехні якимось чином спромоглися розбити кайдани її депресії. Логіки вона в цьому не бачила жодної, бо десь глибоко всередині завжди, ще до історії з Ґнассом, добре розуміла, чим саме Ален заробляє на життя, але на любов до нього це ніяк не впливало. Втім, завдяки новому відчуттю свободи вона готова знехтувати логікою. Досить того, що вона тут, жива, сидить за столиком у «Блан» і уявляє роботу хитрої машинерії, котру, виявляється, вже запустив Вірек.
Яка іронія, подумала вона, побачивши, як молодий офіціант із «Кур Наполеон» піднявся на терасу. На ньому були ті самі робочі темні брюки, але замість фартуха з'явилася синя штормівка. Темне волосся накриває чоло м'яким крилом. Він підійшов — усміхнений, упевнений, — ніби знав точно, що вона не втече. Щось усередині дуже просило рвонути навтьоки, але вона знала, що не бігтиме. Яка іронія, повторила подумки, насолоджуюся відкриттям, що я не якась особлива губка для нещасть, а просто ще одна смертна тварина в кам'яному лабіринті цього міста, — і водночас дізнаюся, що саме я тепер у центрі уваги величезної машини, підживлюваної чиїмось таємничим бажанням.
— Мене звати Пако, — сказав юнак і підтягнув до її столика фарбований набіло залізний стілець.
— Ви той малий, той хлопчик із парку...
— Колись давно був ним, так, — сказав він і сів. — Сеньйор зберіг образ мого дитинства.
— Я саме думала про вашого Сеньйора. — Марлі дивилася не на співрозмовника, а на потік авто, охолоджувала погляд у річці вуличного руху, у відтінках полівуглецю й фарбованої сталі. — Такі, як Вірек, не можуть позбутися багатства, втратити його через невдалу інвестицію. Його гроші живуть власним життям. Можливо, наділені власною волею. Приблизно так він сказав, коли ми бачилися.
— А ви філософиня.
— Я знаряддя, Пако. Я наднова насадка на дуже давньому пристрої в руках сивого старця, який хоче кудись проникнути, але досі зазнавав невдачі. Той, хто найняв вас, просто запустив руку в скриню з тисячею інструментів і чомусь вибрав мене.
— Та ви ще й поетеса!
Вона засміялася, відвела очі від вулиці. Він приязно шкірився, і його губи були мов поґратовані слідами глибоких вертикальних зморшок.
— Ідучи сюди, я уявляла механізм, машину, таку велетенську, що годі побачити її всю. Машину, що огортає мене, передбачає кожен мій крок.
— То ви ще й еготистка?
— Хіба?
— Може, й ні. Звичайно, за вами спостерігають. Ми наглядаємо за вами, й добре, що робимо це. За другом вашим із ресторану ми також наглядаємо. На жаль, ми не змогли з'ясувати, де він дістав голограму, яку показав вам. Дуже ймовірно, що вона в нього вже була, коли він телефонував на номер вашої подруги. Хтось вийшов на нього, розумієте? Хтось звів його з вами. Чи не здається вам, що все це вкрай цікаво? Не дражнить вашого внутрішнього філософа?
— Мабуть, таки дражнить. Я послухалася вашої поради й погодилася на ціну, яку він назвав.
— Тоді він подвоїть її, — всміхнувся Пако.
— Але мені не треба через це перейматися, як ви вже казали. Він погодився завтра вийти зі мною на зв'язок. Ви, певно, зможете організувати передачу грошей. Він наполіг на готівці.
— Готівка, — Пако закотив очі, — як авантюрно! Але так, я зможу. І всі дані у мене є. Ми стежили за розмовою. Це нескладно було, бо він мав ласку її транслювати, на ньому був мікрофон. Дуже кортіло дізнатися, для кого він вів передачу, але він навряд чи й сам це знає.
— Це було так дивно, коли він зірвався посеред розмови ще до того, як озвучив вимоги. Нетипово для нього. — Вона насупилася. — Він собі завжди приписував уміння витримувати драматизм моменту...
— У нього не було вибору. Ми все влаштували так, щоби йому здалося, ніби джерело живлення мікрофона дало збій. Довелося піти в чоловічу кімнату. Коли він був сам у кабінці, то казав про вас уголос украй неприємні речі.
Марлі вказала на порожню склянку офіціантові, який саме йшов повз столик.
— У мене досі труднощі з розумінням своєї ролі й цінності в цій справі. З Вірековим баченням.
— Мене не питайте. Тут ви у нас філософ. Я просто виконую накази Сеньйора — наскільки це в моїх силах.
— Може, хочете бренді, Пако? Чи кави?
— Французи, — з гірким докором відповів той, — нічого не знають про каву.
13. Обіруч
— Може, проженіть мені про оту свою штуку ще раз, — попросив Боббі, запихаючись рисом із яйцем, — ви ж ніби казали, що це не релігія.
Бовуар зняв оправу й уважно придивився до завушника, чи той рівний.
— Я не так казав. Я казав, що тобі не треба думати, релігія це чи ні, от і все. Це просто зручна структура. Допомагає обговорювати речі, які відбуваються з нами, бо вдаліших слів, тобто понять, для цього може й не знайтись.
— Але ви так говорите, ніби ті ваші лої якісь...
— Лоа, — виправив його Бовуар і кинув окуляри на стіл. Зітхнув, видобув сигарету з пачки, яку лишив Дві-На-День, і підкурив від олив'яного черепа. — У множині точно так, як і в однині. — Глибоко затягнувся й видихнув дві цівки диму крізь великі дугоподібні ніздрі. — Коли про релігію говориш, то що маєш на увазі?
— Ну, от мамина сестра, наприклад, саєнтологічка, така, дуже консервативна, знаєте? А ще через коридор від нас одна є жінка, то вона католичка. А в матері, — тут він затнувся, і їжа в роті раптом утратила смак, — була звичка вішати в моїй кімнаті всякі голограми — Ісуса там, чи Габбарда, чи ще якогось хріна. От я про щось таке.
— Вуду інакше, — сказав Бовуар. — Про вічність і воскресіння не йдеться. Треба, щоби робилися справи. Розумієш? У нашій системі вірувань багато богів і духів. І всі вони з однієї великої родини — є за ними й гріхи, й чесноти. Ритуальна традиція колективного представництва, розумієш? Вуду вчить нас, що є Бог, звісно, Ґран Метр, але Він величний, надто величний і далекий, щоби перейматися, коли тобі сраку нема чим прикрити чи дівки не люблять. Малий, увімкни мозок, ти ж знаєш, як воно все, це вуличне вірування, воно зародилося в злиденних нетрях мільйон років тому. У вуду все так само, як на вулиці. Коли якийсь мудило під пилом сестру твою порізав, ти ж не підеш до якудзи пікет під воротами влаштовувати? Отож. А підеш до того, хто все зробить. Так?