— Правда, — сказав він, — але це не по-діловому. Він мусив би відрядити когось наглядати за твоїм помешканням під час набігу на базу, щоб ні ти, ні носій із програмою не пішли погуляти, куди й коли заманеться.
— Так, але ж він відрядив Джекі й Рію до Леона, бо я бачив їх там. — Боббі опустив руку в горловину чорної піжами й почухав зашиту рану, що тяглася навскіс через увесь торс, а тоді пригадав сколопендроподібну штуку, яку Пай наклав замість шва, й швидко прибрав руку. Шов чухався й весь свербів, але торкатися до нього якось не хотілося.
— Ні, Джекі й Рія наші. Джекі в нас мамбо, служителька. Данбала сідлає її.
Бовуар ішов далі, й Боббі здавалося, що той якось вирізняв стежку чи прохід крізь безлад гідропонного лісу, хоча зрозуміти, в якому напрямку вони рухаються, не виходило. Подеколи більші кущі й дерева корінилися у великих зелених поліетиленових мішках для сміття, набитих чорним перегноєм. Часто ті мішки тріскали, й бліді корені, шукаючи нової поживи, тяглися звідти в тіні між дерев, куди не потрапляло світло тепличних ламп і де опале листя збилося в тонкий шар компосту. Боббі був узутий у чорні нейлонові в'єтнамки, які притягла для нього Джекі, й між пальців уже хлюпало болото.
— Сідлає? — перепитав він Бовуара, ухиляючись від голчастих гілок якоїсь вивернутої пальми.
— Вона несе Данбалу, Данбалу Ведо, Змія. Але часом її сідлає його дружина, Айда Ведо.
Боббі вирішив не розпитувати далі й спробував змінити тему:
— А як вийшло, що в Двох-На-День квартира така всратись величезна? Нащо тут ці дерева й таке інше?
Він пам'ятав, що Джекі з Рією вкотили його сюди на кріслі з пологового крізь якийсь прохід, але відтоді не побачив жодної стіни. Він знав, що аркокомплекси зазвичай займають скількись там гектарів і тому, певно, Дві-На-День цілком собі міг жити в такому величезному помешканні, але повірити, що технар, навіть дуже крутий, міг би собі дозволити аж таку нору, було важко. Ніхто собі таку нору не може дозволити — та й хто схотів би жити в мокрому гідропонному лісі?
Останній дерм уже майже вивітрився, у грудях і спині починало боліти й пекти.
— Фікуси, кущі мапу... Весь цей рівень Проектів — льйо сен, святиня. — Бовуар поплескав Боббі по плечу і вказав на кучеряві двокольорові цівки, що звисали з гілок ближнього дерева. — Усі дерева тут — святині різних лоа. Ось це — дерево Уґу Фере, бога війни. Тут багато всього вирощують — є тут трави, потрібні нашим лікарям і знахарям, є й дещо для розваги. Але це місце належить не Двом-На-День, а всім нам.
— Отже, цілий Проект у цьому? Тут усюди вуду й таке інше? — Новина була страшніша за наймоторошніші Маршині фантазії.
— Та ні, куди, — засміявся Бовуар. — На даху є мечеть, баптисти-харизматики з парафією на десяток тисяч душ і без саїв не обійшлося... Як усюди. Але, — тут він вишкірився, — тільки в нас тут традиція не в голови срати, а діла рішати... Отут, на цьому рівні, все почалося дуже давно. Ті, хто проектували ці споруди вісімдесят чи сто років тому, прагнули зробити їх якомога самодостатнішими. Щоби самі собі вирощували їжу. Самі себе обігрівали, самі добували електрику й так далі. Так от, якщо забуритися досить глибоко, виявиться, що ця споруда стоїть на потужному термальному джерелі. І там унизу дуже гаряче, але не аж так, щоби двигуни живити, — для енергетики воно заслабке. Для енергетики тут була десь сотня вітрових турбін Дар'є на даху, їх іще міксерами звали. Планували собі вітроелектростанцію, розумієш? Хоча зараз електрику сюди здебільшого Управління ядерної енергетики постачає, як і всім. А термальну воду подають у теплообмінник. Надто солона, щоби її пити, тому гріє звичайну водогінну воду з Джерсі, яку теж, на думку багатьох, пити не варто...
Попереду нарешті показалося щось схоже на стіну. Боббі озирнувся. У мілких калюжах на брудному бетоні відбивалося гілля карликових дерев, голі бліді корені безладно звисали у саморобні контейнери з гідропонікою.
— Далі воду закачують у басейни й вирощують багато креветок. Вони швидко множаться в теплі, а воду по трубах женуть крізь бетонні перекриття сюди для обігріву. На цьому рівні садили салат, амарант і таке інше. Потім її закачують у басейни з сомами, а гівном креветок харчуються водорості. Соми їдять водорості — все по колу. Принаймні так було задумано. Ймовірно, проектанти не знали, що колись вітрові турбіни позрізають із даху, аби там мечеть поставити. Багато чого не передбачили. Тому в нас є це місце. Але збіса добрих креветок у Проектах іще можна попоїсти. І сомів.
Вони дійшли до стіни — скляної, в краплях конденсату. За склом — іще одна стіна, але вже шита з іржавої сталі. Бовуар вивудив із кишені лискучої мантії ключ і встромив його в отвір на металевій панелі посередині. Десь неподалік ожив і застогнав двигун, широкі сталеві стулки посунулися назовні, піднялися, кілька раз сіпнувшись, і Боббі побачив те, що так часто собі уявляв.
Певно, вони було десь під дахом, високо вгорі, бо тепер Великий майданчик Боббі запросто міг затулити обіруч. Баррітаунські малоповерхівки здавалися звідси сірою пліснявою, що розповзлася до небокраю. Було вже майже темно, і далеко за будинками небо рожево жевріло.
— Це Агломерати там, далі, правда? Рожевим світяться.
— Так точно, але що ближче під'їдеш, то менш привабливими вони здаються. Хочеш туди, Боббі? Готовий наш Каунт Зіро, Найнуліший Граф, підкоряти Агломерати?
— О, так, — сказав Боббі, притискаючись долонями до скла. — Ви й не уявляєте як...
Дерм уже зовсім не діяв, груди й спина нестерпно боліли.
14. Нічний політ
Коли настала ніч, Тернер знову відчув межу.
Він давно забув, як це, але щойно ввійшов у цей режим, здалося, ніби був там завжди. Стимулятори давали бліду подобу надлюдської зосередженості, що виникала тільки на старті важливої операції під його командуванням — і лише в останні години перед стартом.
Таких операцій у нього не було вже давно: тоді, у Нью-Делі, він просто перевіряв можливі шляхи втечі для одного управлінця, котрий поки не знав, чи точно хоче міняти роботу. Якби тієї ночі на Чандні-Човк тіло працювало на межі, може, він і втік би від гончої. Хоча хтозна — може, й ні, але межовість бодай веліла би спробувати.
Зараз під її дією він враховував усі обставини, з якими доведеться мати справу на місці, зважував групи невеличких негараздів і окремі великі проблеми. Дрібних було вже доволі, але дах іще жодна не зносила. Лінч і Веббер потроху гострили одне на одного зуби, тому він вирішив їх розвести. Чуйка про те, що Лінч — Конроїв кріт, стала переконанням. Інстинкти в таких умовах загострювалися, вмикалось шаманське бачення. Нейтанові не подобалися простенькі шведські грілки для рук: усе, що не мало всередині мікросхем, збивало його з пантелику. Тернер поставив до грілок Лінча, наказав заправити й запустити реакцію, а потім сказав Нейтанові виносити їх по дві за раз і прикопати на метровій відстані одна від одної уздовж двох довгих оранжевих стрічок.
Із Конроєвого мікрософта в голові постав окремий всесвіт мінливих даних: швидкість вітру, висота, координати, кут атаки, перевантаження, курс. Фоном тягнувся довгий перелік даних про озброєння: прилади наведення, траєкторії падіння снарядів, схеми пошуку, дані про дальність, оптимальний час пуску та наявність боєприпасів. Конрой супроводив мікрософт повідомленням, що вказувало приблизний час прибуття літака й підтверджувало одне обладнане пасажирське місце.
Тернер думав, що робить і відчуває Мітчелл. Північноамериканська філія «Маас Біолабс» заховалась в осерді меси, столової скелі, що височіла над пустелею. Тернер побачив її фасад у біософтовому досьє, побачив яскраві очниці видовбаних вікон, побачив, як вона пливе морем кактусових кукс, мов корпус велетенського корабля. Тюрма й фортеця, Мітчеллів дім на довгих дев'ять років. Десь у самісінькому її серці він удосконалював техніку роботи з гібридомами, що понад століття не давалась іншим науковцям; працюючи з людськими раковими клітинами, він застосував відкинуту, майже забуту модель синтезу ДНК і створив безсмертні гібридні клітини — наріжні камені нової технології, крихітні біохімічні конвеєри, де молекули невпинно збиралися, множились і об'єднувались у біочипи. Десь там, у маасівській лабораторії, зараз минали останні робочі години зоряного дослідника Мітчелла.