Тернер спробував уявити зовсім нове Мітчеллове життя після дезертирства до «Хосаки», але виходило погано. Чим відрізнявся дослідницький комплекс в Аризоні від дослідницького комплексу на Хонсю?
Цього довгого дня Мітчеллові зашифровані спогади часом наринали хвилею й наповнювали його дивним жахом, здавалось, ніяк не пов'язаним із прийдешньою операцією.
Його досі непокоїла інтимність спогадів — вона, певно, й лякала. Емоційна сила певних епізодів була геть неспівмірною з їхнім змістом. Чому, скажімо, спогад про звичайний коридор якогось нечепурного кембриджського аспірантського гуртожитку збурює хвилю провини й самоїдства? Іншим картинкам, що мусили б викликати в душі якісь почуття, емоцій химерно бракувало: ось Мітчелл бавиться з малою донечкою на світлому плетеному килимі орендованого женевського будинку, дитина сміється і смикає його за палець. Глухо. Тернерові життя цього чоловіка здавалось таврованим певним фатумом: блискучий учений, вундеркінд, мотивований самородок, наділений ввічливою безжальністю корпоративного маніпулятора, без якої не вибитися у вищі ешелони науки. Якщо комусь і судилося вилізти бізнесовими й науковими драбинами до успіху, то точно Мітчеллові.
Сам Тернер не здатен був зачепитися в родо-племінній павутині дзайбацу, де робота дорівнювала життю. Він лишався вічним аутсайдером, кораблем-самітником у потаємних водах корпоративних зв'язків. Ні в кого з корпоративників не було його фахової навички переспрямовувати відданість із одного роботодавця на іншого чи, скажімо, несхитно її триматися, щойно на контракті висихало чорнило. У секторі безпеки він почав працювати ближче до двадцяти, коли застійні води повоєнної економіки завирували від нових технологій. Зважаючи на його загальну неамбітність, можна сказати, що зарекомендував себе Тернер непогано. Клієнти роботодавців задивлялись на його жилаву м'язисту постать і помічали тямущість. Він умів носити одяг. Був заточений під технології.
Конрой знайшов його в Мехіко, де Тернерів роботодавець зобов'язався забезпечити охорону сенснетівській симстимовій команді, яка записувала кілька півгодинних сегментів нескінченного серіалу про пригоди у джунглях. Коли туди прилетів Конрой, Тернер саме закінчував підготовчі процедури. Налагодив контакти між «Сенс-Нетом» і міською адміністрацією, підмазав начальника міської поліції, розібрався в готельній системі безпеки, зустрівся з місцевими гідами та водіями й ретельно про них розпитав, налаштував цифровий голосовий захист командних рацій, зібрав антикризову команду і розмістив довкола котеджного містечка знімальної групи сейсмічні датчики.
Він зайшов у джунглі готельного бару, куди переходив вестибюль, і знайшов собі вільне місце за одним зі скляних столиків. До нього, тримаючи в кожній руці по склянці, прямував блідий чоловік із копицею висвітленого волосся на голові. На гострих вилицях і високому лобі незнайомця натяглася шкіра. Одягнутий він був у ретельно випрасувану військову сорочку, джинси й шкіряні сандалі.
— Ти безпечник тих симстимівських малят, — озвався блідий, поставивши одну склянку Тернерові на стіл. — Альфредо розповів. — Так звали одного з тутешніх барменів.
Тернер глянув чоловікові в очі. Тверезий як скельце, впевненість б'є через край.
— Здається, ми не знайомі, — сказав, навіть не ворухнувшись у відповідь на пропонований напій.
— Яка різниця, — відповів Конрой, сідаючи. — Гра у нас одна.
Здивований Тернер не зводив із незнайомця очей. У його власній охоронницькій постаті було щось сторожке й неспокійне, тому так нахабно порушувати особисті межі наважувався далеко не кожен.
— Знаєш, — озвався гість, ніби коментуючи гру не надто фартової в цьому сезоні команди, — не дуже-то й добрі ті твої датчики. Я знаю людей, які могли б зайти, поснідати твоїми дітьми, висипати кістки у ванну й вийти насвистуючи, а датчики твої не засікли б ані руху. — Він ковтнув зі склянки. — Хоча за старанність ставлю відмінно. Ти знаєш, що робиш.
Фрази «висипати кістки у ванну» вистачило. Тернер вирішив прибрати блідого.
— Диви, Тернере, оно твоя прима.
Чоловік усміхнувся до Джейн Гамільтон, яка й собі всміхнулась. Її широкі блакитні очі були ясними й досконалими, а кожну райдужну вінчав мініатюрний золотий логотип «Цайсс Айкон». Тернер на мить нерішуче застиг. Зірка була близько, надто близько, а блідий уже підводився з місця.
— Радий зустрічі, Тернере, — сказав він. — Рано чи пізно побачимось. Послухай мене про ті датчики, підкріпи їх сигналізацією по периметру.
Устав і вийшов, граючи м'язами під накрохмаленою тканиною темної сорочки.
— Як мило, Тернере, — мовила Гамільтон, сівши на звільнене місце.
— Що?
Тернер бачив, як співрозмовник загубився серед рожевошкірих туристів у товкотнечі залюдненого вестибюлю.
— Ти, здається, з людьми ніколи й не говориш. Завжди ніби пробиваєш їх по базі, складаєш досьє. Приємно бачити, як ти нарешті з кимось просто балакаєш.
Тернер обвів її поглядом. Двадцятирічна, на чотири роки за нього молодша, а заробляє за тиждень разів у дев'ять більше, ніж він за рік. Білявка, волосся коротко стрижене для ролі, добряче засмагла, ніби підсвічена зсередини кварцовою лампою. Блакитні очі вартістю кілька мільйонів нових єн — оптичні прилади нелюдської досконалості, вирощені в японських контейнерах. Водночас актриса й камера — але в сенснетівській зірковій ієрархії майже нуль.
Посидів із нею в барі, доїси вона допила два коктейлі, й провів назад до кімнати.
— На третій так і не зайдеш, Тернере?
— Ні. — Уже другий вечір та сама пропозиція. Він відчув, що сьогодні — востаннє. — Треба перевірити датчики.
Пізніше того вечора він зателефонував у Нью-Йорк і уточнив номер фірми в Мехіко, яка могла привезти йому периметрову сигналізацію для готельного блоку.
Однак через тиждень половину акторського складу, Джейн і ще трьох, знайшли мертвими.
— Ми готові рухати медиків, — повідомила Веббер. Тернер побачив, що на руках у неї коричневі шкіряні рукавички з обрізаними пальцями. Замість сонячних окулярів вона вдягла прозорі, стрілецькі, а на стегно причепила пістолет. — Саткліфф моніторить периметр дистанційками. Аби протягнути цю хрінь крізь кущі, нам знадобиться вся команда.
— І я?
— Рамірес каже, що безпосередньо перед операцією йому не можна напружуватись. Хоча, по-моєму, він просто малий лінивий лос-анджелеський гівнюк.
— Ні, — озвався Тернер, устаючи зі свого місця на огорожі, — він правий. Ще вивихне руку, й нам гаплик. На його швидкість може вплинути навіть непомітна дрібничка...
— Ага, — знизала плечима Веббер. — Ну, зараз він у бункері, миє руки залишками нашої води й мугикає собі під ніс, тому нам нічого не загрожує.
Коли дійшли до операційної, Тернер машинально перелічив голови. Сім. Рамірес у бункері, Саткліфф десь у шлакоблоковому лабіринті, перевіряє сигналізацію. У Лінча на правому плечі висів лазерний карабін «Штайнер Оптик» — компактна модель, складаний металевий рамковий приклад, батарейки вмонтовані в товсту ручку під сірим титановим корпусом, що слугував стволом. Нейтан був у чорному комбінезоні й чорних запилюжених десантних черевиках, а на його шиї гойдався на ремінці бінокль із опуклими скельцями. Тернер зняв свої мексиканські окуляри, поклав у нагрудну кишеню блакитної робочої сорочки й застебнув клапан.
— Як воно, Тедді? — спитав м'ясистого здорованя з каштановим їжачком на голові.
— Порядок, — усміхнувся Тедді на всі тридцять два.
Тернер оглянув інших трьох членів команди й кивнув кожному по черзі. Комптон. Коста. Девіс.
— Готовність номер один? — спитав Коста. У нього було кругле лискуче обличчя й тонка ретельно підстрижена борідка. Як і Нейтан та інші, він теж був у чорному.
— Уже майже, — відказав Тернер. — Поки все гладко.
Коста кивнув.
— До прибуття хвилин тридцять, — повідомив Тернер.