— Нейтане, Девісе, — озвалася Веббер, — від'єднуйте зливну трубу.
Дістала з упаковки одну з телефункенівських гарнітур і подала Тернерові. Потім відірвала пластикову заглушку від другого самоклейкого горлового мікрофона й приладнала його собі на згорілу від сонця шию.
Нейтан і Девіс рухались у тіні модуля. Тернер чув, як Девіс тихенько лається.
— От гівно, — озвався Нейтан. — Кришка від труби десь ділася.
Всі засміялися.
— Кинь її, — сказала Веббер. — Беріться за колеса. Лінче і Комптоне, знімайте з домкратів.
Лінч дістав з-за пояса викрутку у формі пістолета й пірнув під фургон. Той гойдався, м'яко порипуючи ресорами: всередині рухались медики. Тернер почув різке вищання якогось внутрішнього механізму й скрипіння Лінчової викрутки. Той саме вовтузився з домкратом.
Тернер уставив навушник і натиснув на горловий мікрофон.
— Саткліфф? Прийом?
— Порядок. — Слабкий голос австралійця долинав ніби з-під черепної коробки.
— Рамірес?
— Чую тебе добре...
Вісім хвилин. Вони викочували хірургічний модуль на десятьох товстих колесах. Тернер із Нейтаном спрямовували передню колісну пару. Нейтан був в окулярах. Мітчелл мав з'явитися темної безмісячної ночі. Модуль був важким, до дурного важким і неповоротким.
— Наче вантажівка на двох магазинних возиках, — пробурмотів під носа Нейтан. У Тернера болів поперек — іще з Нью-Делі.
— Ану стійте! — гукнула Веббер від третього лівого колеса. — На камінь наскочила, щоб йому всратися.
Тернер відпустив колесо й випростався. У світлі пустельних зірок на полумиску неба миготіли несамовиті кажани. У джунглях Мехіко теж водилися кажани, фруктові, спали на деревах над будиночками, де ночувала сенснетівська команда. Тернер лазив тими деревами й натягував молекулярні моноволокна, метри невидимих лез, що підстерігали необачного зайду. Втім, Джейн та інші однаково загинули, підірвались на гірському схилі неподалік від Акапулько. Профспілкові проблеми, казали потім, але ніхто нічого не з'ясував, окрім того, що в одному місці було закладено примітивну протипіхотну міну, а з іншого її було приведено в дію. Тернер, увесь заляпаний кров'ю, видерся на схил, де чекали вбивці, й побачив витоптану траву, рубильник і погнутий автомобільний акумулятор. Знайшов недопалки самокруток і нову яскраву кришечку від пляшки чеського пива.
Серіал довелося закрити. Антикризова команда зробила свою роботу на совість і влаштувала перевезення тіл та репатріацію живих акторів і членів знімальної групи. Тернер вилітав останнім. Випивши вісім скотчів у барі аеропорту Акапулько, він на автопілоті вийшов у залу відльотів і зіштовхнувся з чоловіком на прізвище Бушел — технічним директором із лос-анджелеської філії «Сенс-Нету». З-під океанської засмаги прозирала блідість, на лляному смугастому костюмі проступили плями поту. В руці Бушел тримав укриту конденсатом непримітну алюмінієву валізку, схожу на чохол від камери. Тернер витріщився спершу на чоловіка, а тоді на його спітнілу ношу з червоно-білими попереджувальними наліпками й довгими інструкціями щодо транспортування матеріалів у кріогенних контейнерах.
— Боже мій, — промовив Бушел, помітивши знайоме лице. — Тернер. Мої співчуття. До ранку там був. Яка ж несусвітня срань. — Витяг із кишені піджака вже мокру хустину й витер лоба. — Гівно. Це в мене вперше таке...
— Що у валізці, Бушеле?
Тепер він стояв значно ближче, хоча й не пам'ятав, як робив кроки назустріч. Міг роздивитися пори на засмаглому обличчі співрозмовника.
— Та що з тобою таке? — позадкував Бушел. — Ти наче сам не свій.
— Що у валізці, Бушеле?
Пальці вже стискали вилогу костюма. Побілілі суглоби дрібно тремтіли.
— Та йди ти в сраку, Тернере! — крикнув Бушел, вирвавшись і міцно стиснувши ношу обома руками. — Вони вціліли. Тільки одна рогівка трохи подряпалась. Вони належать «Нету», це в її контракті було, Тернере!
Стримавши нудоту і обв'язавши шлунок довкола восьми нерозбавлених скотчів, Тернер розвернувся й пішов геть. Стримував її довгих дев'ять років, боровся з нею, доки в лондонському аеропорту, повертаючись від Голландця, не відчув, як спогади опустились на тім'я, впали на голову в Гітроу — тоді він нахилився, йдучи без зупинки черговим коридором, і виблював у перший-ліпший блакитний пластиковий смітник.
— Ну ж бо, Тернере, — озвалася Веббер, — наддай. Покажи клас.
Модуль знову рушив уперед крізь смолисту завісу пустельних рослин.
— Готово, — далеким упевненим голосом сказав Рамірес.
— Відправив до вас гостей, — відповів Тернер, торкнувшись мікрофона. — Нейтане, час. Вертайтеся з Девісом у бункер.
Девіс відповідав за обладнання для передачі дези, їхній єдиний нематричний зв'язок із «Хосакою». Нейтан був майстром на всі руки. Лінч закочував останні мотоколеса в чагарі за парковкою. Веббер і Комптон сіли за модулем навпочіпки й розбиралися з дротом, що тягся від хірургів із «Хосаки» до біомонітора «Соні» на командному пункті. Портативний нейрохірургічний модуль, знятий із коліс і поставлений на чотири домкрати, знову нагадав Тернерові про той французький, де він колись відпочивав. То було вже значно пізніше, роки через чотири після того, як його в Лос-Анджелесі найняв Конрой.
— Як справи? — спитав Саткліфф по рації.
— Добре, — торкнувся мікрофона Тернер.
— Щось тут нуднувато.
— Комптоне, — звернувся до напарника Тернер, — Саткліффові треба помогти прикрити периметр. І ти, Лінче.
— От чорт, — озвався Лінч із темряви. — Я думав, побачу весь заміс.
Тернер тримав руку на кобурі «Сміт-Вессона» під полою парки.
— Ну ж бо, Лінче. — Якщо він кріт Конні — захоче лишитися тут. Чи в бункері.
— Та пішов ти, — відповів Лінч. — Там нікого нема, сам знаєш. Хочеш мене спекатися — піду туди й дивитимусь за Раміресом.
— Ага, — відповів Тернер, дістав револьвер і натиснув кнопку активації ксенонового прожектора. Перший різкий спалах вихопив із мороку покорчений кактус сагуаро. У безжальному світлі його колючки здавалися ковтунами сірої шерсті. Другий кутастою плямою освітив шпичастий череп на Лінчовому ремені. Постріл і розрив кулі, що зіштовхнулася з ціллю, злилися в одне. Вибухова хвиля розійшлася над темною пласкою землею невидимими концентричними колами грому.
На перші кілька секунд запала повна тиша: навіть кажани й комахи вичікувально застигли. Веббер втиснулась тілом у чагарі, а Тернер якимось чином відчув її там і вже знав, що вона дістала пістолет і міцно стискає його вправними смаглявими руками. Де Комптон, він не знав.
— Тернере, що це було? — озвався в навушнику шкребкий Саткліффів голос.
Зорі вже вийшли, і можна було роздивитися Веббер. Вона сиділа навпочіпки, тримаючи зброю обома руками й спершись ліктями на коліна.
— Він Конроїв кріт, — подав голос Тернер, опустивши «Сміт-Вессон».
— Господи Боже мій, — промовила Веббер. — Конроїв кріт — я.
— Він користувався зовнішньою лінією. Я таке вже бачив.
Їй довелося повторити.
Спершу в голові озвався голос Саткліффа, потім — Раміреса.
— Бачимо твій транспорт. Вісімдесят кілометрів, наближається... Довкола чисто. Джейлін каже, за двадцять кілометрів на південь — південний захід іде безпілотний товарняк, якраз за розкладом. Це все. Що там у біса кричить Сат? Нейтан каже, десь стріляли.
Рамірес був увімкнений, і більшість його чуттів забирав на себе сигнал маас-неотеківської деки.
— Нейтан готовий до першого вкиду дези...
Тернер уже чув кружляння літака, який заходив на посадку на шосе. Веббер устала й поволі наближалась до нього зі зброєю в руці. Саткліфф знову і знову перепитував, що сталося.
Тернер підняв руку й торкнувся мікрофона:
— Лінч мертвий. Літак прилетів. Це все.
Літак летів просто над ними з вимішеними вогнями — його чорна тінь усе ближчала. Спалахнули паливні гази: при такому гальмуванні ніхто з пілотів-людей не лишився б у живих. Потім щось моторошно захряскотіло — це вдарився об землю корпус із вуглецевого волокна. Крізь опукле пластикове покриття кабіни Тернер бачив миготіння панелі приладів.