— Ти облажався, — сказала Веббер.
Позаду неї відкрився люк хірургічного модуля. З освітленого отвору визирнула постать у масці й зеленому костюмі хімзахисту. В синьо-білому яскравому світлі споряджений медик відкидав розмиту тінь крізь хмару дрібного пилу, що зависла над майданчиком після приземлення літака.
— Зачини! — крикнула Веббер. — Рано!
Коли двері зачинилися й затулили світло, обоє почули шум двигуна надлегкого літака. Порівняно з гуркотом реактивного він здавався дзижчанням бабки, уривчастим гудінням джмеля, що поступово зовсім зникло.
— У нього кінчається пальне, — сказала Веббер. — Але він уже близько.
— Він тут, — сказав Тернер у мікрофон. — Давайте перший вкид.
Повз них прошурхотів крихітний дельтаплан — темний трикутник на зоряному тлі. Щось гучно матлялося у здійнятому його тихим польотом вітрі, можливо, холоша Мітчеллових штанів. Сидиш десь там угорі, думав Тернер, сам-один, у всьому найтеплішому, начепивши інфрачервоні окуляри, які сам собі й змайстрував, і шукаєш очима дві пунктирні паралельні лінії, викладені для тебе на землі шведськими грілками.
— Бісів шибайголова, — прошепотів він до себе, відчуваючи, як серце сповнилось дивним захватом, — як же тобі хотілося втекти.
А потім весело бахнула перша ракета, і магнієва біла зірка під білим парашутом стала повільно спускатися на пісок пустелі. Майже одразу ляснуло ще двічі, і з західного краю ТРЦ заскрекотіла довга автоматна черга. Краєм ока Тернер бачив, як Веббер, ламаючи чагарі, мчить до бункера, але водночас не відривав погляду від надлегкого літачка, його яскравих помаранчево-блакитних матер'яних крил і постаті в окулярах, скуленої у відкритому металевому корпусі над тендітним триніжним шасі.
Мітчелл.
Небесні вогні освітлювали посадковий майданчик, наче футбольне поле. Літачок нахилився й повернув — так неквапно, що Тернерові хотілося кричати. Звідкись із-за меж майданчика білими траєкторіями летіли трасуючі кулі. Промазав.
Саджай. Саджай. Він біг, перестрибуючи ковтуни колючок, що впивалися в кісточки ніг і поли куртки.
Спалахи. Світло. Мітчелл не міг скористатись окулярами й роздивитись інфрачервоне сяйво грілок. Він кружляв над усією смугою. Переднє колесо об щось зачепилося, літачок поточився, закрутився, мов метелик зі рваним крилом, і осів у хмарі здійнятої сивої пилюки.
Світло вибуху Тернер побачив, здається, за мить до того, як почув звук, і його власна тінь майнула перед ним по блідому чагарнику. Вибухова хвиля підняла його в повітря, струсонула й кинула — падаючи, він бачив розбомблений хірургічний модуль у жовтій кулі спалаху: Веббер пустила свою протитанкову гранату. Але ось він знову встав і помчав, стискаючи зброю.
Коли перший спалах ракети згас, він саме добіг до уламків Мітчеллового літачка. Якраз тоді звідкись узявся другий і засяяв над самою головою. Стрілянина тепер не вщухала. Тернер заліз за лист покоробленого іржавого металу й побачив зіщулену постать пілота. Голова і обличчя ховалися за саморобним шоломом і неоковирними окулярами, примотаними до шолома сріблястою армованою стрічкою. Зігнуті кінцівки зникали у складках темного костюма. Тернер відсторонено спостерігав, як його руки чіпляються за стрічку і зривають інфрачервоні окуляри; вони зараз були мов незнані істоти, синюшні мешканці глибин, що жили своїм життям далеко на дні якоїсь неуявної тихоокеанської западини, — і от він спостерігав, як вони шалено шматують стрічку, окуляри й шолом. Нарешті все було зірване, й на бліде дівоче лице впали вологі від поту пасма довгого каштанового волосся, розмазавши цівочку брунатної крові, що показалася з носа; і ось Тернер закинув дівчину на плечі і, заточившись, пішов туди, де сподівався побачити реактивний літак.
Другий вибух він відчув підошвами своїх водонепроникних мокасинів, ніби побачивши дурнувату усмішку, вичавлену пальцем на шматкові пластичної вибухівки, що прикрашала Раміресову деку. Спалаху вже не було, тільки гуркіт і вибухова хвиля, яка ширилася бетоном посадкової смуги.
І ось уже він у кабіні пілота, де, наче в щойно купленій машині, панував знайомий запах довгих мономерів — аромат наднових технологій, а поруч дівчинка, незграбна лялька, що заплуталась в еластичній протиперевантажувальній сітці, яку за сіткою пілота встановив для Конроя за окрему плату один торговець зброєю. Літак тремтів, мов жива істота. Тернер втиснувся глибше у власну сітку, намацав кабель входу в систему, висмикнув із кишені мікрософт і увімкнувся.
Нове знання підсвітило його, мов персонажа аркадної гри, він рвався вперед, наче сам став літаком, відчував, як еластичний корпус модифікується перед зльотом, а сервоприводи повільно опускають дах кабіни. Протиперевантажувальна сітка надулася, затиснувши руки й ноги. Зброї Тернер так і не випустив.
— Давай, сучий сину!
Але літак сам усе чудово знав. Сила тяжіння сплюснула Тернера, й довкола запанував морок.
— Ви зомліли, — повідомив літак. Модельований голос віддалено нагадував Конроїв.
— Надовго?
— Тридцять вісім секунд.
— Де ми?
— Над Наґосом.
Над головою засвітився дисплей, показавши потік із десятка мінливих цифр на тлі схематичної карти Сонори.
Небо побіліло.
— Що це було?
Тиша.
— Що це було?
— Сенсори вказують на вибух, — повідомив літак. — За магнітудою — тактична ядерна боєголовка, але без електромагнітного імпульсу. Епіцентром стала наша відправна точка.
Білий відсвіт потьмянів і зник.
— Скасуй курс.
— Курс скасовано. Вкажіть, будь ласка, нові координати.
— Хороше запитання, — пробурмотів Тернер. Він ніяк не наважувався повернути голову й подивитися на дівчину поряд. Не знав, чи вона вже мертва.
15. Коробка
Марлі наснився Ален. Сутеніло, і вони удвох сиділи на квітчастому лузі. Він гладив її по голові, обіймав, а тоді зламав їй шию. Вона лежала нерухомо, але знала, що він робить. Усю її розцілував, забрав гроші й ключі від її кімнати. Над залитими світлом полями сяяли велетенські зорі, а вона досі відчувала на шиї його дотик...
Прокинувшись від аромату звареної кави, Марлі побачила, як сонце заливає світлом книжки на столі Андреа, й почула її затишно-знайомий ранковий кашель після першої сигарети, прикуреної від передньої конфорки. Струсила з себе нічний морок і сіла на подружчиному дивані, обхопивши вкриті темно-червоним пледом коліна. Після ситуації з Ґнассом та зустрічей із поліцією й журналістами Ален їй ніколи не снився. Або — як уже здогадалася Марлі — снився, але ті сни вона якимось чином цензурувала, видаляла перед пробудженням. Здригнулась, хоч ранкове повітря вже давно прогрілося, й пішла у ванну. Снів про Алена їй більше не хотілося.
— Пако сказав, що під час зустрічі Ален був озброєний, — сказала вона, беручи з рук Андреа синю полив'яну кружку.
— Ален — озброєний? — перепитала Андреа, кладучи подрузі в тарілку половинку омлету. — На головуне налазить. Озброєний Ален — він же як... як озброєний пінгвін. — Обидві зареготали. — Не та він людина. Запросто стрельне собі в ногу, захопившись пристрасною промовою про мистецтво й суму обіднього чека. Гівнюк він, твій Ален, але це давно не новина. На твоєму місці я більше переживала б через цього Пако. Які в тебе підстави вірити, що він працює на Вірека?
Андреа відкусила шматочок омлету й потяглася по сіль.
— Я його бачила. Він був у Вірековому конструкті.
— Ти бачила щось схоже — картинку, зображення дитини, яка віддалено нагадувала цього чоловіка.
Марлі спостерігала, як Андреа їсть свою половинку омлету. Її власна холонула на тарілці. Як описати відчуття, що виникло дорогою від Лувру? Переконання, що тепер за нею завжди стежать, спокійно й зосереджено контролюють її пересування; що вона тепер — осердя бодай частини Вірекової імперії?
— Він дуже багатий...
— Вірек? — Андреа поклала ніж і виделку на тарілку і взялася за каву. — Навіть не сумніваюся. Коли вірити журналістам, це найбагатша людина у світі. Крапка. На рівні деяких дзайбацу. Але є одне «але»: хіба він людина? Така, як я чи ти? Ні. Ти це їстимеш?