— Не любить? А мені таким спокійним здався.
Боббі почав ритися в купі одягу, відкидаючи то чорну сорочку з вибляклими від прасування золотавими турецькими огірками, то червону атласну одежину з білою бахромою зі штучної шкіри на рукавах, то якесь чорне трико з прозорими вставками...
— Чуєте, де ви цього всього набрали? Я такого гівна не носитиму.
— Братик молодший дав, — відповіла Рія. — Залишки з минулого сезону. Натягнув би ти щось уже на свою білу сраку, доки Лукас спуститься, чи що. Ану дай сюди! — вихопила трико, наче він збирався його поцупити. — Це моє.
Боббі натягнув чорно-золотаву сорочку й почав застібати рельєфні кнопки з чорних штучних перлів. Знайшов якісь чорні джинси, але ті виявилися мішкуватими, з хитромудрими складками й без кишень.
— Штанів більше ніяких нема?
— Господи. Бачила я, що з тебе Пай позрізав, малий. На ікону стилю не тягнеш. Вдягнися вже, заради бога, та й усе. Я не хочу проблем з Лукасом. З тобою він, може, й добрий, хоч до рани прикладай, але це тільки тому, що в тебе є те, чого йому хочеться до всирачки. В мене нічого такого нема, тому за мене йому душа не болітиме.
Він непевно стояв біля ліжка й намагався застебнути чорні джинси.
— Ширінки нема, — сказав і глянув на Рію.
— Ґудзики пошукай. Це ж стильно, шариш?
Боббі таки знайшов хитромудрі ґудзики, замислившись, як у такому швидко посцяти, коли припече. За ліжком помітив чорні нейлонові в'єтнамки й узувся.
— А Джекі? — спитав, підходячи туди, де можна було глянути на себе в обрамлене золотом дзеркало. — За неї в Лукаса душа болітиме?
У дзеркалі помітив, як обличчям Рії промайнула тінь.
— Тобто?
— Бовуар казав, що вона ніби як коняка.
— Ану цить, — похапливо і стишено мовила вона. — Хай собі що хоче говорить, це його діло, а не твоє, ясно? Якби ти знав, скільки на світі всякої погані, захотів би, аби тобі таки роздерли сраку там, на вулиці.
Із дзеркала на Боббі глянули її очі — темні, затінені широкими крисами м'якого фетрового капелюха. Зіниці трохи звузились, і довкола них з'явився білий обідок.
— Ясно, — відповів Боббі, помовчавши. — Дякую.
Він пововтузився з коміром сорочки: то підіймав його, то опускав, перевіряючи, як зручніше.
— Знаєш, — Рія схилила голову набік, — а ти не такий уже й стрьомний, коли вдягнений. Тільки очі досі як дві висцяні дірки в кучугурі...
— Лукасе, — озвався Боббі вже в ліфті, — а ви не знаєте, хто мою матір кокнув?
Він не думав про це питати — слова вирвалися з рота самі, мов бульбашки метану з трясовини.
Лукас приязно глянув йому в очі. Обличчя видовжене й чорне, добре скроєний костюм, так само чорний, — ніби щойно випрасуваний. У руці — масивний ціпок із блискучого полірованого дерева з чорно-червоними завитками, прикрашений великим блискучим латунним набалдашником. Від набалдашника вниз збігали доріжки металу, гладко вмонтовані в дерев'яну основу.
— Ні, не знаємо. — Широкі губи склалися в тонку й дуже серйозну лінію. — Але дуже хотіли б дізнатися...
Боббі ніяково посовався. У ліфті він започувався невпевнено. Місця тут було як у мікроавтобусі, людей небагато, але білий лише він. На відміну від білих, зауважив хлопець, тороплено бігаючи очима зі стінки на стінку, чорні в цьому флуоресцентному світлі не виглядали напівмертвими.
Поки їхали вниз, ліфт тричі спинявся на поверхах і стояв там — раз навіть цілих п'ятнадцять хвилин. Після першої зупинки Боббі питально глянув на Лукаса, й той пояснив:
— Щось у шахті.
— Що?
— Інший ліфт.
Ліфтові шахти проходили осердям аркокомплексу, переплітаючись із водогоном, каналізацією, товстелезними кабелями та ізольованими трубами, які, вирішив Боббі, належали до описаної Бовуаром геотермальної системи. Щоразу, коли відчинялися двері, всі канали й труби були на виду, ніби тутешні будівельники хотіли бачити, як усе працює й куди що тече. І все довкола, всі видимі поверхні вкривало плетиво графіті — таке густе й багатошарове, що було майже неможливо виокремити бодай якийсь текст чи символ.
— Ти ще тут нагорі досі не бував, Боббі? — спитав Лукас, коли стулки знову брязнули, зачиняючись, і кабіна поїхала вниз. Боббі похитав головою. — Погано, погано. Звісно, це можна пояснити, але все одно соромно. Дві-На-День казав, тебе важко було втримати в Баррітауні, правда?
— Так і є, — погодився Боббі.
— Гадаю, тебе можна зрозуміти. Хлопець ти жвавий, з фантазією. Чи ні? — Лукас сперся рожевою долонею на блискучий металевий набалдашник і пильно зазирнув Боббі в очі.
— Думаю, так. Та я просто терпіти його не можу, той Баррітаун. Куди не глянь, нічого ніде не робиться, шарите? Ну тобто щось, звісно, десь робиться, але все, блін, одне й те саме, одне й те саме, наче, бляха, в записі, й кожне літо як останнє...
Він затих, не знаючи, що Лукас тепер про нього подумає.
— Так, — відповів той. — Я знаю, про що ти. Можливо, в Баррітауні це помітніше, ніж деінде, але те саме можна відчути і в Нью-Йорку чи Токіо.
Та не може бути, подумав Боббі, але однаково кивнув, не забуваючи про Ріїне попередження. Лукас виглядав не страшнішим від Бовуара, але його огрядне тіло саме по собі вже слугувало пересторогою. До всього, Боббі якраз обмірковував нову теорію поведінки: він іще не довів її до кінця, але там точно був пункт про те, що справді небезпечним людям не треба цього демонструвати, а їхня здатність приховати свою небезпечність робила їх іще загрозливішими. Це цілковито суперечило місцевим законам Великого майданчика, де ті, кому бракувало дворового авторитету, зі шкіри пнулись, аби продемонструвати свій хромовано-шпичастий норов. Може, їм це й помагало — бодай у дворі. Але де двір, а де Лукас.
— Бачу, ти сумніваєшся, — сказав Лукас. — Гадаю, скоро тобі випаде нагода переконатись, але не просто зараз. Життя, яким ти поки живеш, подарує тобі ще багато нового й цікавого.
Двері ліфта з гуркотом розсунулись, і Лукас вийшов, штовхаючи Боббі поперед себе, наче малу дитину. Вони ступили в неозоре фоє з черепичним дахом і попрямували вперед, повз кіоски, ятки й ковдри з розкладеним на них крамом, біля яких навпочіпки сиділи торговці.
— Але ґав не ловимо, — попередив Лукас, легенько підштовхнувши хлопця широкою рукою, коли той спинився перед розкладкою різномастих програм. — Тебе чекають Агломерати, юначе, й прибудеш ти туди так, як личить графові.
— Це ж як?
— Лімузином.
Машина в Лукаса була дивовижною й довжелезною, чорною з позолотою, з відполірованими до дзеркального блиску мідними ручками та цілим набором химерних примочок, про призначення яких Боббі встиг тільки замислитися. Щойно він припустив, що розгледів тарілку супутникової антени (більше схожу, правда, на одне з ацтекських календарних кружал), як опинився всередині. Широкі двері, які відпустив за ним Лукас, автоматично й майже безшумно зачинились. Шибки були так темно тоновані, що здавалося, ніби зовні раптом настала ніч — клопітна ніч, крізь яку метушливо бігли у своїх полуденних справах жителі Проектів. Внутрішній простір лімузина, без перегородок, був укритий яскравими килимами й бежевими шкіряними подушками, але конкретних місць для сидіння бракувало. Керма попереду не було, а замість панелі приладів Боббі побачив гладку шкіру без будь-яких важелів чи кнопок.
— А як нею керувати? — спитав у Лукаса, котрий саме послаблював вузол чорної краватки.
— Знайди собі місце й сядь. Керувати нею просто. Ахмеде, доправ наші сраки в південно-східну частину Нью-Йорка.
Лімузин повільно від'їхав від краю тротуару, й Боббі впав коліньми на м'яку купу килимів.
— Обід буде подано через півгодини, сер, якщо вам не захочеться чогось раніше, — промовив м'який мелодійний голос невідомо звідки.
— У Дамаску справді знають своє діло, — засміявся Лукас.
— Де?
— У Дамаску, — повторив Лукас, розстебнув піджак і знову відкинувся на купу бежевих подушок. — Це «Роллс-Ройс». Старий. Поки в арабів були гроші, вони робили хороші машини.