— Лукасе, — заворушив Боббі язиком, дожовуючи шматок холодної смаженої курки, — а як це ми півтори години будемо їхати до Нью-Йорка? Наче й не повземо...
— Отак... — відповів Лукас і ще раз ковтнув холодного білого вина, — отак і будемо. Ахмед оснащений усіма заводськими додатками включно з висококласною антиспостережною системою. У дорозі він забезпечує нам дуже високий ступінь захисту, який у Нью-Йорку я собі зазвичай не оплачую. Ахмеде, чи не було в тебе відчуття, що хтось за нами їде чи нас підслуховує?
— Ні, сер, — пролунав уже знайомий голос. — Вісім хвилин тому нашу ідентифікаційну панель просканував тактичний гелікоптер із номером ем-ейч дефіс три дефіс вісімсот сорок вісім, пілотований капралом Роберто...
— Добре-добре, — зупинив його Лукас. — Дякую. Бачиш? Ахмедові про цих тактиків відомо більше, ніж їм про нас. — Він витер руки цупкою білою лляною серветкою й дістав із кишені піджака золоту зубочистку.
— Лукасе, — озвався Боббі, поки той ретельно чистив проміжки між великими пласкими зубами, — а що як я, скажімо, попрошу відвезти мене на Таймс-сквер і там випустити?
— А, — відповів Лукас, опускаючи зубочистку, — найславетніша ділянка міської землі. А що таке, Боббі? Треба дістати наркотиків?
— Та ні, просто цікаво...
— Що цікаво? Ти хочеш на Таймс-сквер?
— Ні, це просто перше, що спало на думку. Я хотів спитати — ви б узагалі мене відпустили?
— Чесно кажучи, — відповів Лукас, — не відпустив би. Але не думай, що ти тут як у тюрмі. Почувайся гостем. Дуже дорогим гостем.
— А. Добре, — осміхнувся Боббі. — Затримання з метою захисту, це так називається.
— Саме так, — кивнув Лукас, знову беручись за золоту зубочистку. — Поки ми тут, у безпеці й під захистом дорогого Ахмеда, матимемо час поговорити. Гадаю, брат Бовуар уже трохи тобі про нас розказав. Що ти думаєш про почуте від нього, Боббі?
— Воно все дуже цікаво, але не певен, що все розумію.
— Чого ти не розумієш?
— Оцієї хріні про вуду...
Лукас звів брови.
— Я думаю так — на що вестись, тобто у що вірити, — діло ваше, так? Алетут Бовуар розказує по-вуличному, по-технарськи тобто, про штуки, яких я ніколи не чув, а тут уже заводить волинку про мамбів, привидів, змій і... і...
— І?
— І коней, — здавлено каркнув Боббі.
— Боббі, ти знаєш, що таке метафора?
— Якась деталь? Типу конденсатора?
— Ні. Облишмо метафори. Коли ми з Бовуаром розказуємо тобі про лоа та їхніх коней, як ми називаємо тих небагатьох, яких сідлають лоа, уяви собі, що ми говоримо водночас двома мовами. Одну ти вже розумієш — ту, яку називаєш вуличною. Може, ми говоримо нею не так, як ти, але це саме вона. Те, що ти звеш криголамом, ми кличемо Уґу Фере, скажімо, так? Але тими-таки словами говоримо й про інші речі, яких ти не розумієш. Та тобі й не треба. — Лукас відклав зубочистку.
Боббі глибоко вдихнув і нарешті наважився:
— Бовуар казав, що Джекі — типу як кінь для змія на ім'я Данбала. Поясніть це мені по-вуличному.
— Зараз. Уяви собі, Боббі, що Джекі — це дека. Гарненька кібер-просторова дека зі спокусливими ніжками. — Лукас широко усміхнувся, і Боббі зашарівся. — Уяви собі, що Данбала, якого дехто називає змієм, — це програма. Скажімо, криголам. Данбала вмикається в деку Джекі, Джекі ламає кригу. От і все.
— Ну добре, — відповів Боббі, ніби розібравшись. — А що ж таке матриця? Якщо Джекі — дека, а Данбала — програма, що ж тоді таке матриця?
— Увесь світ, — сказав Лукас.
— Звідси краще пішки. — «Роллс-Ройс» тихо і плавно спинився, і Лукас устав, застібаючи піджак. — Ахмед привертає надто багато уваги.
Він узяв ціпок, двері м'яко клацнули й відчинилися.
Боббі вибрався слідом, і його ніс безпомильно впізнав дух Агломератів — запашну суміш важких підземних вихлопів, давньої сажі й канцерогенного свіжого пластику, обрамлену вуглецевим слідом заборонених органічних палив. Високо над головою, у відбитому сяйві дугових ламп, один із незавершених Фулерових куполів затуляв дві третини лососево-рожевого вечірнього неба, і його нерівні краї нагадували пошматовані сірі стільники. У різних районах Агломератів це плетиво куполів часом сприяло появі власного мікроклімату: в кількох районах із сірих від сажі геодезиків постійно мрячило конденсатом, а там, де купол був високим, мерехтіли статичні розряди — особливий міський різновид блискавок. У лице Боббі, який ішов за Бовуаром по вулиці, дмухав теплий, але шерхлий і різкий вітер — мабуть, побічний ефект перепадів тиску в довгій місцевій підземці.
— Не забудь, що я тобі казав, — озирнувся Лукас, примруживши очі. — Цей чоловік значно глибший, ніж здається. Навіть якби він не був глибшим, його все одно варто поважати. Якщо справді хочеш бути ковбоєм, зараз зустрінеш одного з корифеїв.
— Ага, добре. — Боббі сіпнувся, ухиляючись від сіруватої газетної смуги, яка саме норовила закрутитись довкола ноги. — Так це в нього ви з Бовуаром купили...
— Ха! Ні! Що я тобі казав? Не кажи на вулиці того, що не готовий побачити в газеті...
Боббі скривився й кивнув. От срань. Знову лажа. Іде з крутим оператором, розпитує про всякі кльові штуки, а поводиться, наче вілсон. Оператор. Ось як треба називати Лукаса з Бовуаром, а це їхнє вуду — просто гра, в яку вони втягують інших людей. У машині Лукас завів якусь довгу мутну тему про Леґбу, лоа комунікацій, як він казав, «володаря доріг і каналів», і про те, що чувак, із яким має стрітися Боббі, типу як улюбленець того Леґби. Коли Боббі спитав, чи цей чувак — іще один унґан, Лукас похитав головою й відповів, що той, до кого вони їдуть, простував поруч із Леґбою все життя, так близько, що навіть не підозрював про присутність лоа, злився з ним, і Леґба став його тінню. І от саме цей чувак, казав Лукас, продав їм програму, яку Дві-На-День позичив Боббі...
Лукас завернув за ріг і зупинився. Боббі принишк поруч. Вони стояли перед почорнілим піщаниковим особняком, вікна в якому кількадесят років тому позабивали листами рифленої сталі. Частину першого поверху колись займала крамниця з нині закіптюженими вітринами. До дверей між глухими вікнами було прибито лист тієї самої сталі, що й на вікнах горішніх поверхів. Боббі здалося, він роздивився в лівому вікні якусь вивіску, стару неонову табличку, що криво висіла у мороці. Лукас мовчки стояв обличчям до дверей. Обличчя безвиразне, кінчик ціпка обережно впирається в тротуар, великі долоні складені на металевому набалдашнику.
— Перше, що тобі слід запам'ятати, — сказав він тоном, яким цитують прислів'я, — завжди треба трохи почекати...
Боббі почув, як за дверима щось шарудить, а потім бряжчить ланцюгами.
— Дивовижно, — зауважив Лукас, — схоже, тут готувалися до прийому гостей.
Двері на добре змащених завісах відхилились сантиметрів на десять і ніби у щось вперлися. Зі щілини на них уважно подивилося око, мовби зависле в пилюці й мороці. Боббі спершу здалося, що там причаївся якийсь великий звір: райдужка дивного буро-жовтавого кольору, білки в павутині червоних вен, відвисла нижня повіка аж багряна.
— Вудуїст, — сказав той, кому належало око, — вудуїст із якимось гівнюком. Господи...
Щось моторошно забулькотіло, наче з потайних глибин підіймалося віковічне мокротиння, й чоловік сплюнув.
— Ну заходь, Лукасе. — Знову скрипнуло, і двері прочинились у темряву. — Я зайнята людина... — Останні слова пролунали зовсім зблизька, ніби володар ока задкував від смужки світла, що проникало з відчинених дверей.
Лукас ступив усередину, Боббі за ним. Десь за спиною повільно зачинилися двері. Від раптового мороку волосся на руках стало дибки. Густа темрява ніби була жива й усе відчувала.
Спалахнув сірник, засичала й заплювалась якась лампа, де в сітці саме зайнявся газ. Боббі німо витріщався на лице за нею. Краще б поверхня, куди було встромлене криваво-жовте око зі своїм сусідом, виявилася маскою.
— Наважуся припустити, що ти нас не чекав, Фіне? — спитав Лукас.
— Та яке там, — мовило лице, оголивши великі пласкі жовті зуби. — Я саме виходив пошукати якоїсь їжі. — Боббі здалося, що ця істота може їсти трухлявий килим чи ретельно під'їдати буру кашу з розбухлих вологих книжок, які підіймались до плечей обабіч тунелю, де стояли всі троє. — Що це за серун, Лукасе?