Поряд стояв Конрой.
— Роботка ні сіло ні впало, ти ж знаєш, як воно буває, — заговорив він безвиразно, без логічних наголосів, ніби вдавав дешевий голосовий чип. Обличчя широке й мертвотно бліде. Навколо очей темні кола, повіки важкі, широке чоло відкрите, густе напергідролене волосся зализане назад. Чорне поло, чорні брюки на щодень. — Ходім, — додав, розвертаючись. Тернер пішов услід, трохи пригнувшись у низьких дверях. Ілюмінатори затягнуті білими фіранками, всюди світлі соснові панелі, ані подряпини — потокійськи аскетичний корпоративний шик.
Конрой усівся на низькому прямокутному футоні з аспидно-сірої ультразамші. Тернер лишився стояти, вільно опустивши руки. Конрой узяв із низенького емальованого столика, що розділяв їх, сріблястий рифлений інгалятор.
— Холіномодулятора?
— Ні.
Устромив інгалятор у ніздрю, шморгнув, тоді поклав на столик і спитав:
— А суші? Ми тут пару червоних окунів вивудили десь годину тому.
Тернер стояв на місці й не зводив із Конроя очей.
— Крістофер Мітчелл, — сказав той. — «Маас Біолабс». Головний їхній по гібридомах. Переходить до «Хосаки».
— Уперше чую.
— Не заливай. Може, вип'ємо?
Тернер похитав головою.
— Кремній уже нікому не треба, Тернере. Мітчелл зумів створити робочі біочипи, й тепер усі патенти в «Маас». Про це ти в курсі. Він спец із моноклональних утворень. Хоче піти. Ми з тобою, Тернере, йому допоможемо.
— Та я ніби на пенсії, Конрою. Мені й там на березі непогано було.
— Команда психодіагностів із Токіо це підтвердила. Ми ж тебе не вперше у вільному польоті перевіряємо, правда? Вона польова діагностка, на зарплаті у «Хосаки».
Тернер відчув тик у стегні.
— Нам кажуть, ти готовий. Після Нью-Делі вони трохи нервували, тому треба було пересвідчитись. Бонусом трішки терапії. Нікому не завадить, еге ж?
2. Марлі
Одягла все найліпше на співбесіду, та в Брюсселі дощило, а на таксі не було грошей. Від станції «Євротрансу» довелося йти пішки.
У кишені свого вихідного жакета — від Саллі Стенлі, хоч і з торішньої колекції — в побілілому від напруги кулаку стискала вже непотрібний зім'ятий телефакс. Адресу вивчила напам'ять, та викинути не було сил — як не було сил вирватися з заціпеніння, що прикувало її тепер до вітрини крамниці дорогого чоловічого вбрання й змушувало бездумно переводити погляд зі стриманих фланелевих костюмних сорочок за склом на відображення своїх темних очей.
Яка там робота з такими очима, куди там. На вогке від дощу волосся, що його варто було все-таки дозволити Андреа підрізати, ніхто й не гляне. Біль і байдужість у цих очах помітив би перший-ліпший — і вже точно таких штук не приховати від гера Йозефа Вірека, найменш імовірного з потенційних роботодавців.
Коли надійшов той телефакс, вона вирішила вважати його жорстоким жартом, спробою вкотре подокучати. Цього останнім часом не бракувало — дякувати пресі, її смикали так часто, що Андреа налаштувала на домашньому телефоні програму, яка фільтрувала всі виклики з номерів, відсутніх у телефонній книзі. Але саме тому, наполягала, вони й надіслали телефакс. Бо як іще до неї достукатись?
Та Марлі тільки хитала головою й загорталась у старий махровий халат подруги. Нащо Віреку, казково заможному колекціонеру й філантропу, наймати скандальну колишню кураторку крихітної паризької галереї?
Тоді наставала черга Андреа хитати головою — вона втомилася від цієї нової, скандально відомої Марлі Крушхової, яка днями сиділа вдома й навіть вдягнутися іноді забувала. Спроба продати в Парижі одненьку підробку — не така вже й нечувана дикість, як собі уявляє Марлі, казала вона. Якби преса не так істерично прагнула виставити того бридкого Ґнасса дурнем — а він точно дурень, — історія й до новин не потрапила б. Його багатства й нестерпності вистачило, щоби про скандал навколо нього говорили цілі вихідні.
— Якби ти була не така симпатична, то й уваги привернула б менше, — посміхалась Андреа.
Марлі на це знов похитала головою.
— Та підробка — Аленова ідея. Ти ні в чому не винна. Забула?
Марлі мовчки пішла у ванну, кутаючись у зношений до дір халат.
У прагненні подруги втішити й допомогти вона вже відчувала напругу людини, змушеної ділити тісний простір із нещасною неплатоспроможною гостею.
Ще й на «Євротранс» довелося позичити.
Свідомим і болісним зусиллям волі Марлі вирвалася з замкненого кола роздумів і злилася з густим, але неспішним потоком зосереджених брюссельських покупців.
Повз неї прослизнула, трохи зачепивши ліктем, дівчина в яскравих колготках і важкому шерстяному піджаку — завеликому, ніби з приятелевого плеча. Охайна, усміхнена. На наступному перехресті Марлі помітила крамницю марки, чий одяг і сама залюбки носила студенткою. Вбрання виглядало недосяжно молодіжним.
У збілілому стиснутому кулаку — телефакс.
Брюссель, Рю-о-Бьор, будинок 14, «Ґалері Дюпре».
Йозеф Вірек.
Секретарка в холодно-сірій приймальні «Ґалері Дюпре» виглядала так, ніби виросла просто на робочому місці — мов гарненька, але, ймовірно, отруйна рослина, що пустила корені за врізаною в мармурову брилу глянцевою клавіатурою. Коли Марлі наблизилася, та підвела погляд. Марлі уявила, як клацнула й шурхнула діафрагма камери і відбиток її змарнілого образу майнув у віддалений куточок імперії Йозефа бірека.
— Марлі Крушхова, — назвалась вона, ледве змусивши себе не витягати з кишені жалюгідний факсовий папірець і не розгладжувати його на полірованому мармурі стійки. — До гера Вірека.
— Фройляйн Крушхова, гер Вірекне може бути сьогодні в Брюсселі.
Марлі спостерігала за рухом цих ідеальних вуст, цілком усвідомлюючи біль, якого завдає їй почуте, а заразом і гостру насолоду, яку саме вчилася знаходити в розчаруваннях.
— Розумію.
— Однак він запропонував провести співбесіду в форматі сенсорного з'єднання. Коли ваша ласка, пройдіть у треті двері ліворуч.
Кімната була порожня й біла. На двох стінах висіло щось схоже на заляпані дощем картонні аркуші, попробивані різноманітними знаряддями. Кататоненкунст. Консервативного штибу. Такі роботи зазвичай охоче купують спеціальні комітети при радах директорів нідерландських комерційних банків.
Марлі присіла на низеньку оббиту шкірою лавку й нарешті дозволила собі розтиснути руку з аркушем. Крім неї, в кімнаті не було нікого, та вона підозрювала, що хтось за нею спостерігає.
— Фройляйн Крушхова. — Юнак у темно-зеленому робочому халаті стояв у дверях навпроти. — Будь ласка, заждіть хвильку й пройдіть крізь оці двері. Беріться за ручку повільно, впевнено й міцно, щоби забезпечити максимальний контакт зі шкірою долоні. Поріг переступайте обережно. Сподіваюся, просторова дезорієнтація буде незначною.
Марлі кліпнула.
— Перепро?..
— Сенсорне з'єднання, — пояснив технік і зник за дверима.
Вона підвелася, спробувала хоч трохи розгладити вогкі вилоги жакета, торкнулась волосся, вирішила, що краще його не чіпати, глибоко вдихнула й підійшла до дверей на тому боці. Пропозиція секретарки підготувала її до єдиного відомого їй сенсорного з'єднання — через симстим виділеним каналом «Белл-Европа». Вона чекала, що це буде шолом із дерматродами, а Вірек скористається очима довіреного пасивного спостерігача замість камери.
Та його багатство мало геть інші масштаби.
Узявшись пальцями за прохолодну латунну ручку, вона відчула, ніби та стиснулася й здригнулася, підлаштовуючись під температуру й фактуру шкіри в першу секунду контакту.
А тоді знову відчула метал — старий зелений залізний поручень, за який тепер зачудовано трималася, дивлячись униз і на панораму, що відкрилась попереду.
Вітер жбурнув у обличчя кілька дощових крапель.
Пахло дощем і вологою землею.
Мішанина дрібних деталей — власних спогадів про п'яний пікнік із митцями-однокашниками й довершених ілюзій Вірека.