Кремній не зношується, й мікрочипи були фактично вічним матеріалом. Віґ мотав це собі на вус, але, як усі його ровесники, знав, що застаріти — гірше, ніж зноситися. Мусив рахуватися з цим сумним фактом, як рахуються зі смертю чи податками, й загалом сильніше переживав за те, що його апаратура вийде з моди, ніж за смерть (у свої двадцять два) чи податки (замість здавати звіти, він щорічно платив сінгапурській пральні за відмивання своїх грошей приблизно стільки ж, скільки мусив би платити, якби декларував доходи). Віґ дійшов правильного висновку, що весь цей застарілий кремній мав би кудись діватися. Осідав він, як виявилось, у кількох дуже бідних зонах, що страждали через нововиниклі там промислові бази. У країнах, що занепали до межі, на якій поняття нації досі сприймається серйозно. Віґ пробив кілька африканських задвірків і почувався там, ніби акула в басейні з ікрою. Кожним із цих маленьких риб'ячих яєць можна знехтувати, але серед них можна розкинути плавці й рубати — легко, наживно й наварно. Пропрацювавши з африканцями тиждень, Віґ випадково довів до краху режими принаймні трьох країн і спричинив несказанні людські муки. На вихідних, зібравши вершки з кількох мільйонів до смішного крихітних банківських рахунків, він відійшов від справ. За ним уже крокували полчища сарани: іншим теж сподобалася ця африканська тема.
Два роки Віґ сидів на каннському пляжі, вживав лише найдорожчі дизайнерські наркотики й час від часу вмикав крихітний хосаківський телевізор, аби з дивною й чарівно-невинною уважністю пороздивлятися розбухлі трупи африканців. А потім — ніхто достеменно не міг сказати, де, коли й чому, — всі почали помічати, що Віґ з'їхав із котушок. Зокрема, зауважив Фін, Віґ увірував, буцімто чи то Бог живе в кіберпросторі, чи то кіберпростір і є Богом, чи ще щось у цьому дусі. Його теологічні екскурси мали ознаки справжніх зсувів парадигми, істинних актів сліпої віри. Фін був у курсі Віґових тогочасних настроїв: незадовго до навернення у свою нову унікальну віру Віґан Ладґейт повернувся в Агломерати й вирушив у грандіозну, хоча й дещо хаотичну кіберекспедицію. Колишній консольний жокей знав, де шукати все найліпше з того, що Фін називає програмами й апаратами. За часів Віґового багатства Фін постачав йому й те, і інше. Як пояснював сам Віґ, його містична дослідницька практика передбачала проектування власної свідомості на темні неструктуровані ділянки матриці й довге чекання. До його честі, зауважив Фін, Віґ ніколи не стверджував, що зустрічався з Богом, — згадував лише, як кілька разів відчував рух Його еманації крізь ґрати.
Як і слід було чекати, якоїсь миті у Віґа скінчилися гроші. Розірвавши в процесі духовних пошуків кілька ділових контактів іще з доафриканського періоду, він безслідно зник.
— А потім одного дня, — вів далі Фін, — з'явився, бахнутий на всю голову, наче сортирний щур. Блідий миршавий гівнюк тепер начепив на себе все африканське гівно — намиста, кості та інші дармовиси.
Боббі відволікся й подумав, як чоловік із такою зовнішністю може когось називати блідим миршавим гівнюком, але потім завважив, що Лукас усе це слухає серйозний, як смерть, і припустив, що, може, той бере всі ці африканські теми близько до серця. А Фін продовжував:
— У нього було багато добра на продаж. Деки, периферія, програми. Усе кількарічної давнини, але найвищої якості, тому я заплатив йому добрі гроші. Із завушного гнізда в нього стирчав мікрософт. Що там за програма, питаю. Нічого, тиша, відповідає. Уяви собі, малий, сидить на твоєму місці й чеше, ніби там тиша, голос Божий, де він вічно живе в Його білому шумі, чи ще якась подібна хрінь. От, думаю, Віґ і поїхав мізками, сидить і вп'яте перераховує мої гроші. Слухай, кажу йому, час дорогий, але скажи — чим ти зараз плануєш зайнятися? Ну, цікаво мені було. Я ж його стільки років у ділі знав. Я, каже, Фіне, підіймуся гравітаційним колодязем до Бога. Так і зроблю, каже. Бог скрізь, але тут, унизу, сильно сніжить і не видно Його лиця. Ну, кажу, піднімайся. Провів його й більше не бачив.
Боббі закліпав і завовтузився на твердій поверхні складаного стільця.
— А за рік приходить до мене один хлопець із високої орбіти — якраз узяв собі відпустку й привіз на продаж хороших програм. Не аж таких знаменитих, але цікавих. Це, каже, вам від Віґа. Може, він і кінчений, і давно вийшов з гри, але нюх на хороші штуки не втратив. От я й купив. Років десять тому це було. І відтоді щороку хтось із чимось приходив і казав, ніби Віґ порадив мені це принести. А я зазвичай те все скуповував. Ніяких родзинок, але цілком пристойні штуки. І завжди різні люди.
— Там були тільки програми, Фіне? — спитав Лукас.
— Переважно — крім тих дивних скульптурок. Я вже й забув про них. Подумав, що Віґ робить їх власноруч. Коли до мене з такою прийшов перший посильний, я купив його програми, а тоді й кажу, мовляв, а це що за хрінь? Віґ передав, що вас таке може зацікавити, відповідає мені він. Передай, кажу, що він бахнутий, твій Віґ. Ну, сміється він, я ж не буду цей мотлох тягнути назад, забирайте. А штука та була розміром з деку, просто собі коробка з мотлохом та і все... Закинув я її за оцей ящик з-під коли з залізяччям і забув. Коли це одного дня приходить старий Сміт — мій тодішній напарник, займався здебільшого мистецтвом і раритетами, — і каже, що купує. Ну, ми з ним це діло обкашляли, й віддав я йому ту коробку. Будуть іще, каже, — беріть. У місті якісь гівнюки таким цікавляться. Коли від Віґа прийшов іще один посланець, я вже купив усе разом з коробкою й продав її Сміту. Але грошей великих ті штуки не приносили. — Фін знизав плечима. — Принаймні до минулого місяця. Приходить малий, приносить те, що ви купили. Від Віґа. Слухайте, каже, ось біософт-криголам. Віґ каже, дорога штука. Просканував я, бачу — ніби толкове. Мене принаймні зацікавило. Як і твого друга Бовуара. Купив. Бовуар прийшов і перекупив. Кінець.
Фін витягнув нову сигарету — цього разу переламану.
— От срань, — сказав, дістав із тієї самої кишені потерту пачку, витяг тоненький рожевий листок і міцно закрутив довкола перелому — ніби шину наклав. Коли лизав клейку стрічку, Боббі роздивився дуже гострий сіро-рожевий язик.
— А де ж мешкає містер Віґ, Фіне? — спитав Лукас, підперши великими пальцями підборіддя й закривши лице рештою, ніби товстими ґратами.
— Я, Лукасе, дупля не даю. Десь на орбіті. І живе скромно, якщо гроші, отримані від мене, взагалі для нього щось значать. Знаєш, я чув, що там є місцини, де можна жити й без грошей, якщо вписатися в економіку. Може, він там і вибився в люди. Хоча з моєю агорафобією це не для мене.
Фін бридко вищирився до Боббі, який саме намагався забути про язик.
— Знаєш, — примружився він до Лукаса, — саме тоді й почалися чутки про стрьомні штуки в матриці.
— Які штуки? — спитав Боббі.
— Не твоє собаче діло, — відповів йому Фін, не зводячи з Лукаса очей. — Це було ще до вашої появи, до появи нової команди вуду. Одна вулична самурайка працювала на такого типа зі спеців, порівняно з яким Віґ здавався кришталево нормальним. Вони ще з одним ковбоєм чухнули з Тіби й теж за чимось таким ганялися. Може й наздогнали. Востаннє, коли я про них чув, були у Стамбулі. Вона нібито колись жила в Лондоні. Хто його, в хріна, знає? Сім чи вісім років минуло.
Фін зненацька здався Боббі виснаженим і надзвичайно старим, схожим на велику мумію щура, яку рухали пружинки й приховані дроти. Він дістав із кишені наручний годинник із засмальцьованим шкіряним ремінцем і тріснутим циферблатом.
— Господи. Все, Лукасе, більше мені тобі сказати нічого. За двадцять хвилин у мене ділова зустріч із друзями з банку органів.
Боббі подумав про тіла нагорі. Вони лежали там цілий день.
— Та чого ти, — озвався Фін, помітивши його вираз обличчя. — Банки органів класно допомагають спекатися різних штук. Я їм плачу. В тих гівнюків-безбатченків нагорі, — реготнув він, — і органів не так-то й багато лишилося.