— Ви казали, що він наближений до... Леґби? А перед тим ви з Бовуаром казали, що Леґба приніс мені вдачу, коли я ламав ту чорну кригу?
За стільниковим краєм геодезиків світлішало небо.
— Так, — замислено відповів Лукас.
— Але він, здається, в ці штуки зовсім не вірить.
— Яка різниця, — відповів Лукас, побачивши «Роллс-Ройс». — Він завжди розумів дух речей.
17. Вивірковий ліс
Звідти, де приземлився літак, було чути дзюрчання води. Крутячись крізь лихоманковий сон у протиперевантажувальній сітці, Тернер чув ці звуки — вода об камінь: найстаріша пісня природи. Літак був тямущий, мов пес, і мав вбудовані ховальні рефлекси. Тернер відчув, як той гойдається серед ночі на шасі й повзе вглиб, поки гілки шмагають і дряпають темний дах кабіни. Літак заповз у темно-зелену гущавину і впав на коліна, корпус його застогнав і заскрипів, удавлюючись животом у глину й граніт, наче скат у морське дно. Міметичне полікарбонове покриття крил і фюзеляжу поплямувалось і потемнішало, зливаючись із відтінками й візерунками строкатих підмісячних каменів та лісового ґрунту. Зрештою все затихло, крім плюскоту струмка...
Прокинувся, ніби машина: спершу розплющились очі, потім вернувся зір. У пустих зіницях досі стояв червоний спалах загибелі Лінча за прицілом «Сміт-Вессона». Склепіння кабіни вкривав міметичний візерунок листя й гілок. Блідий світанок і дзюрчання води. На ньому досі була блакитна робоча сорочка Окі, яка вже смерділа кислим потом. Напередодні він відірвав від неї рукави. Дуло пістолета між ногами вказувало на чорний важіль. Сітка опала на стегна й плечі. Тернер роззирнувся й побачив дівчинку. Овальне лице, під носом запеклася кров. Досі не прокинулася, спітніла, губи злегка розтулені, наче в ляльки.
— Де ми?
— За п'ятнадцять метрів на південь — південний схід від вказаних вами координат посадки, — відповів літак. — Ви знову зомліли. Я вирішив замаскуватися.
Тернер завів руку за вухо й висмикнув інтерфейсовий кабель, розірвавши зв'язок із літаком. Ліниво роззирнувся, шукаючи важелів управління склепінням кабіни. Сервоприводи заскрипіли, й полікарбонове листя затремтіло. Тернер перекинув ногу за борт і опустив очі на руку, що трималася за фюзеляж на краєчку кабіни. Полікарбон відтворював сірі відтінки сусідньої каменюки, але просто на очах ділянка під долонею почала рожевішати. Тернер перекинув другу ногу, лишивши зброю на сидінні, ковзнув на землю, в довгу солодкаву траву, й задрімав, утиснувшись лобом у зелень. Снилась йому вода.
Прокинувся, повзучи на чотирьох попід обважнілими від роси низькими гілками. Врешті доповз до просіки, рвонувся вперед, перекинувся через голову й ліг горілиць, розкинувши руки, наче здаючись. Високо вгорі з гілки зістрибнув маленький сірий клубочок: зачепився за сусідню, погойдався і зник з очей.
Застигни, казав йому голос із минулого крізь роки. Ляж; розслабся, і скоро вони про тебе забудуть, забудуть, що ти лежиш у світанковій росі. Вони народжені їсти, їсти і гратися, і їхні мізки не здатні надовго втримати у собі двох думок. Він лежав на спині поруч із братом, стискаючи на грудях вінчестер у нейлоновій кобурі, вдихаючи запах нового металу, змазки й волосся, що досі пахло вогнищем. Брат розумівся на білках і завжди казав діло. Вони повернулись. Забули про чітку мітку смерті з вороненої сталі й латаної бавовни, пристрибали наввипередки з гілки на гілку, застигли, дихали ранком. Коли Тернерова гвинтівка клацнула, одне сіреньке тільце опало додолу, інші збилися в купу й розсіялись кронами. Тернер передав зброю братові, й вони знову стали чекати. Чекати, поки білки про них забудуть.
— Ви такі самі, як я, — сказав Тернер білкам, виборсуючись зі сну. Одна зненацька сіла на гілляку й зазирнула йому просто в очі. — Я завжди повертаюся. — Тваринка пострибала геть. — Повертався, коли тікав від Голландця, повертався, коли полетів у Мехіко. Повертався, коли вбив Лінча.
Він лежав і довго спостерігав за білками, а навколо прокидався ліс і теплішало ранкове повітря. Згори спустилась ворона, гальмуючи розчепіреним пір'ям, схожим на чорні механічні пальці. Перевірила, чи не вмер.
Тернер вишкірився на птаху, коли та знялася догори.
Ще ні.
Він знову заповз під навислі гілки й виявив, що дівчинка вже сидить у кабіні. Мішкувата біла футболка зі скісним логотипом «Маас-Неотек» і червоними краплями свіжої крові. Знову з носа. Яскраво-блакитні очі, затуманені й розфокусовані, під ними — темно-жовтаві синці, наче екзотичний макіяж.
Юна, ще зовсім юна.
— Ти Мітчеллова донька, — сказав він, пригадуючи ім'я з біософтового досьє. — Анджела.
— Енджі, — машинально виправила вона. — Ви хто? У мене кров із носа йде. — Дівчинка показала йому криваву квітку серветки.
— Тернер. Я чекав твого батька. — Раптова згадка про полишену зброю: друга рука дівчинки опущена за двері кабіни. — Знаєш, де він?
— У месі. Він думав, зможе поговорити і все пояснити. Він їм потрібен.
— Із ким поговорити? — Тернер зробив крок уперед.
— З маасами. З радою директорів. Вони не можуть собі дозволити зробити йому погано. Чи можуть?
— А навіщо їм?
Іще один крок.
Дівчинка витерла носа червоною серветкою:
— Бо він відправив мене до вас літаком. Бо знав, що вони хочуть мене скривдити чи взагалі вбити. Через видіння.
— Видіння?
— Думаєте, вони зроблять йому боляче?
— Ні, ні, що ти. Я залізу зараз усередину, добре?
Вона кивнула. Пройшовшись руками по фюзеляжу, Тернер намацав серед міметичного листя, гілок і лишайників увігнуті ручки, відчинив дверцята й сів поруч. Револьвер лежав під ногами, біля кросівка.
— А сам він не збирався прилетіти? Я чекав саме його, твого батька.
— Ні. Ми цього не планували. У нас же був лише один літак, хіба він вам не казав? — Вона затремтіла. — Хіба він вам нічого не казав?
— Досить, — відповів він, поклавши руку їй на плече, — він нам розповів досить багато. Все буде добре...
Тернер стрибнув через сидіння, нахилився, відсунув «Сміт-Вессон» від її ноги й знайшов кабель інтерфейсу. Зняв руку з плеча дівчинки і вставив кабель собі за вухо.
— Дай мені процедуру стирання всього, що було в твоїй пам'яті за останні дві доби. Я хочу видалити курс на Мехіко, твій політ із узбережжя, решту...
— Курсу на Мехіко мені не давали, — сказав голос. Пряме перетворення нейронних команд у аудіо.
Тернер вирячився на дівчинку й потер підборіддя.
— Куди ми летіли?
— У Боготу. — І літак показав координати так і не здійсненої посадки.
Дівчинка моргнула, й Тернер помітив, що повіки такі самі темні, як і кола під очима.
— З ким ви говорите?
— З літаком. Мітчелл не казав, де, як він гадав, ти мала опинитися?
— У Японії...
— Знаєш когось у Боготі? Де твоя мама?
— Ні. Здається, в Берліні. Ми з нею не дуже близькі.
Він стер пам'ять літака, видаливши Конроєву програму: приліт із Каліфорнії, розпізнавальні знаки місця посадки, план польоту, який мав завершитися на посадковій смузі за триста кілометрів від агломерації Боготи...
Зрештою хтось знайде цей літак. Тернер подумав про маасівську систему орбітальної розвідки й засумнівався, що протишпигунські маскувальні програми, які він наказав запустити, хоч якось допомогли. Можна було б запропонувати Руді забрати літак на металобрухт, але він сумнівався, що Руді захоче з таким зв'язуватися. Коли вже на те пішло, сама його поява на фермі з Мітчелловою донькою на руках уже втягувала Руді в халепу по самісіньку шию. Але те, що йому зараз було потрібно, більш ніде не дістанеш.
Попереду була чотиригодинна прогулянка напівзабутими стежками й зміїстим, зарослим травою шосе.
Дерева якось змінилися, подумав і раптом зрозумів, як вони мали вирости, поки його тут не було. Уздовж дороги через однакові проміжки траплялися дерев'яні стовпчики, які колись підтримували телефонні дроти, а тепер заростали чагарниками й медоносами. Дроти познімали на живлення. На квітучих узбіччях дзижчали бджоли...