— Сьогодні говорила про твого роботодавця, — повідомила, ставлячи хібаті на поличку й підносячи до зеленкуватої пасти підпалювача запальничку для плити. — Заїжджав наш професор із Ніцци. Його приголомшила новина про те, що я зацікавилась Віреком, але оскільки він іще й хтивий старий козел, то на розмову його розкрутити було раз плюнути.
Марлі стояла поруч і спостерігала, як майже невидиме полум'я лиже вуглини.
— Усе про Тессьє-Ешпулів заводив, — вела далі Андреа, — і про Г'юза. Американець, жив у другій половині двадцятого століття. Про нього теж згадано в книжці, як про прото-Вірека. Не знала, що Тессьє-Ешпули почали розпадатися... — Вона підійшла до столу й розпакувала шість великих тигрових креветок.
— Вони франко-австралійці? Здається, я дивилася про них документалку. Це ж вони володіють одним із великих курортів?
— Фрісайд. Професор сказав, його саме продають. Одна зі старших Ешпулових доньок якось зуміла прибрати до рук цілий бізнес, стала надзвичайно ексцентричною й начхала на інтереси клану. Це історія останніх семи років.
— Не розумію, як це пов'язано з Віреком, — кинула Марлі, спостерігаючи, як Андреа нанизує кожну креветку на довгу бамбукову шпажку.
— Я на цьому розуміюся не більше за тебе. Мій професор стверджує, що, спостерігаючи за такими неймовірними анахронізмами, як Вірек чи Тессьє-Ешпули, можна багато чого дізнатися про корпоративну еволюцію. Принаймні він переконав у цьому наших головних редакторів.
— А що він казав про Вірека?
— Що Вірекове безумство зовсім іншого типу.
— Безумство?
— Ну, саме так він це не називав. Але Г'юз точно з котушок з'їхав, і старий Ешпул, а його донька — та взагалі без голови. Він сказав, що еволюційний тиск схилятиме Вірека до якогось «стрибка». Так, стрибка.
— Еволюційний тиск?
— Саме так, — кивнула Андреа, несучи шпажки з креветками до хібаті. — Він говорить про корпорації, ніби про якихось тварин.
Після вечері вони вийшли прогулятися. Час від часу Марлі напружувалася, відчуваючи на собі дію уявної Вірекової системи спостереження, але Андреа випромінювала звичне тепло і здоровий глузд, і Марлі відчувала вдячність за цю прогулянку містом, де речі просто були самими собою. А що могло бути простим у світі Вірека? Вона пригадала, як стиснулася й здригнулася латунна дверна ручка в «Ґалері Дюпре», переносячи її у Віреків конструкт парку Ґюель. Він що, так і сидить у тому парку Ґауді серед нескінченного вечора? Сеньйор Заможний. Сеньйор може з'являтися в розмаїтих іпостасях. Попри теплий вечір, вона здригнулась і тісніше підсунулась до Андреа.
Зловісність симстим-конструкту насправді в тому, що всі, хто там побувають, завжди сумніватимуться в реальності довкілля. Навіть вітрини, які зараз минали вони з Андреа, можуть бути уявними. Хтось колись сказав, що дзеркала нездорові за своєю суттю. Конструкти ще гірші, вирішила вона.
Андреа спинилася біля кіоска купити свої англійські сигарети та свіжий випуск журналу «Елль». Марлі чекала на тротуарі. Її обтікала пішохідна ріка, поруч проносились обличчя студентів, бізнесменів і туристів. Дехто з них, припустила вона, — частина Вірекової машинерії, як-от Пако. Привітний, кароокий, серйозний Пако з рельєфними м'язами під вільною сорочкою. Пако, що працював на Сеньйора все життя.
— Що таке? Стоїш, ніби щось проковтнула. — Андреа зривала обгортку з пачки «Сілк Кат».
— Ні, — здригнулась Марлі. — Але часом здається, що майже проковтнула...
Дорогою додому, попри теплу розмову з Андреа, вона бачила, як вітрини крамниць перетворюються на коробки, конструкції, схожі на роботи Джозефа Корнелла чи загадкового майстра, якого шукав Вірек. Книжки, хутра й італійська бавовна складались у візерунки, від яких віяло невідомою тугою.
Прокинулася знов долілиць на подружчиному дивані під червоним пледом. Вдихала аромат кави, поки Андреа, вдягаючись у сусідній кімнаті, мугикала під носа якусь японську попсу. Дощовий паризький ранок.
— Ні, — сказала Пако. — Я краще піду сама.
— Це велика сума. — Він опустив очі на італійську сумку, що стояла на кавовому столику між ними. — Ви розумієте, що це небезпечно?
— Ніхто ж не знає, що в мене там, правда? Знає тільки Ален. Ален і ваші друзі. І я не казала, що піду без вас. Мені просто не хочеться товариства.
— Щось не так? — У кутиках рота Пако з'явилися серйозні зморшки. — Вам сумно?
— Мені просто хочеться піти самій. А ви з компанією, яка б вона там не була, можете йти слідом. Ідіть, спостерігайте. Якщо загубите мене, в чому я сумніваюся, у вас точно є моя адреса.
— Є. Але відпускати вас саму в центрі Парижа з кількома мільйонами нових єн...
— А якщо я їх загублю, Сеньйор помітить? Чи просто з'явиться ще одна сумка з чотирма мільйонами? — Вона взялася за шлейку й підвелася.
— Звісно, буде ще одна сумка, хоча доведеться докласти деяких зусиль, щоб зібрати таку суму готівкою. Ні, Сеньйор не «помітить» втрати в тому сенсі, в якому ви вживаєте це слово, але мене карали за безцільну втрату менших сум. Скоро ви помітите, що в усіх дуже багатих людей є спільна риса: вони слідкують за своїми грішми.
— Все одно. Я піду сама. Самотньою я не буду, просто лишіть мене наодинці з думками.
— З інтуїцією.
— Так.
Якщо вони підуть за нею назирці, а вони точно підуть, то будуть невидимими, як завше. За Аленом вони, вочевидь, не наглядатимуть. Звісно, не спускатимуть очей з адреси, отриманої від нього вранці, буде він там чи ні.
Сьогодні вона почала день із новими силами. Сперечалася з Пако. Це якось було пов'язано з раптовою вчорашньою підозрою про те, що його, можливо, підсунули їй навмисно — з усім цим гумором, мужністю й чарівливою байдужістю до мистецтва. Вона пригадала, як Вірек казав, нібито про її життя їм відомо більше, ніж їй самій. Тоді справді годі знайти легшого способу заповнити кілька останніх порожніх клітинок кросворду під назвою Марлі Крушхова. Пако Естевес. Досконалий незнайомець. Надто досконалий.
Спускаючись ескалатором у метро, вона усміхнулася своєму відображенню в блакитній дзеркальній стіні, задивллючись на вдало підстрижене темне волосся і стильно-сувору титанову оправу куплених уранці чорних окулярів «Порше». Гарні губи, подумала, справді непогані, й помітила, як їй усміхається з горішньої сходинки худенький юнак у білій сорочці й темній шкірянці, з масивним чорним портфелем під пахвою.
Я в Парижі, подумала Марлі. Вперше за дуже довгий час цей факт викликав у неї усмішку. Сьогодні я віддам своєму гидкому дурному колишньому чотири мільйони нових єн, а він за це дасть щось мені. Ім'я, адресу, можливо, номер телефону. Вона поїхала першим класом: у вагоні було вільніше, й можна було бавити час, вгадуючи, кого з її попутників підіслав Вірек.
За адресою, яку дав їй Ален, у понурому північному передмісті росла з бетонного фундаменту одна з двадцяти так само бетонних веж — спокуслива нерухомість середини минулого століття. Дощ посилився, але чомусь видавався їй доречним — додавав дневі таємничості й прикрашав намистинками крапель модну гумову сумку, напхану Аленовим скарбом. Як же дивно було гуляти цим страхолюдним районом із мільйонами під пахвою, аби нагородити підступного колишнього стосами нових єн.
Коли вона натиснула кнопку домофона з номером квартири, ніхто не відповів. За димчатим склом тьмяне, зовсім порожнє фойє. У таких будинках світло треба було вмикати самій, а вимикалось воно автоматично, неодмінно ще до приїзду ліфта, лишаючи тебе сам на сам із запахом хлору й задухою. Натиснула ще раз.
— Алене? — Тиша.
Штовхнула двері. Не замкнено. У під'їзді порожньо. Згори споглядало запилюжене мертве око старезної відеокамери. З бетонного майданчика позаду сочилося водянисте пообіднє світло. Клацаючи підборами по рудих кахлях, Марлі підійшла до ліфтів і натиснула кнопку з номером 22. У шахті глухо гепнуло, металічно заскреготіло, й один із ліфтів почав опускатися. Пластикові індикатори поверхів над дверима не працювали. Кабіна приїхала зі стогоном і писком, який поступово тихшав.