— Мон шер Ален, оце ти опустився. Живеш у справжнісінькому гівні.
Коли стулки розсунулись, показавши темне нутро кабіни, Марлі намацала в італійській торбі защіпку своєї брюссельської сумочки й відшукала плаский зелений олов'яний ліхтарик із лев'ячою головою логотипу «Пайл Вандер», який купила у свій перший приїзд до Парижа. У паризьких ліфтах можна багато на що натрапити — скажімо, на хапливі руки крадіїв чи теплу купу свіжого собачого лайна.
Несміливий промінь вихопив із мороку змащені й блискучі сріблясті троси, що гойдалися в порожній шахті, коли кілька сантиметрів носка її правого черевика вже зависли над прірвою за потертим сталевим краєм плитки, на якій вона стояла: рука з ліхтариком затремтіла й машинально смикнулася вниз, освітивши сірий засмічений вершечок кабіни, що висіла двома поверхами нижче. За ті кілька митей, поки ліхтарик освічував ліфт, Марлі розгледіла надзвичайно багато деталей. Наче слабкий промінь прожектора на крихітному підводному човні, що пливе поміж глибоководними скелями, ковзає намулом і сміттям, якого не рухали століттями. М'який ворсистий покров стародавньої сажі, суха сіра маса використаного презерватива, яскраві клапті пом'ятої фольги, розплющена сіра пляшка й білий діабетичний шприц... Вона так міцно схопилася за стулку, аж заболіли кісточки суглобів. Дуже повільно перенесла вагу на іншу ногу й хитнулась назад. Ще один крок — і вимкнула світло.
— Чорт забирай. О боже.
Знайшла пожежні сходи. Знову ввімкнула ліхтарик і почала підніматися. На восьмому поверсі ступор почав відступати. Вона затремтіла, сльози розмазали макіяж.
Ще раз постукала. Пресований картон, оббитий страхітливою імітацією червоного дерева. Літографована текстура ледь помітна у світлі єдиної біофлуоресцентної смужки в довгому коридорі.
— Чорт забирай, Алене? Алене!
Короткозоре риб'яче око вічка тупо й відсторонено дивилось на неї з дверей. У коридорі висів сморід кухонних ароматів, що в'їлися в синтетичні килими.
Штовхнула двері, повернула масну холодну ручку з дешевої латуні, й відчула, як впилася у плече лямка раптово обважнілої сумки з грішми. Двері легко відчинилися. На короткому помаранчевому килимку в лососево-рожеві ромби виднілася смуга багаторічного бруду, чітко протоптана тисячами пожильців та їхніх гостей.
— Алене?
Майже заспокійливий запах чорних французьких сигарет...
А ось і він сам, у сріблястому водянистому світлі з віконного прямокутника, де виднілись розмиті громади сусідніх веж, на тлі блідого дощового неба. Лежав, дитинно скрутившись калачиком на огидному помаранчевому килимі, з-під пляшково-зеленого велюрового піджака випинався хребет, ліва рука прикривала вухо, білі пальці, ніжно-блакитний обідок біля основи нігтів.
Нахилилася, торкнулася шиї. Вже знала. За вікном лив невпинний дощ. Сіла навпочіпки, взяла його голову в руки, обіймала, гойдала, й дурне тваринне голосіння повнило голий паралелепіпед кімнати. За деякий час помітила, що долоня впирається у щось гостре — з вуха між застиглих охололих пальців стирчав акуратний сталевий кінчик дуже тонкого й міцного дроту.
Жах, жах, хіба ж так вмирають? Устала, розгнівана, махаючи руками, мов пазурами. Оглянути мовчазну кімнату, де він помер. Ані сліду від нього, лиш потертий старий портфель. Усередині — два пружинні записники з новими й чистими сторінками, нечитаний, але дуже модний роман, коробочка сірників і напівпорожня синя пачка «Ґолуазів». Шкіряного браунзівського записника не було. Вона обмацала піджак, пройшлася пальцями по кишенях — нема.
Ні, подумала, ти б там таке не писав, правда ж? Але ж ти ніколи не міг запам'ятати жодного номера чи адреси. Вона ще раз роззирнулась кімнатою, вже на диво спокійно. Все доводилося Записувати, водночас тримаючи в таємниці, й ти не довіряв моєму браунзівському записничку, правда ж? Ти зустрічався з дівчатками в кав'ярнях і записував їхні номери на сірникових коробках чи клаптях паперу й забував про це, а я потім, витрушуючи твої речі, їх знаходила.
Зайшла до крихітної спальні. Яскраво-червоний складаний стілець і дешевий жовтий мнемолоновий матрац, що слугував ліжком. На матраці — бурий метелик менструальної крові. Підняла край, але знизу нічого не знайшла.
— Ти злякався, — сказала тремким від незбагненної люті голосом і холодними, холоднішими за Аленові руками стала мацати золотисто-червоні шпалери, шукаючи відрив чи схованку. — Бідолашний дурний гівнюк. Бідолашний дурний гівнюк...
Нічого. Знов побігла у вітальню — і здивовано застигла: невже він не встав, не підстрибнув, не кивнув, махаючи шматком обманки? Зняла з нього черевики. Набійки треба було поміняти. Зазирнула всередину, промацала кант. Порожньо.
— Не роби так зі мною.
Назад у спальню. Вузька шафа. Відсунула кілька дешевих пластикових вішалок і порожній чохол із хімчистки. Підтягла ближче поплямований матрац, стала на нього, провалившись підборами, обмацала фанерну полицю й у дальньому закутку відшукала-таки твердий блакитний паперовий згорточок. Розгорнула, помітивши, що її акуратний манікюр уже облупився, і знайшла номер, який Ален записав там зеленим фломастером — на порожній пачці «Ґолуазів».
У двері постукали.
— Марлі? Ви там? Що трапилося?
Голос Пако.
Вона запхала номер за пояс джинсів і обернулась, зустрівшись із його спокійним серйозним поглядом.
— Тут Ален, — сказала. — Мертвий.
19. Гіпермарт
Востаннє він бачив Лукаса перед великим старим універмагом на Медісон-авеню. Таким він його й запам'ятав — великим чорношкірим чоловіком у діловому чорному костюмі, який саме збирається сідати в чорний лімузин: один чорний лискучий черевик уже на розкішному Ахмедовому килимі, другий досі на потрісканому бетоні тротуару.
Позаду стояла Джекі: обличчя затінене широкими крисами обшитого золотом фетрового капелюха, помаранчева шовкова хустка зав'язана вузлом на шиї.
— Наглядай за нашим юним другом, чуєш? — Лукас вказав набалдашником ціпка в її бік. — У нашого Графа є свої вороги.
— А в кого нема? — спитала Джекі.
— Сам упораюся, — сказав Боббі. Не хотілося, щоб Джекі виглядала тямовитішою, але він знав, що, певно, так і є.
— Постарайся, — сказав Лукас, і вершечок ціпка опинився перед очима Боббі. — Агломерати — це світ навиворіт, любий друже. Багато чого тут не те, чим здається. — Аби проілюструвати сказане, він щось натиснув на своєму ціпку, і з нього миттю, наче ребра парасольки, розклалися довгі металеві шпичаки — гострі й блискучі, мов леза, і тонкі, мов голки. А потім вони зникли, й широкі Ахмедові двері з броньованим дзенькотом зачинилися.
— Блі-і-і-ін, — усміхнулася Джекі. — Лукас досі носиться зі своєю смертоносною палицею. Наче й крутим юристом став, а вулиця досі дається взнаки. Може, це й на краще...
— Юристом?
— Не зважай, сонечко, — глянула вона на хлопця. — Іди за мною, роби, що я скажу, і все буде добре.
Ахмед загубився в густому потоці машин — тільки якийсь велорикша досі дуднів ручним клаксоном услід латунному бамперові.
Поклавши Боббі на плече наманіюорену руку з золотими кільцями, Джекі повела його тротуаром повз сонну купу безхатьків, у світ Гіпермарту, що повільно прокидався.
— Чотирнадцять поверхів, — сказала вона. Боббі присвиснув:
— Усі такі, як цей?
Джекі кивнула, опускаючи ложку з коричневими кристалами кандованого цукру в бежеву піну кави. Вони сиділи на вертких чавунних стільцях за мармуровою стійкою в закутку, де ровесниця Боббі з гребенем фарбованого волосся швидко давала раду кнопкам і важелям старої великої кавомашини з мідними ємностями, паровими ковпаками, конфорками й хромованими крилатими орлами. Стільниця раніше була іншої форми: Боббі помітив, що обтесаний кінець якраз вміщається між зеленими сталевими колонами.