— Подобається? — Вона натрусила на піну меленої кориці з важкої раритетної скляної пляшечки. — Так далеко від Баррітауна ти ще не бував.
Боббі кивнув, намагаючись сфокусуватися на тисячах кольорів та текстур асортименту і на самих полицях. Здається, тут не було ані сліду порядку чи планування. З майданчика перед кавобудкою врізнобіч петляли криві коридорчики. Центрального джерела світла теж начебто не було. За гучними білими газовими ліхтарями сяяли червоні й сині неонові, а в одній із яток, яку саме відчиняв бородань у шкіряних штанях, здається, палали свічки, чиє м'яке світло відбивалося в сотнях полірованих пряжок, що кріпились на старі червоно-чорні килими. Звідусіль чулися ранковий гамір, кашель і відхаркування. Коридором проїхав синій тошибівський робот-прибиральник, тягнучи за собою бувалий у бувальцях пластиковий візок, напханий зеленими мішками зі сміттям. Згори над вічками камер і сенсорів роботові хтось приклеїв велику пластмасову голову блакитноокої усміхненої ляльки, схожої на колись відому симстим-співачку, але не настільки, щоб порушити сенснетівські авторські права. Коли робот проїздив повз, рожева голова з платиновим волоссям, заплетеним блідо-блакитними пластиковими перлами, дурнувато смикалася. Боббі зареготав.
— Добре тут, — сказав, жестом просячи дівчину долити ще кави.
— Хвилинку, гівнюче, — незлостиво відповіла та, насипаючи мелену каву в пощерблену сталеву лійку на шальці ретровагів. — Ти хоч трохи вночі поспала після шоу, Джекі?
— Аякже, — відповіла та, сьорбнувши кави. — Відтанцювала друге відділення й заснула у Джеммера на дивані.
— От би й мені так. Щоразу, коли Генрі бачить, як ти танцюєш, він із мене не зсідає...
Вона засміялась і долила Боббі в чашку з чорного пластикового термоса.
— Ну, — озвався він, коли дівчина знову взялася поратися біля кавомашини, — а що тепер?
— Дуже зайнятий? — Джекі зміряла його прохолодним поглядом з-під облямованих золотом крис капелюха. — Тобі кудись треба? На зустріч спізнюєшся?
— Та ні. Блін. Я просто не розумію — оце і все?
— Що — все?
— Це місце. Ми тут лишаємось?
— На горішньому поверсі. У мого друга Джеммера там клуб. Не певна, що тебе там хтось знайде, а якщо і знайде, непомітно не прокрадеться. Чотирнадцять поверхів яток, і дуже багато хто продає те, що не тримає на виду. Тому допитливих незнайомців тут одразу помічають. А ще тут чимало наших друзів. Думаю, тобі тут сподобається. Корисне місце. Можна багато чого навчитись, якщо не забувати тримати рот на замку.
— Як же ж я навчусь, нічого не питаючи?
— Нашорошуй вуха, от про що я. І будь чемним. Тут є серйозні люди, але якщо не сунути носа куди не слід, усе буде добре. Після обіду, мабуть, приїде Бовуар. Лукас поїхав у Проекти — розказувати йому, що ви дізналися від Фіна. Що ви від нього дізналися, сонечко?
— Що в нього на підлозі лежать три трупи. Нібито ніндзя. — Боббі глянув їй в очі. — Стрьомний він...
— Трупами він зазвичай не промишляє. Але так, стрьомний, твоя правда. Розкажи детальніше. Спокійним рівним голосом. Зможеш?
І Боббі розказав усе, що пам'ятав про відвідини Фіна. Кілька разів Джекі перебивала запитаннями, на які він здебільшого не знав відповідей. Коли вперше назвав ім'я Віґана Ладґейта, кивнула:
— Так, Джеммер про нього розказує, коли згадує старі добрі деньки. Спитаю...
Наприкінці вона вже спиралася на одну з зелених колон, і капелюх упав їй на темні очі.
— Ну?
— Цікаво, — відповіла вона й замовкла.
— Я хочу якісь нові шмотки, — озвався Боббі, коли вони пішки піднялися неробочим ескалатором на другий поверх.
— А гроші в тебе є?
— Та блін! — сердито вигукнув він, не витягаючи рук із кишень мішкуватих джинсів зі стрілками. — Нема в мене ніяких, у сраку, грошей, але шмоток нових я хочу. Ви з Лукасом і Бовуаром чомусь мене тут тримаєте, так? Я втомився від цієї страховинної сорочки, яку мені видала Рія, й від цих штанів, які ніби от-от упадуть мені з гузна. А тут я опинився, бо Дві-На-День, цей жебрацький хрін, захотів ризикнути моєю сракою, аби Лукас і Бовуар змогли випробувати свою бісову програму. Думаю, мені за таке вже, нахрін, можна купити якісь шмотки?
— Можна. Ти ось що, — відповіла вона, помовчавши, й показала на китаянку в вицвілих джинсах. Та саме підіймала пластикову загородку, за якою ховався десяток стояків, завішаних одягом. — Бачиш Лінь? Вона моя подруга. Вибери собі щось, а ми з Лукасом потім із нею домовимося.
За півгодини він вийшов із завішаної ковдрами примірочної в індояванських дзеркальних льотних окулярах і широко усміхнувся до Джекі.
— Оце так крутота.
— Ага. — Вона замахала рукою, мов віялом, так ніби поряд було щось неймовірно гаряче. — Що, не сподобалась сорочка, яку тобі Рія позичила?
Боббі опустив очі на нову чорну футболку з квадратною голодекою на грудях, котра, ніби несучись крізь матрицю, протинала розмиті ґратчасті лінії.
— Ага. Надто наляписта...
— Ага, — кивнула Джекі, розглядаючи вузькі чорні джинси, масивні шкіряні черевики, по-космічному зібгані гармошкою на щиколотках, і чорний шкіряний армійський ремінь із двома паралельними рядами пірамідальних хромових заклепок. — Так ти більше схожий на Каунта. Ну що ж, Каунте, ходімо, покажу тобі диван у Джеммера, де можна поспати.
Він підозріливо покосився на неї, не виймаючи великих пальців із передніх кишень чорних «Левісів».
— Самому, — додала. — Не бійся.
20. Політз Орлі
Пако ВІВ «Сітроен-Дорньє» униз Єлисейськими полями, північним берегом Сени, а тоді кварталом Ле-Алль. Марлі відкинулась на неймовірно м'яке шкіряне сидіння, ошатніше, ніж її брюссельське пальто. І відключила голову — разом зі всіма почуттями. Будь очима, сказала собі. Ти — просто очі, доки твоє тіло рівномірно притиснуте до сидіння цієї непристойно дорогої швидкої машини. Пролетіли повз площу Невинних, де проститутки огризалися до вдягнених у комбінезони водіїв вантажних говерів. Пако легко маневрував вузенькими вуличками.
— Чому ви сказали «не роби так зі мною»? — Він зняв руку з керівної консолі й поправив навушник.
— А навіщо ви підслуховували?
— Бо це моя робота. Я відправив на двадцять другий поверх вежі навпроти жінку з параболічним мікрофоном. Якби квартирний телефон працював, ми б використали його. Вона піднялася, відчинила двері вільного помешкання на західному боці вежі й спрямувала свій мікрофон якраз вчасно, щоби почути ваше «не роби так зі мною». І ви були самі?
— Так.
— Він був мертвий?
— Так.
— Чому ж ви тоді це сказали?
— Не знаю.
— Хто, по-вашому, щось із вами робив?
— Не знаю. Може, Ален.
— Що він робив?
— Помер? Усе ускладнив? Самі думайте.
— Непроста ви жінка.
— Випустіть мене.
— Я відвезу вас до подруги...
— Зупиніть машину.
— Я відвезу вас до...
— Сама дійду.
Низький сріблястий автомобіль припаркувався біля узбіччя.
— Я подзвоню вам у...
— Добраніч.
— Ви певні, що не хочете кудись на курорт? — спитав містер Палеолоґос, худий і елегантний, немов богомол, у своєму білому піджаку. Сиве волосся було надзвичайно дбайливо зачесане назад. — Це дешевше і значно веселіше. Ви дуже мила дівчинка.
— Перепрошую? — відволіклася вона від споглядання вулиці за дощовим вікном. — Я — хто?
Його французька була незграбна, жвава, з дивними інтонаціями.
— Дуже мила дівчинка. — Він стримано усміхнувся. — Чи не хотіли б ви відпочити у кластері Мед? Серед ровесників? Ви єврейка?
— Перепрошую?
— Єврейка. Ви єврейка?
— Ні.
— Погано, — відповів він. — Ваші вилиці пасували би молодій вишуканій єврейці... У мене є чудова пропозиція: п'ятнадцять днів у «Джерусалем Прайм», надзвичайні умови за такі гроші. Ціна включає оренду скафандра, триразове харчування і прямий рейс із тору «Японських авіаліній».
— Оренду скафандра?