— У них там у «Джерусалем Прайм» іще не готова атмосфера, — пояснив містер Палеолоґос, перекладаючи стосик тонкого рожевого паперу з одного краю столу на інший. Його офіс був крихітною кімнаткою з голограмами Пороса й Макао. Марлі обрала це агентство через його цілковиту непомітність і через те, що сюди можна було зазирнути, не виходячи з невеликого торговельного комплексу на найближчій до Андреа станції метро.
— Ні. Курорти мене не цікавлять, мені треба сюди. — Марлі показала пальцем на зморщену синю обгортку з-під пачки «Ґолуазів».
— Ну, що ж, — сказав він, — я, звісно, можу вам це влаштувати, але списку доступного житла в мене нема. Ви зупинитесь у друзів?
— Я їду у відрядження, — нетерпляче відповіла Марлі. — І мушу відлітати якнайскоріше.
— Дуже добре, дуже добре, — пробурмотів містер Палеолоґос, беручи з полиці над столом недорогий портативний термінал. — Номер вашої кредитки, будь ласка?
Вона полізла в чорну шкіряну сумочку й дістала товсту пачку нових єн, які витягнула з сумки Пако, поки той обстежував квартиру, де помер Ален. Гроші були стягнені напівпрозорою червоною гумкою.
— Я хочу заплатити готівкою.
— Мамо рідна, — прошепотів містер Палеолоґос, торкаючись верхньої купюри ісінчиком рожевого пальця, ніби страхаючись, що вся пачка зараз зникне. — Ясно. Розумієте, зазвичай я так справи не веду... але, думаю, щось можна придумати...
— Швидше, — квапила вона, — швидше...
— Розумію, — глянув він на неї. — Скажіть, будь ласка... — його пальці заклацали клавіатурою терміналу, — під яким іменем ви хочете подорожувати?
21. Час мандрів
Прокинувшись у тиші будинку, Тернер почув, як співають пташки у кронах яблунь зарослого саду. Спав він на поламаній розкладачці, що стояла у Руді на кухні. Коли набирав у чайник води з пластикових труб, що тяглися від дахового контейнера, ті гули й шаруділи. Поставив чайник на плиту й вийшов на веранду.
Вісім машин Руді стояли рядком на гравії, вкриті росою. Коли Тернер спустився сходами, крізь відчинені ворота забіг один із робопсів, поклацуючи чорним ковпаком у ранковій тиші. Спинився, помахав спотвореною головою, розбризкуючи слину, й поквапився кудись за ріг веранди.
Тернер зупинився біля капота тьмяно-рудого джипа «Сузукі» з водневим конвертером. Мабуть, Руді сам переобладнав. Чотириколісний привід, великі шини з усюдихідними шпичаками, на яких засох блідий мул. Маленький, повільний, надійний, але не для шосе.
Минув два поплямовані іржею седани «Хонда» — ідентичні, один рік випуску, та сама модель. Руді позичає деталі в одного для іншого, й жоден не на ходу. Замислено вишкірився на лискучу, ніби свіжу, коричневу фарбу «Шевроле» 1949 року випуску, згадавши іржаву залізяку, яку Руді приволік додому з Арканзасу на орендованій платформі. Досі їздить на бензині, а внутрішні поверхні двигуна, мабуть, такі ж бездоганні, як і відполірований вручну шоколадний лак на крилах.
Далі стояли половинка екраноплана «Дорньє» під сірим пластиковим чохлом та тендітний, мов бджола, чорний мотоцикл «Сузукі» на саморобному тягачі. Цікаво, коли Руді востаннє брав участь у серйозних мотогонках. Біля тягача під накривкою розташувався старий снігохід, а далі — плямисто-сірий говер, відлуння війни, приземкувата броньована залізяка, що пахла турбінним гасом. Армована подушка складками опущена на гравій. Вікна — вузенькі прорізі, закриті товстим протиударним пластиком. До схожого на таран бампера прикручений новий номерний знак штату Огайо.
— Читаю твої думки, — озвалася з-за спини Саллі. Тернер озирнувся й побачив її на веранді з кружкою гарячої кави. — Руді каже, якщо ця штука чогось не перелетить, то проб'ється наскрізь.
— Швидкий? — Тернер торкнувся броньованого боку.
— Звісно. Але за годину тобі знадобиться новий хребет.
— А документи на нього є?
— Не скажу, що всім подобається його вигляд, але літати на такому точно дозволено. Броню, здається, ще ніхто не забороняв.
— Енджі вже ліпше, — сказала Саллі, коли Тернер увійшов за нею на кухню. — Правда ж, сонечко?
Мітчеллова донька підняла очі з-за столу. Синці під очима, як і Тернерові, перетворились на дві товсті коми, схожі на намальовані сльози.
— Мій друг — лікар. Він тебе оглянув, поки ти була без тями. Каже, все добре.
— Твій брат. Він не лікар.
— Вибач, Тернере, — кинула Саллі з-за плити. — Я чесна людина.
— Ну, не лікар, але тямущий. Ми переживали, що мааси щось із тобою зробили, аби тобі ставало погано за межами Аризони.
— Щось типу бомби в корі мозку?
Вона набрала ложку холодних пластівців із тріснутої тарілки, облямованої візерунком яблуневого цвіту — цей набір Тернер пам'ятав з дитинства.
— Господи, Тернере, — зітхнула Саллі, — у що ти вляпався?
— Хороше питання.
Він підсів до столу. Не припиняючи жувати, Енджі підняла на нього очі.
— Енджі, коли Руді тебе сканував, він знайшов щось у тебе в голові.
Дівчинка припинила жувати.
— Він не знає, що це таке. Може, хтось його туди встановив, коли ти була зовсім малою. Розумієш?
Вона кивнула.
— Ти знаєш, що це таке?
— Ні, — Енджі проковтнула їжу.
— Але знаєш, хто його туди встановив?
— Знаю.
— Твій батько?
— Так.
— Знаєш навіщо?
— Бо я хворіла.
— На що хворіла?
— Була не така розумна, як усі.
Опівдні він уже зібрався, а заправлений говер чекав біля воріт. Руді дав йому прямокутний чорний пакет на застібці, набитий новими єнами. Деякі купюри так зносилися, що були аж прозорі.
— Я прогнав ту касету крізь французький словник, — сказав Руді. Один із псів потерся запилюженим боком йому об ногу. — Нічого. Думаю, це щось креольське. Може, з Африки. Хочеш, запишу тобі?
— Ні, — відповів Тернер. — Лиши собі.
— Дякую, обійдуся. Я не збираюся навіть згадувати, що ти тут був, коли хтось спитає. Після обіду ми з Саллі вирушаємо в Мемфіс, до друзів у гості. Собаки постережуть дім. — І Руді почухав тварину за пластиковим ковпаком. — Постережеш? — Пес заскімлив і смикнувся. — Коли вставив інфрачервоні датчики, мусив відучити їх полювати на єнотів. Бо в окрузі жодного б не лишилося.
Саллі з дівчинкою спустилися з веранди. У Саллі в руках була полотняна торба з бутербродами й термосом кави. Тернер згадав її в ліжку нагорі й усміхнувся. Вона усміхнулась у відповідь. Сьогодні виглядала старшою, втомленішою. Енджі замінила поплямовану кров'ю футболку з написом «Маас-Неотек» на мішкуватий чорний светр, який для неї знайшла Саллі. Тепер дівчинка здавалася ще меншою. Саллі спробувала вписати досі помітні синці у химерний макіяж, який дико контрастував із дитячим лицем і безформним светром.
Руді передав Тернерові ключ від говера.
— Старий «Крей» приготував мені дайджест ранкових корпоративних новин. Тобі, мабуть, не завадить знати, що «Маас Біолабс» оголосили про випадкову загибель доктора Крістофера Мітчелла.
— Дивовижно розпливчасте формулювання.
— Добряче пристебніться, — сказала Саллі, — бо до об'їзної Стейтсборо дупа буде синя.
Руді перевів погляд на дівчинку, тоді знов на Тернера. Той помітив рельєфні вени біля братового перенісся. Очі налиті кров'ю, ліва повіка помітно смикається.
— Ну от і все. Дивно, але я думав, що вже ніколи тебе не побачу. Якось незвично, що ти знову тут.
— Що ж, — сказав Тернер, — ви обоє зробили більше, ніж я мав право сподіватися.
Саллі відвела очі.
— Що ж, дякую. Гадаю, нам краще рушати.
Він заліз у кабіну. Хотілося звідси поїхати. Саллі стиснула дівчинці зап'ясток, віддала торбу й спостерігала, як мала залазить по двох сходинках. Тернер усівся у водійському кріслі.
— Вона весь час про тебе питала, — мовив Руді. — Коли стало так погано, що ендорфінові аналоги вже не тамували біль, вона кожні дві години питала, де ти й коли приїдеш.
— Я слав тобі гроші, — відповів Тернер. — Їх би вистачило на поїздку до Тіби. В тамтешніх клініках можна було би спробувати щось нове.