— Тіба? — пирхнув Руді. — Господи. Вона була вже старенька. Думаєш, їй би помогло, якби в Тібі її протримали на цьому світі ще кілька місяців? Вона просто хотіла тебе побачити.
— У мене не вийшло, — сказав Тернер. Дівчинка сіла позаду й поставила торбу між ногами на підлогу. — Бувай, Руді.
Той кивнув.
— Саллі.
— Бувай, — озвалася Саллі, обіймаючи Руді.
— Це ти про кого казав? — спитала Енджі, коли опустилося скло. Тернер повернув ключ запалювання, від якого запустилась турбіна й надулась подушка. Крізь вузеньке віконце зі свого боку він бачив, як Руді й Саллі швидко відбігають від говера, а скулений пес клацає зубами на шум турбіни. Педалі й важелі були завеликі, аби ними легко було керувати водієві в радіаційному костюмі. Тернер виїхав крізь ворота й розвернувся на широкій гравієвій під'їзній смузі. Енджі пристібалася.
— Про мою матір.
Запустив турбіну, і вони рушили вперед.
— А я ніколи не бачила своєї мами, — відповіла Енджі, й Тернер згадав, що її батько мертвий і вона досі цього не знає. Він потягнув важіль, і говер рвонув гравієм, ледь не зачепивши одного з братових псів.
Саллі казала правду: під час руху від турбіни все постійно дрижало. На швидкості дев'яносто кілометрів за годину на потрісканому асфальті старої траси у них цокотіли зуби. Армована подушка важко билась об нерівні поверхні: ковзати такі цивільні спортивні моделі могли тільки на досконало гладенькому рівному покритті.
Але Тернерові подобалося. Натиснув, відпустив важіль і поїхав. Над лобовим склом хтось повісив пару вицвілих на сонці рожевих пінопластових гральних кубиків, позаду потужно гула турбіна. Дівчинка, здається, розслабилась і розглядала придорожні пейзажі з відсутнім, майже умиротвореним обличчям. Тернер був вдячний, що не мусить підтримувати розмову. Ти популярна, подумав, кинувши косий погляд, ти зараз, напевно, найбажаніша штучка на планеті, а я везу тебе в Агломерати в дитячому військовому літачку Руді й гадки, бляха, не маю, що його далі у тобою робити... і хто стріляв у ТРЦ...
Розберись, продумай, сказав собі, коли вони спустилися в долину, ще раз по всьому пройдись, і щось таки вилізе. Мітчелл зв'язався з «Хосакою», сказав, що переходить туди. Хосака найняла Конроя й зібрала команду медиків, аби ті перевірили Мітчелла на жучки. Конрой зібрав обидві команди, співпрацюючи з Тернеровим агентом. Тернерів агент був голосом у Женеві. Телефонним номером. «Хосака» підсунула йому Елісон, аби випробувати його в Мехіко, а тоді його висмикнув звідти Конрой. Перш ніж почалося все це гівно, Веббер сказала, що вона — Конроїв кріт... Коли підлітала ця мала, хтось на них напав із ракетами й автоматами. Схоже на маасів — такого від них можна було чекати, до такого якраз були готові його найняті м'язи. А потім біле небо... Він згадав, що Руді казав про рейкотрон... Хто? А тоді ще ця каша у малої в голові, все, що Руді виявив своїм томографом і ЯМР-аналізатором. Вона сказала, що батько не планував прилітати.
— Без компанії, — раптом сказала Енджі у вікно.
— Що?
— У тебе немає постійної компанії, правда? Ти працюєш на тих, хто тобі платить.
— Саме так.
— А тобі не страшно?
— Страшно, звісно, але не через це.
— А в нас завжди була якась компанія. Тато казав, що зі мною все буде добре, що я просто переходжу в іншу компанію...
— З тобою все буде добре. Він казав правду. Просто мені треба з'ясувати, що відбувається. А тоді я відвезу тебе туди, куди тобі треба.
— В Японію?
— Куди завгодно.
— Ти був там?
— Звісно.
— Мені там сподобається?
— Чому б і ні?
Вона знов затихла, і Тернер зосередився на дорозі.
Від неї бувають видіння, — озвалась мала, коли Тернер нахилився ввімкнути фари. Він ледь розчув її голос за ревом турбіни.
— Від чого? — Удавав, що зосереджений на дорозі, й намагався не дивитися в бік дівчинки.
— Від цієї штуки в голові. Зазвичай тільки коли я сплю.
— Правда?
Перед очима стали білки її очей у спальні Руді, лихоманка, потік слів невідомою мовою.
— А часом коли не сплю. Так ніби я увімкнена в деку, але не в матриці, лечу, і не сама. Однієї ночі мені привидівся хлопець, він простяг руку, за щось узявся, і йому боліло, й він не міг бачити, що вільний, просто треба відпустити руку. І я сказала йому про це. І на мить побачила, де він — це зовсім не було схоже на сон, просто страшненька кімнатка з брудним килимом, і я розуміла, що йому треба помитись, і відчувала липкі устілки його черевиків, бо він був без шкарпеток... Це не схоже на сни...
— Ні?
— Ні. У снах усе велике, величезне, і я сама величезна, й рухаюся з іншими.
Коли говер переїхав бетонною смугою на федеральне шосе, Тернер видихнув, зненацька усвідомивши, що затамував подих.
— Якими іншими?
— Яскравими. — Знову тиша. — Не схожими на людей...
— Ти часто буваєш у кіберпросторі, Енджі? Я маю на увазі, увімкнена, з декою.
— Ні. Тільки коли уроки вчу. Тато казав, це для мене шкідливо.
— А про видіння щось казав?
— Тільки що вони стають реальнішими. Але я йому ніколи не казала про ті, інші...
— А мені не хочеш розказати? Може, це допоможе мені зрозуміти і з'ясувати, що нам далі слід робити...
— Деякі мені щось розказують. Історії. Колись не було зовсім нічого, нічого самостійного, тільки дані й люди, які в них копирсалися. А тоді щось сталось, і все самоусвідомилося. Це зовсім інша, окрема історія, про дівчину з очима-дзеркалами і хлопця, котрий боявся про будь-що дбати. Він якось допоміг цій штуці самоусвідомитися... А потім та нібито розкололась на різні уламки, я думаю, ці уламки і є ті інші, яскраві. Але точно сказати важко, бо вони спілкуються не зовсім словами...
Тернер відчув, як защипало шкіру на шиї. Щось спало на думку, випливло з товщі Мітчеллового досьє. Жагучий, палкий сором у коридорі, брудна облущена бежева фарба, Кембридж, аспірантські гуртожитки...
— Де ти народилася, Енджі?
— В Англії. А коли тато пішов працювати намаасів, ми переїхали. В Женеву.
Десь у Вірджинії він спрямував говер на гравієвий з'їзд і далі, в некошену траву й сосновий лісок. Позаду клубочився сухий літній пил. Коли опустилась подушка, турбіна замовкла.
— Ну, можна й поїсти, — сказав, дістаючи полотняну торбу від Саллі.
Енджі розстебнула пасок і блискавку чорного светра. Під ним було щось пружне й біле. У вирізі над юними грудьми виднілась гладенька засмагла дитяча шкіра. Взяла у Тернера торбу й почала розпаковувати бутерброди, які йому зробила Саллі.
— Що з твоїм братом? — спитала, подаючи половинку.
— Тобто?
— Ну, з ним щось не те... П'є весь час, казала Саллі. Він нещасний?
— Не знаю, — відповів Тернер, розминаючи занімілі шию і плечі. — Мабуть, так, але чому, я точно не знаю. Інколи люди застрягають.
— Коли про них не дбає жодна компанія? — Вона вкусила свій бутерброд.
— Це ти про мене? — Він глянув їй в очі.
Енджі кивнула з повним ротом. Проковтнула.
— Я мало про це знаю, але, здається, на маасів мало хто працює. Більшість ніколи не працювала й не працюватиме. Ти працюєш, твій брат теж. Але мені справді цікаво. Руді мені наче як сподобався, розумієш? Але він здавався таким...
— Невдахою, — закінчив він за неї, досі не вкусивши бутерброд. — Застряглим. Я просто думаю, що часом декому треба просто наважитися на стрибок, а ті, хто не наважуються, застрягають і не рухаються. Руді так і не стрибнув.
— Коли мій тато хотів, щоб я полетіла від маасів, це був стрибок?
— Ні. На деякі стрибки треба наважитися самому. Просто зрозуміти, що десь там на тебе чекає краща доля... — Він замовк, раптом здавшись собі смішним, і вкусив хліб.
— Це ти так думав?
Тернер кивнув, замислившись, чи справді думав саме так.
— Ти поїхав, а Руді лишився?
— Він був розумником. Та й досі розумник — має купу різних ступенів, здобував один за одним. У двадцять став доктором з біотехнологій у Тулейні, потім іще кимось там. Ніколи не розсилав резюме. Кадровики самі до нас пачками приїздили — а він посилав їх, наривався... Здається, він гадав, що може зробити щось своє — як оті собачі каптури. Думаю, в нього є кілька оригінальних патентів, але... Він лишився вдома. Став торгувати, конструювати людям техніку, зробив собі ім'я в окрузі. Потім наша мати захворіла, довго хворіла, а мене поруч не було...