— А де ж ти був? — Енджі відкрутила термос, і в кабіні запахло кавою.
— Якомога далі, — відповів, здивований гнівом у власному голосі.
Вона передала йому пластикову кружку, наповнену по вінця гарячою чорною кавою.
— А що ти? Ти казала, ніби не знала своєї матері.
— Не знала. Вони розійшлися, коли я була маленька. Вона не погоджувалась повертатися на контракт, доки він не включить її в якийсь план акціонування. Ну, принаймні він так казав.
— А що він за людина?
Тернер сьорбнув кави й передав їй. Вона глянула на нього з-понад краю червоної пластикової кружки. Очі з макіяжем Саллі.
— Це ти мені розкажи. А краще спитай років через двадцять. Звідки, в біса, мені знати зараз, у сімнадцять?
Він засміявся.
— Тобі вже краще?
— Здається. Зважаючи на обставини...
Він раптом поглянув на неї зовсім іншими очима, й руки тривожно потяглися до важелів.
— Гаразд. Попереду ще довга дорога...
Ночували вони в говері, запаркованому біля іржавих ґрат, що колись підтримували екран автокінотеатру, в південній Пенсильванії — на Тернеровій парці, розстеленій на армованій підлозі під довгастою опуклістю турбіни. Енджі допивала вже схололу каву, вистромивши голову крізь квадратний люк над пасажирським сидінням і розглядаючи миготливих світлячків на пожовклому полі.
Провалившись у сон, де час від часу досі спалахували фрагменти досьє її батька, Тернер відчув, як дівчинка притислась до його голої спини, відчув м'які теплі груди крізь тонку футболку, а коли її рука почала гладити пласкі м'язи його живота, застиг, удаючи, що міцно спить. І невдовзі вже пробирався мороком коридорів із Мітчеллового біософта, де з його власними давніми страхами й болями змішувались дивні чужі речі. На світанку, прокинувшись, почув, як Енджі мугикає пісеньку, знову стоячи в люці:
22. У Джеммера
До Джеммсрового клубу, який займав торець горішнього поверху, треба було подолати ще двадцять прольотів мертвого ескалатора. Інших клубів, окрім Леонового, Боббі досі не бачив, а Джеммерів його вразив і налякав водночас. Вразив масштабом і надзвичайним, на його думку, антуражем, а налякав, бо вдень у нічних клубах є щось глибинно нереальне. Стрьомне. Запхавши великі пальці в задні кишені своїх нових джинсів, роззирнувся, доки Джекі про щось шепотілася з довговидим білим чоловіком у пом'ятому блакитному комбінезоні. Навкруги стояли банкетки з темної ультра замші й круглі чорні столики, над якими висіли різьблені дерев'яні панелі. Стеля чорна, кожен столик тьмяно освітлений власним потоком світла зі впалої лампи. Центральна сцена сяяла у променях прожекторів на жовтих дротах. Вінчала її вишнева акустична барабанна установка. Він не розумів, чому його підтрушувало: здавалось, ніби все довкола ілюзорне й зараз десь у кутку поля зору щось ворухнеться...
— Боббі, — озвалася Джекі — підійди познайомся з Джеммером.
Зібравши всю свою крутість у кулак, Боббі пройшовся темним однотонним килимом і поглянув в очі довговидому чоловіку, в якого виявилось рідке чорне волосся й біла вечірня сорочка під комбінезоном. Очі вузькі, на впалих щоках — сьогоднішня щетина.
— Отже, ти в нас майбутній ковбой. — Він розглядав футболку Боббі, й той раптом злякався, що його засміють.
— Джеммер був жокеєм, — пояснила Джекі. — Дуже крутим. Правда, Джеммере?
— Ходять такі чутки, — відповів Джеммер, не зводячи з Боббі очей. — Коли то було, Джекі. Скільки ти годин пробув у матриці? — спитав він Боббі.
У того запалали щоки.
— Годину, думаю.
— Ну, з чогось же треба починати...
Джеммер звів кущисті брови й усміхнувся, показавши дрібні неприродно рівні зуби, яких, на думку Боббі, було надто багато.
— Боббі, — озвалася Джекі, — може, спитай Джеммера про Віґа, про якого тобі розказував Фін?
Джеммер перевів погляд із неї на Боббі.
— Ти знаєш Фіна? Як на хотдожника, ти досить прошарений. — Він дістав з кишені блакитний пластиковий інгалятор, заправив у ліву ніздрю, вдихнув і сховав назад. — Ладґейт. Віґ. Фін про нього тобі говорив? Уже, певно, зовсім клепок нема.
Боббі не розумів, що це значить, але подумав, що розпитувати не час.
— Ну... — наважився він, — цей Віґ живе десь на орбіті й часом продає Фінові всякі штуки...
— Та ну! Не чеши. Я ставлю на те, що Віґ або вмер, або десь пускає слину. Навіженіший, ніж решта ковбоїв, шариш? От гівно. Зник десь і все. Сто років про нього не чув.
— Джеммере, — сказала Джекі, — думаю, хай Боббі тобі просто все розкаже. Після обіду приїде Бовуар, і в нього до тебе будуть питання, тому краще б тобі розібратися вже зараз...
— Ясно, — зиркнув на неї Джеммер. — Містер Бовуар хоче послугу за послугу, так?
— За нього не скажу, але гадаю, так. Нам потрібне безпечне місце, аби переховувати Каунта.
— А хто це-Каунт?
— Я, — озвався Боббі. — Каунт — це я.
— Круто, — зовсім безрадісно сказав Джеммер. — Ну, ходімо тоді в кабінет.
Боббі не міг відірвати очей від кіберпросторової деки, яка займала третину площі Джеммерового старовинного дубового столу. Матово-чорна, виготовлена на замовлення, жодного логотипу. Розказуючи Джеммерові про Двох-На-День, спробу набігу, відчуття присутності дівчинки й вибух, який забрав матір, хлопець не зводив із деки очей і знай витягував шию. Крутішої він іще не бачив — недаремно Джекі казала, що чувак був дуже крутим ковбоєм.
Коли він скінчив, Джеммер втомлено відкинувся на спинку крісла.
— Хочеш спробувати?
— Спробувати?
— Деку. Я подумав, ти хочеш спробувати. Інакше чого ти так крутишся сракою на стільці? Або з очей зараз бризне, або хочеш спробувати деку.
— Блін, хочу. Тобто дякую, звісно, хотів би...
— А чого ні? Хто дізнається, що це не ти, а я? Увімкнешся з ним, Джекі? Проконтролюєш. — Він висунув шухляду й дістав два набори тродів. — Але нічого там не роби, чуєш? Просто увімкнись і літай. Команд не вводь. Я Бовуарів і Лукасів боржник і зараз, здається, віддаю борг, роблячи так, аби з тобою нічого не сталося. — Один набір тродів він дав Джекі, інший — Боббі. Устав, узявся за ручки обабіч чорної консолі й розвернув до Боббі. — Вперед. Тільки штани не обляпай від щастя. Цій штуці десять років, а вона досі всім утирає носа. Її з нуля зробив такий собі Автоматичний Джек, він працював техніком у Боббі Квайна. Вони вдвох колись робили набіг на «Сині вогні», але то було ще, мабуть, до твого народження.
Свої троди Боббі вже начепив і тепер дивився на Джекі.
— Колись вмикався в тандемі? — спитала вона.
Він похитав головою.
— Ну добре. Ми ввімкнемось, але я триматиму тебе за ліве плече й скажу «вимикайся, вимикайся». Коли побачиш щось незвичне, знай, що це через мене. Ясно?
Він кивнув.
Джекі відстебнула дві довгі шпильки зі сріблястими голівками ззаду капелюха і зняла його, поклавши на стіл біля Джеммерової деки. Надягла троди поверх помаранчевої шовкової хустки і розгладила контакти на лобі.
— Полетіли.
Блискавичний політ уперед — Джеммерова дека стрибнула вище від неонових розжарених ядер, вище топографії невідомих йому даних. Громадини до неба, шпичасті й корпоративні, у відсутньому місці під назвою кіберпростір.