— Повільніше, Боббі. — Низький солодкий голос Джекі позаду, в порожнечі.
— Господи, як круто!
— Ага, тільки пригальмуй. Нам нікуди спішити. Кружляй. Зависни тут і сповільнись.
Боббі збавив темп, і обоє плавно заковзали вперед. Подивився ліворуч, звідки долинав голос, але там було порожньо.
— Я тут, не бійся.
— А хто такий Квайн?
— Квайн? Один із Джеммерових знайомих ковбоїв. Він свого часу всіх їх знав.
Боббі раптом різко звернув ліворуч і спокійно приземлився на перехрестя ґраток, випробовуючи деку на оперативність реакцій. Надзвичайно, нічого подібного він у кіберпросторі досі не відчував.
— Блін, порівняно з цією штукою «Оно-Сендаї» здаються дитячими іграшками.
— Думаю, тут сендаївська мікросхема. Джеммер казав, їх колись усюди ставили. Давай трохи піднімемось...
Вони без зусиль полетіли крізь ґратки. Внизу поволі розмивалося поле даних.
— Тут угорі, блін, майже нічого не видно, — поскаржився він.
— Неправда. Якщо надовго залипнути в порожніх ділянках, можна побачити багато цікавих штук...
Просто перед ними тканина матриці ніби задрижала...
— Джекі...
— Зупинися. Стій. Усе добре. Довірся мені.
Десь далеко його руки забігали незнайомою клавіатурою. Він завмер. Ділянка кіберпростору розмилась і занурилась у молочний туман.
— Що за...
— Данбала ап монте ель, — сказав у голові різкий голос, і в роті з'явився металічний присмак крові. — Данбала сідлає її.
Він звідкись знав, що означають ці слова, але в голові далі звучав металевий голос. Молочно-біла завіса розділилась, пішла бульбашками, перетворилась на дві рухомі сірі латки.
— Леґба, — сказала вона. — Леґба і Уґу Фере, бог війни. Папа Уґу! Сен-Жак Мажор! Вів ля В'єж!
Залізний сміх заповнив матрицю й ніби розрізав Боббі голову навпіл.
— Man кіт ту мізе ак ту жійон, — сказав інший голос — плинний, жвавий і крижаний. — Бачите, Папа, вона прийшла сюди, аби віднадити від себе чорну смугу!
Він теж засміявся, цей голос, і Боббі ледь придушив у собі хвилю чистої істерики, коли бульбашки сріблястого сміху підіймались усім його тілом.
— У коня Данбали чорна смуга? — загримотів сталевий голос Уґу Фере, й Боббі на мить здалося, що він побачив у сірій імлі якусь постать. Пролунав страхітливий різкий сміх. — Так і є! Так і є! Але вона про це не знає! Вона не мій кінь, о ні, інакше я відвернув би від неї невдачі!
Боббі хотілося заплакати, померти, все що завгодно, тільки б заглушити голоси й цей абсолютно неможливий вітер, що почав задувати з сірих вирів, гарячий вологий вітер, що приносив невідомі запахи.
— Вона закликає молитися Діві! Слухай, сестро! В'єж наближається!
— Так, — озвався інший, — зараз вона рухається моїми землями, я відповідаю за дороги і автостради.
— Але я, Уґу Фере, попереджаю: твої вороги теж наближаються! Будь насторожі, сестро, пильнуй!
Сірі ділянки поблякли, зморщилися, зникли...
— Вимикайся, — сказала Джекі тонким далеким голосом. — Лукас мертвий.
Джеммер дістав із шухляди пляшку скотчу й обережно відміряв шість сантиметрів у високу пластикову коктейльну склянку.
— Виглядаєш гівняно, — сказав до Джекі дивовижно ніжним голосом. Вони вимкнулися вже хвилин десять тому, й ніхто досі не сказав ані слова. Убита горем Джекі гризла нижню губу. Джеммер здавався чи то нещасним, чи сердитим, Боббі не розібрав.
— Чому ти сказала, що Лукас мертвий? — наважився спитати Боббі, якому здалося, що тиша обплела Джеммерів захаращений офіс і скоро почне їх душити.
Джекі перевела на нього розфокусований погляд.
— Якби Лукас був живий, вони б так не з'явилися. Є певні пакти, угоди. Леґбу завжди викликають першим, але він мав прийти у супроводі Данбали. Його вигляд залежить від лоа, з котрим він з'являється. Лукас, вочевидь, мертвий.
Джеммер підсунув склянку віскі через увесь стіл, але Джекі похитала головою. На лобі в неї досі були хромовано-нейлонові чорні троди. Джеммер скривився, забрав склянку й сам її спорожнив.
— Срань яка. Коли ви не лізли куди попало, все було значно ясніше.
— Ми їх туди не приводили, Джеммере, — заперечила Джекі. — Вони завжди там були й знайшли нас, бо ми їх розуміли.
— Тут гівно, а там насрано, — втомлено сказав Джеммер. — Хто б вони не були, звідки б не з'явились, вони все одно стали тими, кого хотілось побачити зграї довбанутих чорнопиких. Січеш? Там, бляха, просто не могло бути нічого такого, з чим треба було б говорити мовою таїтянських джунглів! Це все ви зі своїм вуду, а вони побачили вас із вашим вуду. Бовуар із Лукасом і рештою — передусім бізнесмени, а ці хріновини знають, як вести справи! Вроджені ділки! — Він закрутив пляшку й сховав її назад у шухляду. — Знаєш, дорогенька, може, якесь дуже велике матричне цабе на вас просто катається. Показує всі ті штуки, всю ту хрінь... Ти ж знаєш, що це можливо, правда? Знаєш, Джекі?
— Це неможливо, — відповіла Джекі холодним незворушним голосом. — Але тепер я знаю, що це поза межами мого розуміння...
Джеммер дістав із кишені чорну пластикову плитку й узявся голитися.
— Аякже, — пробурмотів він. Бритва, дзумкочучи, рухалася щелепою. — Я прожив у кіберпросторі вісім років, січеш? І тоді там точно не було нічого такого... Хочеш, наберу Лукаса, щоб твоє серце заспокоїти? У тебе ж є номер його машини?
— Ні, — похитала головою Джекі, — не переймайся. Краще не рипатись, доки не з'явиться Бовуар. — Вона встала, зняла троди й узялась за капелюха. — Піду полежу, спробую поспати. Наглянь за Боббі.
Вона встала й пішла до дверей, рухаючись, мовби спустошена сновида.
— От і добре, — сказав Джеммер, водячи бритвою над верхньою губою. — Хочеш випити?
— Ну, — відповів Боббі, — ще ніби ранувато...
— Для тебе, може, й ранувато. — Джеммер поклав бритву в кишеню. Коли за Джекі зачинилися двері, трохи подався вперед: — Які вони, малий? Ти роздивився?
— Сірі. Розпливчаті...
Джеммер розчаровано опустився в крісло.
— Думаю, роздивитись їх можуть тільки ті, хто в усе це вірить. — Він побарабанив пальцями по бильцю. — Як гадаєш, вони справжні?
— Жартувати з ними я б точно не став...
— Не став би? — підняв Джеммер очі. — Тоді ти розумніший, ніж здаєшся. Я б і сам не став. Я вийшов із гри ще до їхньої появи.
— Як гадаєте, що вони таке?
— Розумнішаєш на очах... Не знаю. Я вже казав, що мені на голову не налазить думка про те, що це зграя таїтянських богів вуду, але хто його зна. — Він примружився. — Може, віруси, які зірвалися в матриці з котушок, розмножились і страшенно порозумнішали. Звучить страшнувато, тож тьюрингам, вочевидь, краще тримати це в таємниці. Або штучні знайшли спосіб відокремлювати від себе фрагменти й скидати їх у матрицю. Від такого тьюрингам узагалі дах знесе. Я знав тибетця, який робив деки для жокеїв і казав щось про тульп...
Боббі моргнув.
— Тульпа — це продукт мислення. Забобон. Справді вмілі люди можуть створити свого привида з негативної енергії. — Він знизав плечима. — Ще одна бздура. Як те вуду, про яке казала Джекі.
— Ну, мені здається, що Лукас, Бовуар і всі інші сприймають такі штуки збіса серйозно, не як гру.
— Отож, — кивнув Джеммер. — І справи у них нівроку, тож там точно щось є. — Він знизав плечима й позіхнув. — Я теж піду посплю. Роби що хочеш, тільки деки моєї не чіпай. І не намагайся вийти, бо заверещить десяток сигналізацій. У холодильнику за баром є сік, сир та інша фігня.
Боббі подумав, що самому тут усе одно моторошно, але моторошність урівноважувалась цікавістю. Він пройшовся попід баром, торкаючись ручок пивних кранів і хромованих носиків. Одна машина видавала лід, інша — окріп. Він зробив собі чашку японської розчинної кави й покопирсався у теці Джеммерових аудіокасет. Усі співаки й гурти незнайомі. Цікаво, Джеммер слухає старі штуки зі своєї молодості чи це все новинки, які потраплять у Баррітаун, мабуть, через Леона, тижнів за два... Під сріблясто-чорним універсальним консольним терміналом на краю барної стійки Боббі знайшов зброю — дебелий кулемет із магазином просто в руків'ї, примотаний до стійки липучкою лаймового кольору, — й подумав, що чіпати його, мабуть, не варто. Ще за деякий час він уже нічого не боявся — просто нудився й сердився. Узяв охолоду каву й вийшов у залу, до столиків. Сів, уявив себе Каунтом Зіро, найкрутішим консольником Агломератів, який саме чекає кількох чуваків, аби поговорити про справи, про наліт, який був нікому й близько не під силу, крім нього, Каунта.