— Ще трохи, — мовив він, прискорюючись, — і все буде добре.
Звісно, вона його зовсім не чула. Зуби цокотіли так, що звук пробивався навіть крізь рев турбіни. Зупинись, подумав він, і запхай їй щось у рота, гаманець чи полу одягу. Руки дівчинки спазматично перебирали пасок.
— У моєму домі хворе дитя.
Говер майже відірвався від дороги, коли Тернер почув голос, що виходив із її рота, — глибокий, повільний і тягучий, наче смола.
— Я чую, як кидають кості всі ті, хто змагається за її скривавлену сукню. Багато рук їй копало сьогодні могилу, копали й твої. Вороги тобі смерті бажають, найманцю. Молять за неї, стікаючи потом. Молитви їхні — гаряча ріка у пропасниці.
І хрип, який міг бути сміхом.
Ризикуючи з'їхати з дороги, Тернер знову зиркнув убік і помітив, що з застиглих губ тече срібляста ниточка слини. Глибокі м'язи обличчя склались у невідому йому маску.
— Хто ти?
— Я Володар доріг.
— Чого ти хочеш?
— Осідлати дитину, аби вона рухалася містами людей. Ти правильно їдеш на схід. Вези її у своє місто, й там я знову її осідлаю. З тобою разом їде Самеді, стрільцю. Він мов вітер у руках, він непостійний, Володар кладовищ, хай як вірно йому служити...
Тернер озирнувся й побачив, як обм'якла Енджі, як гойдається її голова й розслабились губи.
25. Готичні/казуали
— Це Фінова телефонна програма, — пролунало з динаміка під екраном, — а самого Фіна тут немає. Хочете завантажити — код доступу ви вже знаєте. Хочете лишити повідомлення — лишайте вже.
Боббі витріщився на картинку й повільно захитав головою. З більшістю телефонних програм тепер ішли в комплекті косметичні відеопідпрограми, що мусили зробити відеозображення власника відповіднішим усталеній парадигмі зовнішньої краси. Вони прибирали фізичні дефекти й дещо згладжували риси облич, наближаючи їх до ідеалізованих статистичних норм. Боббі зроду не бачив нічого моторошнішого за вплив косметичної програми на Фінові гротескні риси. Схоже було, ніби хтось узяв у патологоанатома його косметичку й набір парафінових уколів і попрацював із обличчям дохлого бабака.
— Це неприродно, — сказав Джеммер, сьорбаючи скотч. Боббі кивнув. — У Фіна агорафобія. Тому йому стрьомно лишати свій магазинний свинарник. Плюс він телефонозалежний — якщо він там, то не може не відповісти. Схоже, та сука каже правду. Лукас мертвий. Потекло гівно по трубах.
— Та сука, — озвалася Джекі з-за бару, — про це вже знає.
— Знає, — повторив Джеммер, опускаючи стакан і поправляючи метелика, — точно знає. Поговорила з вуду в матриці, от і знає.
— Ну, Лукас не відповідає, Бовуар теж, то, може, вона й правду каже. — Боббі простяг руку й вимкнув телефон, коли зі слухавки запищало.
Джеммер прийшов після сну у випрасуваній сорочці, білому смокінгу й чорних брюках із вертикальними атласними смужками, й Боббі подумав, що це, мабуть, його робочий клубний костюм.
— Нікого нема, — сказав, переводячи погляд між Боббі й Джекі. — Де Боґ і Шарю? Де офіціантки?
— Хто такі Боґ і Шаркі? — поцікавився Боббі.
— Бармени. Не подобається мені все це. — Він устав зі стільця, підійшов до дверей і обережно відхилив краєчок завіси. — А що тут, бляха, роблять ці гівнюки? Каунте, схоже, це до тебе. Ану глянь...
Боббі підвівся, сповнений поганих передчуттів — розказувати Джекі чи Джеммерові, що він показався Леонові, не хотілось, бо не хотілося виглядати вілсоном, — і підійшов до власника клубу.
— Давай, визирни. Тільки непомітно. Я шкірою відчуваю, як вони намагаються вдати, що за нами не стежать.
Боббі відсунув завісу не більш як на сантиметр і визирнув назовні. Натовп покупців майже цілковито замінили вбрані у клепану шкіру готичні хлопці з чорними ірокезами й — о диво — біляві казуали в новомодних джинсах із Сіндзюку й білих мокасинах із золотими пряжками.
— Не знаю, що з ними, — підняв Боббі очі на Джеммера, — але казуали й готичні не повинні тусувати разом. Вони ж природжені вороги, в них це у ДНК... — Він глянув знову. — Боже, та їх же там сотні.
Джеммер запхнув руки глибоко в кишені брюк.
— Знаєш когось із цих хлопців особисто?
— Ну, з кількома готичними я говорив, але сумніваюся, що впізнаю, з ким. Казуали просто давлять усіх, хто не казуал. Такі вони вже є. Але підрізали мене лобники, а ті нібито заодно з готичними, тому хто зна.
— Бачу, тобі не дуже хочеться виходити й питати когось із них, що їм тут усім треба, правда? — зітхнув Джеммер.
— Ні, — зізнався Боббі. — Не дуже.
— Гм-м. — Джеммер оцінювально глянув на Боббі, і хлопцеві цей погляд зовсім не сподобався.
Щось маленьке й важке впало з високої чорної стелі, гучно вдарилось об один із круглих темних столиків, відскочило, злетіло додолу й покотилось до носків нових черевиків Боббі. Він машинально нагнувся й підібрав. Старий болт зі шліцованою головкою. Різьба іржава, на головці — патьоки матової чорної латексової фарби. Поки на стіл падав другий такий самий, Боббі помітив, як незворушний Джеммер блискавично присів за бар, де стояв універсальний кредитний термінал. Звідти відразу долинув звук відривання липкої стрічки, й Боббі здогадався, що власник клубу дістав уже бачений сьогодні маленький автомат. Роззирнувся, але Джекі ніде не було.
По жаростійкому пластику стільниці вдарив третій.
Розгублений Боббі на мить завагався, але потім таки взяв із Джекі приклад і зник з очей, рухаючись якомога тихіше. Заліз за одну з дерев'яних панелей і вже звідти спостерігав, як упав четвертий болт, здійнявши хмару дрібного чорного пилу. Згори щось заскреготіло, й квадратна сталева решітка на стелі раптом зникла в отворі якогось тунелю. Він різко зиркнув на бар і саме побачив пузатий компенсатор віддачі на стволі Джеммерового кулемета, що смикнувся вгору.
Крізь дірку просунулись худі коричневі ноги й запилюжений поділ сірої шкірянки.
— Чекайте, — озвався Боббі, — це ж Бовуар!
— Звісно, Бовуар, — донісся з отвору гучний голос, глухо відлунюючи в тунелі. — Приберіть цей чортів стіл.
Боббі виліз з-за панелі й відсунув столик зі стільцями вбік.
— Лови, — сказав Бовуар, зняв лямку чималенького оливкового рюкзака й кинув його додолу. Вантаж ледь не збив Боббі з ніг. — А зараз відійди... — Він вибрався з дірки, повис на обох руках і стрибнув униз.
— А де моя сигналізація? — спитав Джеммер, устаючи з-за бару з маленьким кулеметом у руках.
— Ось. — Бовуар кинув на килим блякло-сірий шматок фенопласту, обплутаний тонким чорним дротом. — Інакше я привів би за собою звичну компанію допитливих гівнюків. Хтось їм точно дав план приміщень, але цієї дірки на ньому не було.
— А як ти заліз на дах? — поцікавилась Джекі, вийшовши з-за панелі.
— Я не залазив, — відповів Бовуар, знову надягаючи на ніс товсту пластмасову оправу окулярів. — Кинув мономолекулярну нитку з сусіднього будинку й проїхався на керамічному карабіні... — Його короткий бобрик на голові був притрушений пилом із димаря. — Ти вже в курсі, — похмуро зиркнув він на Джекі.
— Так. Леґба і Папа Уґу в матриці. Я вмикалася з Боббі на Джеммеровій деці...
— Вони рвонули Ахмеда на джерсійській автостраді. Ймовірно, тією самою установкою, що й матір Боббі...
— Хто вони?
— Досі не певен, — відповів Бовуар, присівши навпочіпки біля рюкзака й швидко відстібаючи пластикові замки, — але дещо починає прояснюватися... Коли я почув про смерть Лукаса, я саме шукав лобників, які стирили в Боббі його деку. Найпевніше, все це сталося випадково, в порядку речей, але думка про те, що десь валандається пара лобників із нашим криголамом... Потенційно, звісно, їх можна було вирахувати, бо вони теж інколи хотдожники й роблять справи з Двома-На-День. От ми з ним і прочісували територію, шукаючи зачіпок. Усе це було, як виявилось, гівна варте, але коли ми тусили з цим пиловиком, Аліксом, другим помічником боса чи щось таке, йому подзвонив візаві з того боку, котрого Дві-На-День визначив як баррітаунського готичного на ім'я Реймонд.