Говорячи, він розбирав нутрощі рюкзака. Викладав зброю, інструмент, набої, мотки дроту.
— Реймондові страх як кортіло поговорити, та Алікс при нас ні про які справи заводити не хотів. Вибачте, джентльмени, офіційні переговори командирів, каже цей мішок гівна, тож бувайте. Ми перепрошуємо, киваємо, розкланюємось і зникаємо за рогом. А там беремо модульний апарат Двох-На-День, видзвонюємо своїх агломератських ковбоїв і оперативно вішаємо їх на Аліксів телефон. Бони входять у розмову Алікса й Реймонда, мов дріт у сир.
Бовуар дістав із рюкзака обріз дванадцятого калібру, не довший за своє передпліччя, і вставив туди дебелий круглий магазин із розкладки на килимі.
— Бачили колись таку хрінь? Південноафриканська, довоєнна...
У його тоні й виразі обличчя Боббі раптом помітив приховану лють.
— Здається, до Реймонда підкотив чувак із мішком грошей і захотів найняти зразу всіх готичних, до останнього, щоб ті поїхали в Агломерати й провернули там один номер — справжню групову сцену. Чуваку хочеться масовості, тому він наймає ще й казуалів. І тут гівно полетіло на вентилятор, бо Алікс типу консерватор. Хороший казуал для нього — мертвий казуал, і не просто мертвий, а ще й добряче закатований. Та ну тебе в сраку, каже Реймонд, дипломат від Бога. На кону великі гроші й корпоративний бізнес.
Бовуар дістав коробку дебелих червоних пластикових набоїв і став заряджати по одному в магазин.
— А зараз я скажу, можливо, зовсім ліву штуку, але мені останнім часом постійно трапляються піарники з «Маас Біолабс». Десь на їхній території в Аризоні сталося щось дуже стрьомне. Одні кажуть, ядерний вибух, інші — щось іще. А тепер вони заявили, що їхній головний по біософтах загинув унаслідок, як вони кажуть, якогось окремого нещасного випадку. Мітчелл, той, хто й винайшов ці біософти. Станом на сьогодні більш ніхто навіть не вдає, що здатен зробити біочип, тому ми з Лукасом від самого початку вирішили, що той криголам — справа рук маасів. Ну, якщо то взагалі був криголам... Але ми поняття не мали, звідки він у Фіна й звідки його взяли ті, хто йому його приніс. Але якщо скласти два і два, виходить, що «Маас Біолабс» вирішили взяти нас усіх за сраку. І зроблять вони це саме тут, бо саме тут ми в них як у мішку.
— Ну не знаю, — озвався Джеммер. — У нас у цій будівлі багато друзів.
— Було багато друзів. — Бовуар відклав обріз і став заряджати автоматичну гвинтівку «Намбу». — Більшість людей із цього й нижнього поверхів викупили сьогодні вдень. Готівкою. Сумками готівки. Кілька відмовилось, але нам не вистачить.
— Безглуздя якесь, — сказала Джекі, взяла у Джеммера стакан скотчу й залпом вихилила. — Чого їм усім від нас треба?
— Чуєте, — озвався Боббі, — вони ж можуть не знати, що лобники забрали в мене криголам. Може, їм потрібен тільки він.
— Ні, — хитнув головою Бовуар, уставляючи магазин у «Намбу», — вони ж не могли знати, що ти його ніде у матері не заникав, так?
— А може, вони там уже дивилися...
— Тоді звідки їм знати, що Лукас не віз його в Ахмеді? — спитав Джеммер, відступаючи до бару.
— Фін теж думав, що тих ніндзя хтось послав його вбити, — згадав Боббі. — Але казав, нібито в них із собою були штуки, які змусили б його спершу відповісти на їхні запитання...
— Знову мааси, — сказав Бовуар. — Хто б це все не замовляв, перед нами результат угоди казуалів із готичними. Можна було б дізнатися більше, але лобник Алікс задер носа й не схотів говорити з Реймондом. З ненависними казуалами не співпрацює. Як з'ясували наші ковбої, це зовнішнє військо не повинне вас випускати, а таких, як я, — впускати. Не впускати народ зі зброєю й набоями. — Він передав Джекі заряджений «Намбу» і спитав у Боббі: — Стріляти вмієш?
— Умію, — збрехав той.
— Ні, — сказав Джеммер, — у нас і без цього повна срака. Господи...
— І все це наштовхує мене на думку, — озвався Бовуар, — що ми можемо чекати нових гостей. Когось трішечки професійнішого...
— Якщо вони просто не розірвуть Гіпермарт на клоччя разом з усіма цими зомбі... — припустив Джеммер.
— Ні, — озвався Боббі, — якби хотіли розірвати, вже б розірвали.
Усі очі дивились тепер на нього.
— Малий правду каже, — мовила Джекі.
Ще через півгодини Джеммер понуро зиркав на Бовуара:
— Сам командуй. Безтолковішого плану я вже давно не чув.
— Так, Бовуаре, — втрутився Боббі, — а чого б нам просто всім не вшитися в цю дірку, прокрастись на дах і перебратись у сусідній будинок? По вашій нитці.
— Казуалів на даху як мух на гівні, — сказав Бовуар. — Комусь навіть могло вистачити клепок, аби знайти люк, яким я сюди спустився. Я лишив дорогою парочку невеликих осколкових мін. — Він сумно посміхнувся. — Крім того, сусідній будинок вищий. Мені довелося залізти на його дах і спустити нитку сюди. Підніматись по ній не вийде, пальці зриватимуться.
— А як же жми, чорт забирай, мали вшиватися?
— Перестань, малий, — тихо сказала Джекі. — Бовуар зробив усе, що мусив. Тепер він із нами, й у нас є зброя.
— Боббі, — попросив Бовуар, — прожени нам іще раз план, аби ми точно все зрозуміли.
Боббі раптом стало неприємно, бо здалося, ніби Бовуар хоче переконатися, що це він правильно все зрозумів, але хлопець сперся на шинквас і таки почав:
— Кожен бере собі зброю, і всі ждуть, так? А ми з Джеммером беремо його деку й прочісуємо матрицю — може, хоч трохи доженемо, що відбувається.
— Думаю, я можу вийти й сам, — озвався Джеммер.
— Блін! — Боббі вистрибнув з-за бару. — Бовуар сам сказав! Я хочу піти, я хочу в матрицю! Як я взагалі чогось навчуся!
— Не зважай, Боббі, — сказала Джекі. — Продовжуй.
— Ну добре, — кисло повів далі хлопець, — отож рано чи пізно по нас прийдуть ті, хто найняв готичних і казуалів, які нас тут тримають. Коли це станеться, ми їх захопимо. Хоча б одного — живим. Самі будемо тікати. Готичні з казуалами не чекатимуть такої стрілянини, тому ми просто вибігаємо на вулицю і рвемо до Проектів.
— Думаю, десь так воно й буде, — сказав Джеммер, підходячи килимом до замкнених дверей за завісою. — Якщо підсумувати... — Він приклав пальця до пластини закодованого замка й прочинив двері: — Агов, ти! Ні, не ти! Ти, в капелюсі! Тягни свою сраку сюди, треба поговорити!
Червоний промінь завтовшки з олівець пробив двері, завісу та два Джеммерові пальці й блиснув на барі. З вибухлої пляшки піднялась ефірна пара. Джеммер хряснув дверима, витріщився на розстріляну руку й важко осів на килим. Клуб повільно заповнився хвойним запахом закипілого джину. Бовуар узяв із шинквасу сріблястий балон і поливав тліючу завісу газованкою, допоки скінчився картридж із вуглекислим газом і вода перестала бити струменем.
— Підфартило тобі, Боббі, — сказав, кидаючи балон за себе. — Брат Джеммер уже не сяде ні за яку деку...
Схилена Джекі сопіла над Джеммеровою рукою. Боббі мигцем побачив припалену шкіру й швидко відвернувся.
26.Віґ
— Знаєш, — сказала Рез, висячи догори ногами перед Марлі, — взагалі це не моє діло, але тебе зустрінуть? Доправити-то я тебе доправлю, а не зайдеш — заберу й полетимо назад у термінал. Але якщо тебе відмовляться пускати, не знаю, чи довго мені захочеться там стовбичити. Там звалище, металобрухт, і в старих каркасах може ночувати бозна-хто.
Рез, вона ж Тереза, як прочитала Марлі на причепленому до консолі «Милої Джейн» ламінованому посвідченні пілота, зняла на час рейсу свій робочий плащ.
Заніміла від цілого розсипу кольорових дермів, які Рез поприклеювала їй на зап'ясток від нудоти адаптаційного синдрому, Марлі роздивлялася татуювання троянди. Воно було виконане в японській техніці сторічної давнини, й Марлі своїм ватяним мозком вирішила, що їй подобається. Та й сама Рез їй подобається — заразом крута, жіночна й стурбована за долю дивної пасажирки. Спершу похвалила шкіряне пальто й сумочку, а тоді вже закинула їх у вузьку нейлонову сітку, й без того напхану касетами, книжками та брудним одягом.