— Не знаю, — вичавила з себе Марлі, — я просто спробую...
— Ти знаєш, що це за штука, сестричко? — Рез саме закріплювала їй довкола плечей і під пахвами протиперевантажувальну сітку.
— Яка штука? — моргнула Марлі.
— Та, куди ми летимо. Це частина старих ядер Тессьє-Ешпулів. Колишні центральні процесори їхньої корпоративної пам'яті...
— Чула про них, — заплющила очі Марлі. — Андреа розказувала...
— Та про них усі чули, вони колись володіли цілим Фрісайдом. Навіть побудували його. А тоді піднялись пузом догори й продалися. Дістали родинне гніздечко з веретена й перебрались на іншу орбіту. Але перш за все стерли всі ядра, відділили їх і продали на брухт. Перекупник ніколи нічого там не робив, я не чула, щоб там хтось селився, але тут кожен живе де хоче... А леді Джейн, дочка старого Ешпула, кажуть, і досі десь там живе, на всю голову бахнута... — Рез востаннє вміло підсмикнула сітку. — Ну добре. Розслабся. Двадцять хвилин гнатиму «Джейн» що є сил, аби вона нас доправила туди якнайшвидше. Здається, платила ти саме за це...
І Марлі ковзнула в краєвид, де всюди бовваніли коробки, просторі дерев'яні Корнеллові конструкції, в яких за вкритим патьоками дощу матовим склом виставлялись тверді рештки любові й пам'яті, а попереду, над вулицями, брукованими мозаїкою людських зубів, летів загадковий майстер, і Марлі цокотіла паризькими підборами по символах, тиснених у тьмяно-золотих коронках. Майстер був чоловіком, носив Аленів зелений піджак і страшенно її боявся.
— Пробач, — кричала вона крізь плач, женучись за ним, — пробач...
— Так. Тереза Лоренц, «Мила Джейн». Вам треба номери? Що? Ага, звісно, пірати. А я, бля, капітан Гак... Слухайте, Джеку, я вам зараз продиктую номери, самі перевірте... Я вже казала. У мене пасажирка. Прошу дозволу й так далі, блін. Марлі Щось-там, уві сні говорить французькою...
Повіки Марлі затріпотіли й розплющилися. Рез висіла в сітці попереду — на спині виділявся кожен м'яз.
— Чуєш, — сказала, озирнувшись, — вибач, я їх для тебе потривожила, але вони якісь притрушені. Ти набожна?
— Ні, — спантеличено відповіла Марлі.
Рез скривилася.
— Ну тоді, думаю, ти щось у цьому гівні розбереш.
Вона вибралась із сітки й зробила компактне сальто назад, приземлившись за кілька сантиметрів від обличчя Марлі. З її руки до консолі тяглось оптоволокно, й Марлі вперше помітила у жінки на зап'ястку ніжно-блакитний порт. Рез уставила навушник у її праве вухо й поправила прозору трубку мікрофона.
— Ви не маєте права нас тут турбувати, — озвався чоловічий голос. — Наші діяння — діяння Бога, й ми єдині бачили Його істинний лик!
— Агов! Ви мене чуєте? Мене звати Марлі Крушхова, і в мене до вас невідкладна справа. Чи до когось за цими координатами. Я займаюся коробками, колажами. Майстрові, який їх виготовляє, може загрожувати жахлива небезпека! Мені треба з ним зустрітися!
— Небезпека? — Чоловік кашлянув. — Долю людську вирішує тільки Бог! Наші душі позбавлені страху. Але розуму нам не бракує...
— Будь ласка, вислухайте мене. Мене найняв Йозеф Вірек, щоб я знайшла виробника коробок. Але я прилетіла вас попередити. Вірек знає, що ви тут, і його агенти за мною стежитимуть...
Рез не зводила з неї погляду.
— Ви маєте мене впустити! Я можу розповісти більше...
— Вірек? — Зависла довга, заповнена статичним тріском пауза. — Йозеф Вірек?
— Так. Саме він. Ви бачили його портрет усе своє життя, той, з англійським королем... Будь ласка, будь ласка...
— Дайте свого пілота, — сказав голос, уже позбавлений істеричних ноток і сповнений почуття, що подобалося Марлі ще менше.
— Це запасний, — сказала Рез, відстібаючи дзеркальний шолом від червоного скафандра. — Я можу тобі дати за ті гроші, що ти заплатила.
— Та ні, — замахала Марлі руками, — справді, не треба...
Вона похитала головою. Рез послаблювала паски на талії скафандра.
— Без костюма я тебе туди не пущу. Звідки тобі знати, що в них там за атмосфера. Та ти взагалі не знаєш, чи є в них атмосфера! Бактерії всякі, спори... Що таке? — Опустила сріблястий шолом.
— У мене клаустрофобія!
— Ой... — задивилася на неї Рез. — Я щось про це чула... Ти боїшся бути всередині різних штук? — Здавалося, їй справді цікаво.
— Тісних, так.
— Таких, як «Мила Джейн»?
— Так, але... — Марлі роззирнулась захаращеною кабіною, долаючи паніку. — Тут я ще можу, але в шоломі... — Вона здригнулася.
— Ну, добре. Ось що. Вдягнемо на тебе костюм без шолома. Як застібати, я навчу. По руках? Без костюма не випущу. — Її рот перетворився на жорстку вузеньку смужку.
— Так, — кивнула Марлі, — добре...
— Ось як це робиться. Ми з ними зістикувалися. Відчиняється один люк, ти виходиш, я зачиняю. Потім відчиняється інший, і ти потрапляєш у тамтешню атмосферу, чи що там у них. Точно не хочеш шолома?
— Ні. — Марлі опустила очі на шолом, який тримала червоними рукавичками, й на власне бліде відображення у дзеркальному лицьовому щитку.
Рез тихенько клацнула язиком.
— Як скажеш. Захочеш назад — хай передадуть повідомлення на термінал для «Милої Джейн».
Марлі незграбно відштовхнулась і перелетіла до дверей, не більших за поставлену вертикально труну. Грудна пластина червоного костюма вдарилась об зовнішній люк, і Марлі почула, як внутрішній із шипінням зачиняється позаду. Десь біля голови загорілося світло, й вона подумала про світло в холодильнику.
— Бувай, Терезо.
Нічого не сталося. Вона була наодинці з ударами свого серця.
Відсунувся зовнішній люк «Милої Джейн». Легкої різниці тиску вистачило, щоб викотити її в темряву, де сумно пахло давністю й людьми, ніби в давно зачиненій роздягальні. Повітря було густе й липке. Перекидаючись через голову, Марлі помітила, як позаду зачиняється люк «Милої Джейн». Поряд з'явився промінь світла — смикнувся, гойднувся й намацав її у русі.
— Світла! — гаркнув хтось хрипким голосом. — Світла нашій гості! Джонсе!
Голос, який вона чула в навушнику, звучав дивно в тутешньому залізному безмежжі, куди вона впала. Потім щось задеренчало, і звідкись здалеку висвітилося коло різкого блакитного світла, в якому Марлі побачила далекий вигин стіни чи каркаса зі сталі й звареного місячного каменю. Поверхня була вкрита фігурними каналами й западинами, де колись кріпилось невідоме обладнання. У деяких глибших вирізах досі виднілися грудки коричневої монтажної піни, інші приховувала мертвотна чорна тінь...
— Краще закріпи її, Джонсе, бо голову розіб'є...
До плеча скафандра щось глухо присмокталося. Марлі озирнулась і побачила клаптик яскравого пластику на тонкій рожевій нитці, яка обкрутила талію й натяглася. У покинутому соборі натужно загув двигун. Дуже повільно її втягли усередину.
— Довго ж ви, — сказав голос. — Я думав, хто ж прибуде першим, і ось на тобі — Вірек. Мамона...
Вони закрутили нею, вона ледь не загубила шолом, який поплив повітрям геть, але один із них кинув його назад їй у руки. Сумочка з черевиками й пальтом описала дугу на ремінці й ударила її в скроню.
— Хто ви? — спитала вона.
— Ладґейт! — заревів старий. — Віґан Ладґейт, як вам добре відомо. До кого б іще він посилав таку крутійку?
Його пошрамоване лице було чисто виголене, але на голові матлялась копиця нестриженого сивого волосся — мов водорості на затхлому вітрі.
— Вибачте, — озвалась Марлі. — Я тут не для крутійства. Я більше не працюю на Вірека... Я тут, щоб... Я взагалі не певна, навіщо прилетіла, але дорогою сюди дізналася, що майстер, який виготовляє ті коробки, в небезпеці. Бо на кону ще дещо. Те, що, як Вірек думає, є в цього майстра й допоможе звільнити його від пухлин...
Її слова текли в порожнечу, наштовхуючись на майже відчутне божевілля, що струменіло від Віґана Ладґейта, й Марлі помітила, що на ньому тріснутий пластиковий панцир старої спецівки, а по контуру сталевого шоломного обідка наклеєні дешеві металеві розп'яття. Обличчя було дуже близько. Вона відчувала сморід гнилих зубів.