У тіні біля входу на вокзал Тернер тихо перетнувся з китайським хлопчиком у білих джинсах і обміняв найменшу з купюр Руді на дев'ять металевих жетонів із логотипом «БАМА-транзит».
Два пустили їх усередину. Ще три пропали в нутрощах автоматів і купили їм погану каву й черству випічку. Решта чотири забезпечили дорогу на північ — у поїзді, що тихо шелестів на магнітній подушці. Тернер обійняв Енджі, примружив очі й розглядав їхні відображення у вікні навпроти. Високий, уже охлялий і неголений чоловік, відкинувшись на спинку в захисній позі, обіймає дівчинку з порожніми очима. Відколи вони вийшли з алеї, де він лишив говер, вона не сказала ані слова.
Йому вдруге за годину захотілося подзвонити своєму агентові. Якщо мусиш комусь довіряти — довіряй агентові, таке правило. Але Конрой казав, що найняв Окі та інших саме через Тернерового агента, й цей зв'язок Тернерові не подобався. Де зараз Конрой? Тернер був майже певен, що це Конрой відправив до нього Окі з лазером. Чи влаштувала б «Хосака» тоді в Аризоні наліт із рейкотроном, аби знищити докази невдалої операції? Якщо так, то хто наказав Веббер знищити медиків, їхній нейрохірургічний контейнер і маасівську деку? Знову «Маас»... Це вони вбили Мітчелла? Чи були підстави вірити, що Мітчелл і справді мертвий? Так, подумав Тернер, коли поруч неспокійно сіпнулась дівчинка. Були: Енджі. Мітчелл боявся, що її вб'ють, і влаштував собі операцію переведення на «Хосаку», аби перевезти туди її, свою доньку. Сам він утекти не планував. Ну, принаймні так казала Енджі.
Він заплющив очі, відігнав тіні. В павутині записаних Мітчеллових спогадів щось ворухнулося. Сором. Він не міг зрозуміти... Раптом розплющив очі. Що вона там казала у Руді? Татко вставив їй ту штуку, бо вона була не надто розумною? Обережно, аби її не розбудити, Тернер дістав руку з-за дитячої шиї й двома пальцями витяг із кишені штанів невеличкий чорний нейлоновий мішечок зі шворкою. Той, що дав Конрой. Відклеїв липучку й витрусив на долоню розбухлий несиметричний сірий біософт. Машинні сни. Мотоцикл. Надто швидкі, надто неземні. Але якщо хочеться чогось конкретного, треба вміти його дістати...
Сколупнув пальцем наклейку з гнізда, витяг і поклав на пластикове сидіння поруч. Потяг майже порожній, ніхто з пасажирів на нього не зважає. Глибоко вдихнув, стиснув зуби і вставив біософт...
Двадцять секунд — і в нього було те, по що приходив. Цього разу дивності як не було, й він вирішив, що причина в тому, що йому потрібна була одна конкретна річ, факт, інформація, яка точно мала бути в досьє видатного дослідника; IQ його доньки, відображене у неодноразових щорічних тестах.
Інтелект Анджели Мітчелл значно перевищував норму. Причому завжди.
Він дістав біософт із гнізда й почав машинально крутити його великим і вказівним пальцями. Сором. Мітчелл, сором, аспірантура... Оцінки. Мені потрібні оцінки цього козла. Виписки.
Знову вставив досьє.
Нічого. Дістав би, але нічого немає.
Ні. Знову.
Іще раз...
— Чорт, — лайнувся уголос, побачивши.
З сидіння через прохід до нього обернувся бритоголовий підліток, глянув і знов відвернувся до монологу товариша;
— Опівночі вони, типу, знову гратимуть, там, на пагорбі. Підем туди, але просто будем тинятися поряд, не втручатимемось, просто засядемо, й хай собі сраки деруть, а ми реготатимемо, побачимо, хто кому надере, бо на тому тижні Сьюзен руку вивернули, треба воно тобі? Сміхота була, Кел хотів зразу в лікарню везти, але був обдовбаний і як підскочить на своїй сраній «Ямасі» на горбку, як полетить...
Тернер поклав біософт у кишеню.
Цього разу, про все дізнавшись, він не сказав ані слова. Просто обійняв рукою Енджі й посміхнувся, дивлячись на себе у вікно. Це була хижа посмішка. Межа була близько.
Академічна успішність у Мітчелла була хороша, дуже хороша. Відмінна. Але таланту там не було. Тернер навчився помічати його в дослідницьких досьє — наче сигнальні вогники. Він визначав талант, як блискучий машинобудівник визначає метали за самою тільки іскрою, викресаною зі шліфувального кола. Таланту в Мітчелла не було.
Сором. Аспірантські гуртожитки. Мітчелл знав, знав, що в нього нічого не вийде. А потім раз — і вийшло. Як? У досьє відповіді не було. Мітчелл умів якимось чином правити те, що давав маасівським безпечникам. Інакше вони б за ним полювали. Хтось знайшов, щось знайшло його в тому аспірантському болоті й почало годувати даними. Повідомляло таємниці, роздавало вказівки. Мітчелл вибрався на вершину, спалахнув яскравою зіркою, й воно винесло його на вершину. Хто? Що?
Обличчя Енджі в блимотливих підземних вогнях.
Фауст.
Мітчелл уклав угоду. Тернер, певно, ніколи не дізнався б подробиць і суми винагороди, але точно розумів вимоги іншої сторони. Розумів, що мусив зробити Мітчелл.
Леґба, Самеді, ниточка слини, що тягнеться з судомних дівочих губ.
Потяг заїхав на старий вокзал Юніон у чорній хмарі опівнічного повітря.
— Таксі, сер?
Очі чоловіка рухалися за поліхромними окулярами в кольорових розводах, мов від розлитої нафти. На тильному боці долонь — пласкі сріблясті ранки. Тернер підійшов ближче, перехопив руку, не спиняючись, притиснув до білої кахляної стіни між сірими рядами багажних візків.
— Готівка. Плачу новими єнами. Потрібна машина. Зі спокійним водієм. Ясно? Тільки спробуй кинути. — Він стиснув сильніше. — Підісреш — прийду і вб'ю, або зроблю так, аби ти захотів умерти.
— Зрозумів, сер. Так, сер. Буде зроблено, сер. Куди вам, сер? — Неохайне лице скривилось від болю.
— Найманцю! — З рота Енджі долинув хрипкий шепіт. Назвав адресу. Тернер помітив, що очі закликайла нервово смикаються за кольоровими розводами.
— Це Медісон? — проскрипів він. — Добре, сер. Знайду вам хорошу машину, справді хорошу машину...
— Що там? — спитав Тернер у водія, нахилившись і натиснувши кнопку «ГОВОРІТЬ» біля сталевої решітки мікрофона. — Що за цією адресою?
У решітці затріщало й заскрипіло.
— Гіпермарт. Зараз, уночі, там майже все зачинене. Шукаєте щось конкретне?
— Ні, — відповів Тернер. Він там не бував. Спробував пригадати цю ділянку Медісон. Здебільшого житлові будинки. Мурашники, видовбані в масиві комерційних споруд, зведених, коли комерція вимагала фізичної присутності клерків у кабінетах. Деякі будинки такі високі, що от-от проб'ють купол.
— Куди ми? — схопилася за його руку Енджі.
— Усе нормально. Не хвилюйся.
— Господи, — прошепотіла вона, схилившись Тернеру на плече й роздивляючись рожеві неонові букви «ГІПЕРМАРТ», які розтинали гранітний фасад старої споруди. — У месі я мріяла про Нью-Йорк. Графічна програма вела мене всіма вулицями, музеями, все показувала. Мені хотілося сюди понад усе на світі.
— Мрії збуваються. Ти тут.
Енджі захлипала, обійняла його, тицьнулась обличчям у голі груди й затрусилася.