— Я боюся. Я так боюся.
— Усе буде добре, — сказав він, гладячи її волосся й водночас не зводячи очей із центрального входу. Він не мав підстав вірити, що для когось із них усе буде добре. Здається, вона не усвідомлює, що слова, які їх сюди привели, вимовив її рот. З іншого боку, вона їх і не говорила. Обабіч входу тулились безхатьки з торбами; їхні лахмітні кубла зливалися з тротуаром, а самі вони дивились на Тернера так, наче повільно відділились від темного бетону, щоб стати просто рухомими кінцівками міста.
— Джеммерів клуб, — сказав голос на його грудях, і він відчув холодну відразу. — Знайди коня Данбали.
Дівчинка знову заплакала. Тернер узяв її за руку й пройшов повз сонних кубельників, під тьмяною позолотою візерунків, просто у скляні двері. В кінці коридору попереду, між наметами й зачиненими ятками, помітив кавомашину. Дівчина з чорним ірокезом протирала прилавок.
— Кава. Їжа. Ходімо. Тобі треба поїсти.
Поки Енджі мостилася на стільці, Тернер усміхнувся дівчині.
— У мене готівка. Готівку берете?
Вона подивилась на нього здивованими очима, знизала плечима. Він дістав двадцятку з братового пакета й показав їй.
— Чого хочете?
— Дві кави. Чогось поїсти.
— Дрібніших нема?
Він похитав головою.
— Вибачте. В мене не буде решти.
— Решти не треба.
— З глузду з'їхали?
— Ні, я просто хочу кави.
— Таких чайових, містере, я й за тиждень не заробляю.
— Вони твої.
Лице дівчини скривилося від злості.
— Ви заодно з тими гівнюками згори. Забирайте свої гроші. Я зачиняюся.
— Ми самі по собі, — відповів Тернер, злегка нахиляючись над прилавком, аби поли парки розійшлись і дівчина побачила «Сміт-Вессон». — Шукаємо один клуб. Джеммерів.
Дівчина скоса зиркнула на Енджі, потім знов на Тернера.
— Вона хвора? Обдовбана? Що з нею?
— Ось гроші, — сказав Тернер. — Дай нам нашу каву. Хочеш заробити решту — скажи, як знайти Джеммерів клуб. За двадцятку. Ясно?
— Я вже зовсім нічого не розумію. — Дівчина сховала потерту купюру й пішла до кавомашини. Відсунула ряд чашок і склянок із молочними розводами. — Що там, у Джеммера? Ви його друг? Джекі знаєте?
— Звісно.
— Вона прийшла рано вранці з малим вілсоном із передмістя. Здається, обоє піднялись туди.
— Куди?
— До Джеммера. А тоді почалася муть.
— Яка?
— Поприходили ці стрьомні типи з Баррітауну, одні патлаті, інші в білих кросівках, так ніби до себе вдома, ніби це все їхнє. А воно тепер і є їхнє, принаймні верхні два поверхи. Почали викуповувати ятки в людей. Багато хто знизу просто спакував речі й пішов. Мутно все це...
— Скільки їх?
З машини повалила пара.
— Під сотню. Мені цілий день страшно до всирачки, але ніяк не можу додзвонитися шефові. Все одно через півгодини зачиню. Денна змінниця так і не прийшла, а може, прийшла, зачула, що пахне смаленим, і пішла... — Дівчина взяла гарячу чашечку кави й поставила перед Енджі. — Усе добре, золотко?
Енджі кивнула.
— Не знаєш, що їм усім треба? — спитав Тернер.
Дівчина розвернулася до кавомашини, яка знову заревіла.
— Здається, когось чекають, — тихо відповіла й принесла Тернерові еспресо. — Або того, хто спробує звідти вийти, або того, хто спробує туди зайти.
Тернер опустив погляд на баранці рудої піни в чашці.
— І ніхто не викликав поліцію?
— Поліцію? Містере, це Гіпермарт. Сюди не викликають поліцію.
Чашка Енджі задзвеніла на мармуровому прилавку.
— Іди прямо, найманцю, — прошепотів голос. — Дорогу ти знаєш. Заходь.
Дівчина застигла з роззявленим ротом.
— Господи, оце вона вгашена... Це ви її так? — кинула на Тернера суворий погляд.
— Ні, — відповів той, — вона хвора. Усе буде добре.
Він допив свою чорну гірку каву. На мить здалося, ніби він відчуває дихання цілих Агломератів — старе, хворе і стомлене, на всіх станціях від Бостона до Атланти...
28. Джейлін Слайд
— Та перев'яжіть уже йому руку чи що, — попросив Боббі у Джекі, коли Джеммерів опік наповнив приміщення смородом паленої свинини, від якого аж вивертало.
— Опіки не перев'язують, — відповіла вона, допомагаючи Джеммерові сісти в його крісло. Почала одна за одною відчиняти шухляди столу. — Знеболювальні є? Дерми? Хоч щось?
Джеммер похитав головою. Його довговиде лице обм'якло й поблідло.
— Може, й є. Там, за баром, аптечка...
— Неси! — гаркнула Джекі. — Швидше!
— Чого це ви за нього так переживаєте? — озвався Боббі, ображений різкістю. — Він же спробував впустити сюди готичних.
— Аптечку неси, гівно мале! Попустився на секунду, от і все. Злякався. Неси, бо самому знадобиться!
Боббі рвонув у клуб і знайшов там Бовуара, який саме примотував рожеві млинці пластикової вибухівки до жовтої коробочки, схожої на пульт керування іграшковою вантажівкою. Такі ж млинці були на завісах дверей і довкола замка.
— А це навіщо? — спитав, несучись до бару.
— Якщо комусь захочеться зайти, — пояснив Бовуар, — ми відчинимо.
Боббі пригальмував, аби помилуватись хитромудрою конструкцією.
— А чого б його просто на скло не понаклеювати? Двері вибухають — і привіт.
— Надто очевидно, — відповів Бовуар, випростуючись із жовтим детонатором у руках. — Але я радий, що ти про це думаєш. Якщо ми спробуємо висадити його назовні, якусь частину занесе вибухом усередину. Так... акуратніше.
Боббі знизав плечима й шмигнув за бар. Там були білі полички з брикетами крилю, кілька забутих парасольок, великий словник, жіночий блакитний черевичок, біла пластикова валізка з розмитим червоним хрестом... Він ухопив валізку й знову застрибнув на стійку.
— Джекі, ось, — сказав, ставлячи аптечку біля Джеммерової деки.
— Проїхали. — Вона клацнула застібкою і стала ритися у валізці. — Джеммере, та тут, окрім ампул зі стимуляторами, майже нічого нема...
Джеммер блідо усміхнувся.
— Знайшла. Якраз для тебе. — Вона розпечатала згорток червоних дермів і наклеїла зразу три на тильний бік обгорілої долоні. — Хоча місцевий знеболювач підійшов би краще.
— Я тут подумав, — підняв Джеммер очі на Боббі, — може, тобі якраз час поганяти трохи за декою...
— Як? — спитав Боббі, не зводячи з деки очей.
— Логічно припустити, що той, хто зібрав зовні всю цю шоблу, прослуховує й телефони.
Боббі кивнув. Бовуар казав те саме, викладаючи їм свій план.
— Коли ми з Бовуаром вирішили, що нам із тобою можна трошки роззирнутися матрицею, я взагалі-то мав на увазі дещо інше. — Джеммер показав Боббі дрібні білі зуби. — Я в це вплутався, бо був винен Бовуарові з Лукасом послугу. Але мені теж дехто винен послугу, ще віддавна. І я ніколи про це не нагадував.
— Джеммере, — озвалася Джекі, — розслабся. Сядь посидь. У тебе може настати шок.
— Пам'ять не підводить, Боббі? Я зараз тобі продиктую послідовність, а ти спробуєш ввести її на моїй деці. Не вмикаючись, просто так. Добре?
Боббі кивнув.
— Проженеш кілька разів у холосту. Код доступу. Через чорний хід.
— Чий? — Боббі розвернув чорну деку й заніс пальці над клавішами.
— Якудзи.
— Що за... — вирячилась на нього Джекі.
— Що чуєш. Давня послуга. Але якудзи, як відомо, не забувають — ні образ, ні послуг...
Ніс Боббі вловив душок паленої шкіри, й хлопець зморщив носа.
— Чого ти ніколи не казав про це Бовуарові? — Джекі вертала на місце вміст білої валізки.
— Колись зрозумієш, люба, — відповів Джеммер. — Дещо треба вчитися вчасно забувати.
— Тільки чуєте, — Боббі подарував Джекі свій, як він сподівався, найважчий погляд, — я зараз вводитиму команди, тому давайте без ваших лоа, вони діють мені на нерви.
— Вона їх не викликає, — сказав Бовуар, зіщулившись біля дверей із детонатором в одній руці й південноафриканською поліцейською гвинтівкою в іншій, — самі приходять, коли хочуть. Але ти їм подобаєшся...