Джекі надягла йому троди на лоба.
— Боббі, — сказала, — все буде добре. Не хвилюйся, просто вмикайся.
Зняла хустку. Між рядами волосся були рівні ділянки яскраво-коричневої шкіри, де через довільні проміжки виднілися вмонтовані старі резистори, циліндрики коричневої фенолової смоли з різнокольоровими кільцями фарби.
— Минеш Баскетбольний м'яч, — озвався Джеммер, — тричі клацни праворуч, пірни й різко йди вниз...
— Мину що?
— Баскетбольний м'яч. Сферу взаємного процвітання «Сонячний пояс» довкола далласького аеропорту Форт-Ворт. Різко падай, а тоді прямуй туди, куди я казав, десь на двадцять кліків. Там самі стоянки для старих машин і податкові, але тримайся маршруту, який я тобі дав, добре?
Боббі вишкірився й кивнув.
— Попадешся на очі їхнім вартовим — не переживай. Люди, які туди лізуть, усе одно звикли до всякого стрьомного гівна...
— Чувак, — озвався Бовуар до Боббі, — давай уже. Мені треба до дверей вертатися...
Боббі ввімкнувся.
Він робив так, як казав Джеммер, у глибині душі вдячний, що може відчувати поряд присутність Джекі, поки вони пірнають у розвідані глибини кіберпростору, а згори сяє Баскетбольний м'яч. Швидка й суперкрута дека дарувала швидкість і почуття всесильності. Поки він дивувався, як це Джеммерові вдалося зробити якудз своїми боржниками, а тоді ще й нічого не просити, якась частина мозку оперативно продумувала сценарії на випадок криги.
— Господи...
Джекі зникла. Між ними немов опустилася крижана німотна стіна, що забивала дух.
— Там же нічого не було, чорт забирай!
Він застиг і не міг ворухнутись. Довкола була матриця, але він не відчував рук.
— Хто, в біса, таких, як ти, за таку деку пускає? Їй же в музеї місце, а тобі — у школі.
— Джекі-і-і-і! — рефлекторно закричав Боббі.
— Чуєш, малий, — сказав голос, — ти звідки взявся? Я вже кілька днів не сплю, але ти точно не схожий на того, кого мене поставили ловити... Скільки тобі років?
— Іди нахрін! — відповів Боббі. Нічого кращого він не вигадав.
— Рамірес би луснув від реготу, — засміявся голос. — Що-що, а сміятися з дурниць він умів. Одна з рис, яких мені зараз бракує.
— Хто такий Рамірес?
— Мій партнер. Колишній. Мертвий. Дуже. Я думала, може, ти розкажеш, як він помер.
— Уперше про нього чую, — відповів Боббі. — А де Джекі?
— Сидить, застигла в кіберпросторі, доки ти, вілсоне, відповідаєш на мої питання. Як тебе звати?
— Б... Каунт Зіро.
— Ага. Звати, кажу, як?
— Боббі. Боббі Ньюмарк.
Тиша. Тоді знову:
— Ага. Ну, так трохи ясніше. Я бачила, як по квартирі твоєї матері маасівські шпиги дали ракетою. Це ж вона була, так? Тебе, мабуть, тоді там не було, бо інакше не було б зараз тут. Стривай...
Квадрат кіберпростору перед ним хитнувся, в голові запаморочилося, й раптом Боббі опинився у блідо-блакитному малюнку дуже просторої кімнати, де контури низьких меблів було підведено синіми неоновими лініями завтовшки з волосину. Перед ним з'явилася мультяшна блискуча жінка з бурою плямою замість обличчя.
— Я Слайд, — сказала постать, уперши руки в стегна. — Джейлін. Не намагайся мене намахати. Мене ніхто в Лос-Анджелесі, — вона повела рукою, й позаду раптом матеріалізувалось вікно, — не намахає. Ясно?
— Ясно, — відповів Боббі. — А що це все таке? Може б, ви пояснили...
Він досі не міг поворухнутися. У «вікні» крутилася сіро-синя відеокартинка з пальмами й старими спорудами.
— Що пояснити?
— Оця кімната. І ви. І стара картинка...
— Чувак, я дизайнеру нирку віддала, щоб він мені це все набив. Це мій простір, мій конструкт. Це Лос-Анджелес, малий. Тут без дек справи не робляться. Тут мол територія!
— Ага... — озвався Боббі, досі спантеличений.
— Твоя черга. Що там за компанія, в тому стрьомному клубі?
— У Джеммера? Я, Джекі, Бовуар і Джеммер.
— А куди ти летів, коли я тебе смикнула?
Боббі завагався.
— До якудз. У Джеммера є код...
— Навіщо? — Приємна на вигляд анімована фігурка жінки подалася вперед.
— По допомогу.
— От блін. Мабуть, ти кажеш правду...
— Чесно, чесно кажу, клянусь богом!
— Ти не той, хто мені потрібен, Боббі Зіро. Я прочісую кібер-простір і намагаюся знайти, хто вбив мого хлопця. Я думала, це мааси, бо ми одного їхнього перекидали на «Хосаку», й вистежила їхню команду. Спершу побачила, що вони зробили з квартирою твоєї мамки. Потім засікла, як троє їхніх навідалися до чоловіка, якого називали Фіном, але так і не повернулися...
— Фін їх убив. Я їх бачив. Мертвими.
— Бачив? Ну тоді, може, нам і є про що поговорити. Потім я бачила, як іще троє так само висадили в повітря патівен...
— Там був Лукас.
— Але щойно впорались, як згори налетів коптер і підсмажив усіх лазером. Щось про це знаєш?
— Ні.
— Зможеш мені розказати про себе, Боббі Зіро? Але швидко!
— Коротше, я збирався зробити набіг, дістав у Двох-На-День із Проектів криголам, і...
Коли він закінчив, жінка мовчала. Тендітна мультяшна постать стояла під вікном, ніби розглядаючи дерева на відео.
— У мене є ідея, — наважився Боббі. — Може, ви нам допоможете...
— Ні.
— Але, може, ви й про своє так дізнаєтесь...
— Ні. Я просто хочу вбити сволоту, яка вбила Раміреса.
— Але ми тут у пастці, вони нас уб'ють. Мааси, ті, за ким ви ганяєтесь по всій матриці! Вони найняли зграю казуалів і готичних...
— Це не мааси. На Парк-авеню стоїть гурт європейців, оточений кілометром криги. От чиїх це рук справа.
— Це ті з коптера, що вбили тих інших маасів? — уточнив Боббі.
— Ні. Я не змогла роздивитися коптер, і він полетів на південь. Загубила їх. Але в мене є припущення... Коротше, я відправлю тебе назад. Хочеш перевіряти свій якудзівський код — давай.
— Але ж нам потрібна допомога, леді.
— За допомогу мені не капає, Боббі Зіро, — сказала жінка, й ось він уже сидів перед Джеммеровою декою, відчуваючи біль у м'язах шиї та спини. Зір сфокусувався не зразу, тож незнайомців у кімнаті Боббі помітив лише за хвилину.
Чоловік був високий, може, навіть вищий від Лукаса, але м'язистіший і з вужчими стегнами. На ньому була зібгана мішкувата військова куртка з глибокими кишенями. Голі груди перетинав горизонтальний чорний пасок. Під лискучими очима виднілися синці, а в руках здоровань тримав найбільший пістолет із бачених Боббі — якийсь надутий револьвер із дивним доважком під стволом, схожим на голову кобри. Поряд нетвердо стояла дівчинка віку Боббі — з такими ж синцями, хоч і під темнішими очима, й давно не митим тонким каштановим волоссям. Одягнена була в завеликий чорний светр і джинси. Чоловік простягнув ліву руку й притримав дівчинку за плече.
Хлопець вирячився на гостей, а тоді затамував подих — його вдарило спогадом.
Голос дівчачий, волосся каштанове, очі темні, в нього вгризається крига, цокотять зуби, її голос, насувається щось велике...
— Вів ля В'єж, — ніби у трансі, озвалася Джекі позаду, стискаючи рукою його плече, — зустрічай нашу Пречудесну Діву. Вона прийшла, Боббі. Її прислав Данбала!
— Довгенько тебе не було, малий, — сказав здоровань. — Що там трапилося?
Боббі моргнув, гарячково заозирався, знайшов Джеммерові очі, затуманені ліками й болем.
— При ньому можна, — озвався Джеммер.
— Я не зміг добратися до яків. Хтось мене схопив, не знаю як.
— Хто? — спитав високий, обіймаючи дівчинку.
— Вона сказала, її звати Слайд. З Лос-Анджелеса.
— Джейлін, — кивнув той.
На Джеммеровому столі задзвонив телефон.
— Візьми, — скомандував незнайомець.
Боббі розвернувся й побачив, як Джекі простягла руку й натисла кнопку під квадратним екраном. Екран засвітився, моргнув і показав широке й дуже бліде чоловіче обличчя з сонними, взятими поволокою очима. Волосся було висвітлене майже добіла й рівно зачесане назад. Злішого рота Боббі ніколи не бачив.