— От гівно, — озвався Джонс, — цей такий самий бахнутий, як Віґ. Про що він?
— Про свій стрибок, — відповіла вона, згадуючи розмову з Андреа і запах грильованих креветок на захаращеній малій кухні. — Про наступний етап його еволюції.
— Ви його розумієте?
— Ні, — похитала головою Марлі. — Але я знаю, що все буде погано, дуже погано...
— Переконайте мешканців ядер прийняти Пако з командою, Марлі. Я придбав ці ядра у пакистанського агента за годину до вашого вильоту з Орлі. Дуже, дуже вигідно, Марлі. Мої інтереси, як завжди, представлятиме Пако.
А потім екран погас.
— А тепер скажіть, — сказав Джонс, огинаючи складений маніпулятор і беручи її за руку, — що в цьому такого поганого? Це все тепер належить йому, а ви, як він сказав, своє зробили... Не знаю, нащо йому старий Віґ, який може хіба слухати голоси, але йому вже не так і довго лишилося. А я як прилетів, так і полечу...
— Ви не розумієте, — відповіла вона. — І не зрозумієте. Він щось знайшов, знайшов те, що шукав роками. Але він не може хотіти чогось хорошого. Ні для кого... Я його бачила, я це відчувала...
Сталева рука, за яку вона трималась, задрижала й почала рухатися. Ціла башточка закрутился, й під нею глухо задзижчали сервоприводи.
30. Найманець
Тернер вирячився на Конроєве обличчя на екрані офісного телефона.
— Давай, — сказав до Енджі, — ходи з нею.
Висока чорна дівчина з резисторами у волоссі ступила наперед і м'яко обійняла Мітчеллову доньку за плечі, прожебонівши щось тією-таки клацальною креольською говіркою. Малий у футболці досі витріщався на неї з відвислою щелепою.
— Давай, Боббі, — сказала чорна.
Тернер глянув на інший край столу, де сидів чоловік із пораненою рукою в пом'ятому смокінгу й метелику, прикрашеному тонкими шкіряними завитками. Джеммер, власник клубу, — здогадався він. Руку чоловік тримав на коліні, на барному рушнику в синю смужку. У нього було довговиде обличчя, борода, яку треба було регулярно голити, й важкі вузькі очі непробивного професіонала. Коли їхні погляди зустрілися, Тернер зрозумів, що чоловік сидить поза зоною охоплення телефонної камери: його крісло на коліщатках упиралося в кут.
Малий у футболці, Боббі, поплентався за Енджі й чорношкірою — досі з роззявленим ротом.
— Ти міг уберегти нас обох від цього шарварку, Тернере, — сказав Конрой. — Міг подзвонити мені. Або своєму агентові в Женеву.
— А в «Хосаку», — спитав Тернер, — у «Хосаку» я міг подзвонити?
Конрой повільно похитав головою.
— На кого ж ти працюєш, Конрою? Тут ти вів подвійну гру, правда?
— Але не проти тебе, Тернере. Якби все пішло так, як я планував, ти вже був би в Боготі з Мітчеллом. Рейкотрон не міг стріляти, доки не підніметься літак, а якби ми все правильно зробили, в «Хосаці» зрозуміли б, що «Маас» висадив весь сектор, аби спинити Мітчелла. Але Мітчелл не прилетів, правда ж, Тернере?
— Навіть не збирався.
— Ага, — кивнув Конрой. — Охорона меси засікла, як вилітала дівчинка. Це ж вона, Мітчеллова донька, правда?
Тернер мовчав.
— Ну звісно, так і є...
— Я вбив Лінча, — повідомив Тернер, аби не говорити про Енджі. — Але перед самим вибухом Веббер сказала, що на тебе працювала вона.
— Вони обоє працювали, але не знали одне про одного, — знизав плечима Конрой.
— Нащо?
Конрой усміхнувся.
— Та тобі ж було б нудно, якби їх там не було, правда? Бо ти знаєш мій стиль, і якби я не грав усіма фішками зразу, ти почав би дивуватися. Я знав, що ти ніколи не продасися. Містер Миттєво Вірний, так? Містер Бусідо. Ти був рентабельним, Тернере. «Хосака» про це знала. Тому вони наполягли, аби я тебе залучив...
— Ти не відповів на моє перше питання, Конрою. На кого ти ще працював?
— На такого собі Вірека. Мішок грошей. Так, саме той. Він роками намагався купити Мітчелла. І маасів теж намагався купити. Марно. Вони так розбагатіли, що йому вже було зась. Мітчеллові зробили постійно відкриту пропозицію. Таємну. Коли «Хосака» отримала від нього новини й залучила мене, я вирішив її перевірити. Суто з цікавості. Але перш ніж перевірив, на мене вийшли Вірекові люди. А далі все було легко, Тернере, повір.
— Вірю.
— Але Мітчелл розвів нас усіх, Тернере, правда ж? Як кошенят.
— І тому вони його вбили.
— Вірекові кроти в месі кажуть, що він сам себе вбив. Щойно побачив, як відлітає його мала в тому літачку. Перерізав собі горло скальпелем.
— Багато трупів, Конрою. Окі мертвий, японець, котрий кермував твоїм коптером, теж.
— Я так і зрозумів, коли вони не вернулися, — знизав плечима Конрой.
— Вони намагалися нас убити.
— Та ні, вони просто хотіли поговорити... Взагалі ми тоді про дівчинку ще й не знали. Ми просто знали, що ти пропав, а триклятий літак не сів у Боготі. Про дівчинку ми почали думати, лише коли прогулялися фермою твого брата й знайшли літак. Брат нічого не розказав Окі. Розізлився, бо Окі йому собак спалив. Окі сказав, схоже, ніби там жила ще й жінка, але її не знайшли...
— Що з Руді?
Конроєве обличчя на мить застигло.
— Окі про все довідався з моніторів. Так ми взнали й про дівчинку.
У Тернера боліла спина. Ремені перетискали груди. Я нічого не відчуваю, подумав він, зовсім нічого не відчуваю...
— Одне запитання, Тернере. Ну, взагалі-то кілька, але головне одне. Що ти, бляха, тут робиш?
— Чув, що це крутий клуб, Конрою. Прийшов перевірити.
— Ага. Ексклюзивний, бляха. Такий ексклюзивний, що тобі треба було вирубити двох моїх охоронців, аби зайти. Вони знали, що ти прийдеш, Тернере, і смаглявий, і той волоцюга. Чого б іще вони тебе впускали?
— Сам розбирайся, Конні. Тобі, здається, цими днями все відкрито...
Конрой нахилився до камери свого телефона.
— У Вірека, щоб мені всратися, були свої люди по всіх Агломератах, і вони цілий місяць розпускали серед ковбоїв чутки, що десь запахло експериментальним біософтом. Зрештою його люди зосередились на Фіні, але за тим самим добром стала полювати ще одна команда — «Маас». Вірекові люди відступили й просто за ними спостерігали, а ті стали прибирати людей. От Вірекова команда й узялася за негра, малого Боббі й усіх інших. Виклали мені все чисто, коли я сказав, буцімто зрозумів, що від Руді ти попрямував саме сюди. Побачивши, куди вони прямують, найняв пару силанів, аби їх там поморозити, доки я не знайду того, кого зможу за ними послати...
— Отих обдовбаних? — засміявся Тернер. — Ти облажався, Конні. До професіоналів тобі дороги нема, правда? Хтось допетрав, що ти став грати на два боки й через це померло багато майстрів свого діла. Тому зараз ти наймаєш гівнюків зі смішними зачісками. Всі професіонали вже знають, що за твоєю сракою полює «Хосака», правда, Конні? Всі знають, що ти наробив.
Тернер усміхався. Краєм ока він бачив, що чоловік у смокінгу теж сміється, і в роті у нього багато-багато рівних маленьких зубів, наче зерняток білої кукурудзи...
— Це все та сучка Слайд. А я ж міг її зняти там, на платформі... Вона кудись пробилась і почала розпитувати. Не думаю, що вона поки має якісь зачіпки, але вже роздзвонила про все в певних колах. Коротше, ти зрозумів. Але сраці твоїй це зараз не поможе аж ніяк. Вірекові потрібна мала. Він зняв своїх людей з інших завдань, і тепер я працюю для нього. А грошей там скільки — як у дзайбацу.
Тернер пильно дивився йому в очі й згадував бар готелю в джунглях. Згадував, як пізніше, в Лос-Анджелесі, Конрой підкочував і пояснював підпільну економіку корпоративних переходів...
— Чуєш, Конні, я ж тебе знаю, правда?
— Звісно, любий, — усміхнувся Конрой.
— І пропозицію твою вже знаю. Тобі потрібна мала.
— Правильно.
— І відсоток мій ти знаєш, Конні. Знаєш, що я працюю тільки п'ятдесят на п'ятдесят, так?