Дівчина встала, підійшла до краю даху і взяла його за руку.
— Що в нас завтра? — зрештою спитала Теллі.
— Париж, — відповів режисер, беручи з кам'яної балюстради планшет «Ерме» й машинально перебираючи стосик жовтих роздруківок. — Крушхова ця.
— Я її знаю?
— Ні. Це мистецька точка. Їй належить одна з двох наймодніших галерей. Даних небагато, але є одна зачіпка — скандал на самому початку кар'єри.
Теллі Айшем машинально кивала, спостерігаючи, як її учениця обіймає темноволосого хлопця.
36. Вивірковий ліс
У день, коли малому виповнилося сім, Тернер узяв старий вінчестер Руді в нейлоновому чохлі, й вони удвох пішли гуляти старою дорогою, ближче до просіки.
Просіка ця була незвичайною, бо мама водила його туди торік і показувала літак, справжній літак між деревами. Той повільно затягувало глиною й ґрунтом, але все одно можна було залізти в кабіну і вдати, що летиш. «Про нього нікому не можна розказувати, — говорила мама, — нікому, крім татка». Якщо покласти руку на його пластикову оббивку, вона поступово змінить колір, і на місці руки лишиться світлий відбиток.
Але коли мама розказувала про літак, із нею робилося щось дивне, вона тоді плакала й хотіла говорити про його дядька Руді, якого він сам не пам'ятав. Розповідей про дядька Руді й деяких таткових жартів він не розумів. Якось він запитав у татка, звідки в того руде волосся, а татко засміявся і відповів, що від Голландця. Мама тоді кинула в татка подушкою, й він так і не дізнався, хто такий Голландець.
На просіці татко вчив його стріляти по стовбурах сосон. Коли малий стомлювався, вони лягали горілиць і спостерігали за білками.
— Я пообіцяв Саллі, що ми нікого не вбиватимемо, — казав татко й пояснював правила полювання на білок. Хлопчик слухав, але думками все одно був коло літака. Було спекотно, десь неподалік дзижчали бджоли й хлюпала об камінь вода. Коли мама плакала, вона казала, що Руді був хорошим і врятував її, раз від молодечих дурощів, а вдруге — від справжнього поганця...
— Це правда? — питав він, коли татко закінчував розказувати про білок. — Вони справді такі дурні, що завжди вертаються знову і знову і лізуть під кулі?
— Ага, — сміючись, відповідав Тернер. — Справді. Ну, майже завжди...
Друга частина Кіберпросторової трилогії. Три не позір не пов’язані історії збігаються в несподіваному фіналі. Корпоративний найманець допомагає відомому вченому змінити місце роботи, мистецтвознавиця-галеристка шукає автора таємничим артефактів, стилізованих під роботи давно померлого художника, юний кіборжокей робить перші крони в матриці й зустрічає тих, кого там бути не може, - і ось це за кілька років після подій, описаних у «Нейроманті»