— Це хто? — спитав Конрой, коли вивів Тернера за вузькі двері з побитими часом чорними засувами по боках. Крутнув вентиль, задраїв двері — механізм хтось напевне нещодавно змащував.
— Окі його звати, — відповів Тернер, роздивляючись нове приміщення. Менше. Дві лампи, складані столи, стільці — все нове. На столах — якісь прилади й інструменти під чорними протипиловими накривками.
— Друг твій?
— Ні. Працював раз на мене. — Тернер підійшов до найближчого стола й відкинув накривку. — Це що таке?
Консоль без маркування, напівзібрана — мов виробничий прототип.
— Кібердека «Маас-Неотек».
— Твоя? — звів брови Тернер.
— У нас їх дві. Одна на місці. Від «Хосаки». Вочевидь, найшвидша машина в матриці, а хосаківські навіть передерти схему й чипи не можуть. Геть інакша технологія.
— Це від Мітчелла?
— Не сказали. Але коли вже нашим жокеям дали такі цяцьки погратися, значить, цей штрих точно потрібен на вчора.
— А хто в тебе консольний?
— Джейлін Слайд. Говорив із нею саме, — Конрой кивнув на двері. — А на місці лос-анджелеський хлопець, Раміресом звати.
— І як вони в ділі? — Тернер накрив консоль.
— Мають бути непогані, зважаючи на тариф. Джейлін за останні два роки собі некислу репутацію заробила, а Рамірес — її учень. Та, бляха, — перервався він, — ти ж знаєш, як із цими ковбоями буває. Хворі на всю голову...
— А де ти їх узяв? А Окі в тебе звідки, коли вже про це зайшло?
Конрой усміхнувся.
— Від твого агента, Тернере.
Тернер пильно подивився на Конроя і кивнув. Розвернувся, підняв за край наступну накривку. Кофри — пластмасові, полістиролові — щільно вкладені на холодній сталі стільниці. Торкнувся синього пластмасового футляра зі срібною монограмою S&W.
— Теж агент твій, — сказав Конрой, коли Тернер клацнув замком. У заглибині на світло-блакитному поролоні лежав пістолет — важкий револьвер із потворним барабаном під коротеньким дулом. — «Сміт-енд-Вессон Тактікал», під чотириста восьмі, з ксеноновим прожектором. Агент казав, тобі такий треба.
Тернер узяв пістолет у руку й великим пальцем клацнув по перевірці батареї прожектора. Червоний діод у горіховій накладці двічі блимнув. Відкинув барабан.
— Набої?
— На столі. Ручна закрутка, розривні кулі.
Тернер знайшов на столі прозорий бурштиново-жовтий пластмасовий куб, зняв лівою рукою кришку й витягнув один набій.
— Чому вони саме мене на цю справу взяли, Конрою?
Роздивився набій і обережно зарядив його в одну з шести камор барабана.
— Не знаю. Таке враження, ніби ти їм був потрібен від самого початку, щойно вони про Мітчелла почули...
Тернер різко крутнув барабан і загнав його назад у рамку.
— Конрою, я спитав, чому на цю справу взяли саме мене. — Тернер підняв пістолет обома долонями, витягнув руки й націлився просто в обличчя. — Що в них добре — як освітлення підходяще, видно крізь дуло — видно, чи є там набій.
Конрой ледь помітно хитнув головою.
— А може, видно його в якійсь із інших камор...
— Ні, — промовив Конрой дуже обережно, — цього не буде.
— Може, твої психіатри з психологами облажалися, Конрою, га?
— Ні, — відповів той незворушно. — Вони не облажались, а ти не зможеш.
Тернер натис на гачок. Бойок ударив по порожній каморі. Конрой моргнув, розтулив рота, стулив, провів руки Тернера поглядом, коли той опускав револьвер. Одинока краплина поту збігла чолом і сховалася в брові.
— То як? — спитав Тернер, опустивши руку.
Конрой знизав плечима.
— Не треба цього гівна.
— Я аж так їм потрібен?
Конрой кивнув.
— Це твій бенефіс, Тернере.
— А де Мітчелл? — Тернер відкинув барабан і заходився заряджати порожні камори.
— В Аризоні. Десь півсотні кеме від кордону з Сонорою, в дослідницькому аркокомплексі серед пустелі. Північноамериканська філія «Маас Біолабс». Їм там усе навколо належить — і відрізок кордону, і та меса в зоні спостереження чотирьох супутників. Мучо непролізанте.
— І як нам туди зайти?
— А ніяк. Мітчелл сам вийде. Ми дочекаємось, заберемо, доправимо його сраку в «Хосаку» цілою й неушкодженою.
Конрой провів пальцем під розстібнутим коміром чорного поло й витягнув чорну нейлонову тасьму, а на ній — малий нейлоновий конвертик на липучці. Обережно розкрив, щось дістав і простягнув Тернерові на відкритій долоні.
— Ось. Таке він нам передав.
Тернер поклав револьвер на сусідній стіл і взяв предмет із Конроєвої долоні. Ніби роздутий сірий мікрософт, на одному кінці нейроштекер, на іншому — дивний круглястий наріст, ні на що не схожий.
— Що це таке?
— Біософт. Джейлін його вмикала, казала, що спершу здалося, ніби видача від штучного. Типу досьє на Мітчелла, а в кінці повідомлення для «Хосаки». Краще сам собі увімкни, тобі треба швидко в курс увійти...
Тернер перевів очі на Конроя з сірої штукенції.
— А як у Джейлін із ним усе пройшло?
— Казала, краще лежачи. Їй ніби не дуже сподобалось.
Від машинних снів завжди паморочиться по-особливому. Тернер улігся на незайманий зелений мнемолоновий матрац у імпровізованій спальні й увів мікрософт із досьє в гніздо. Нагрібало повільно — він навіть очі встиг заплющити.
Десять секунд — і розплющив. Учепився в зелену піну матраца, в голові паморочилося. Знов заплющив... І знов нагребло, поступово — мерехтливий непослідовний потік фактів і сенсорних даних, оповідь, зібрана з сюрреалістичних перескакувань і перемикань ракурсів. Відчуття було таке, ніби він летить на американських гірках, і сидіння під ним, і рейки рампи просто зникають — безсистемно, зненацька, нестерпно безконтрольно, — а тоді виникають на несподіваній висоті, й от уже швидкість інша, і напрямок інший після кожного випадіння в ніщо, лиш ті зміни не мали нічого спільного з фізичним розташуванням у просторі — стосувались вони світосприйняття і знакових систем. Усе це точно не для людей.
Розплющивши очі, Тернер слизькою від поту долонею витягнув софт із-за вуха і якийсь час дивився на нього. Ніби прокинувся від кошмарного сну. Не від жахастика, де неусвідомлені страхи втілюються в чомусь простому й страшному, а від одного з тих, які пробирають несказанно глибше, до самого нутра, — де все цілком нормально, і жахає ця нормальність, бо все ненормально, і то вкрай...
Моторошно й бридко було від цієї близькості. Він поборов хвилю чистого переносу, доклавши всіх вольових зусиль до придушення почуття, так схожого на любов, — обсесивної ніжності, що виникає у спостерігача до об'єкта тривалого стеження. Розумів, що минатимуть дні, тижні, а в голові досі виринатимуть найдрібніші й найменш значущі подробиці Мітчеллового життя — дані про академічну успішність, ім'я коханки, аромат її важкого рудого волосся, просвіченого сонцем...
Він різко сів, і синтетичні підошви лунко ляснули по іржавій сталі підлоги. На ньому досі була куртка, і «Сміт-Вессон», схований у боковій кишені, боляче вдарився об стегно.
Це минеться. Післясмак Мітчеллового божевілля притупиться — точно як іспанська граматика забувалася начисто, щоразу коли він виймав мікрософт. Відчуте й побачене — лише досьє, зібране маасівськими штучними інтелектами. Тернер поклав біософт у виданий Конроєм чорний конверт на липучці, пригладив застібку великим пальцем, накинув тасьму на шию.
Тепер було чути, як хвилі ляскають об борти платформи.
— Шеф, — озвався хтось із-за брунатної армійської ковдри, що затуляла вхід до спального відсіку. — Конрой каже, час тобі проінспектувати особовий склад, а тоді ви з ним кудись відбудете. — Бородате обличчя Окі показалося з-за ковдри. — Інакше б я тебе не будив.
— Я й не спав, — сказав Тернер і підвівся, рефлекторно розтираючи пальцями шкіру навколо завушного гнізда.
— І дарма, — відповів Окі. — В мене такі дерми є, вкладуть міцненько на годинку, а тоді шибонуть якимсь там чудотворним стимулятором, і ти вже на ногах при ділі, реально...