У них є адреса.
Забувши про голод, Боббі рвонув у ванну й порпався в купі мокрого одягу, доки не знайшов кредитний чип.
Двісті десять нових єн він заничкував у порожнистому пластмасовому руків'ї викрутки зі змінними бітами. Надійно сховавши викрутку й чип у кишенях джинсів, узувся в найстаріші й найважчі свої черевики, а тоді вивудив з-під ліжка купу лежалого брудного одягу. Вибрав чорну брезентову куртку з десятком кишень, одна з них — місткий відсіку спинці на попереку, такий собі вшитий під підкладку рюкзак. Під подушкою ховав японський викидний ніж із оранжевим руків'ям — його прилаштував у вузьку кишеню на лівому рукаві куртки, ближче до манжети.
Голографічні дівчата знову виступили зі стін, коли він ішов геть;
— Боббі, Боббі, повертайся, розважимось...
Зайшов у вітальню, висмикнув «Оно-Сендай» із «Хітачі», оптоволоконний кабель змотав і сховав у кишеню. Те саме зробив із тродами, тоді прилаштував деку в задню кишеню куртки.
Фіранки були на місці. Всередині хвилею здіймалася дивна радість. Він іде геть. Мусить піти. Він уже забув про ніжність, збурену короткочасною зустріччю зі смертю. Обережно розсунув фіранки — лише на палець — і визирнув у вікно.
Вечоріло. Ще години зо дві, й на темних громадинах Проектів заблимають перші вогні. Великий майданчик розкинувся внизу, мов бетонне море. Проекти здіймалися десь далеко на іншому березі — величні прямокутні споруди, чиї контури пом'якшувалися тут і там прилаштованими балконними теплицями, рибними фермами, опалювальними сонячними панелями й усюдисущими саморобними супутниковими антенами.
Дві-На-День мусив би бути десь там, спати на вершині світу, якого Боббі й не бачив ніколи, — світу соціальних аркокомплексів. Дві-На-День спускався у справах — переважно до баррітаунських хотдожників — а потім повертався нагору. Боббі завжди чомусь здавалося, що воно дуже класно там нагорі, стільки життя на балконах уночі — там між змазаними штрихами червоного світла на вугільному тлі вовтузилися діти в спідньому, мов мавпенята, такі малі, що й не розгледіти здалеку. Бувало, що вітер мінявся, й тоді над Великим майданчиком пливли запахи їжі з тамтешніх кухонь, а бувало, що й планер злітав звідкись звідтам, із невидимих верхівок. І весь час чулася ритмічна мішанина з мільйонів динаміків, музику хвилями доносив і відносив назад вітер.
Дві-На-День ніколи не розповідав про життя чи де жив. Дві-На-День говорив по ділу, а коли не по ділу, то про жінок. Від розповідей Двох-На-День про жінок Боббі нестерпно кортіло втекти з Баррітауна, і він знав, що крутитися з ділками — єдиний квиток назовні. Але зараз ділок йому був потрібен для іншого, бо зараз Боббі поняття зеленого не мав, у що вліз.
Може, Дві-На-День йому пояснив би, що коїться. Не повинно там було бути нічого смертельного, біля тієї бази, яку йому доручив Дві-На-День, а тоді дав поганяти потрібну для діла програмку. А Дві-На-День радо давав поганяти чи перепродавав що завгодно, коли за це нічого не буде. Тому Дві-На-День мусив бути в курсі. Він точно щось знав.
— У мене навіть номера твого нема, мужик, — промовив Боббі до далеких Проектів і відпустив фіранки. Може, мамці щось лишити? Записку? — До сраки, — озирнувся він на кімнату, — вшиваюсь, — і вийшов за двері, рушивши коридором до сходів. — Назавжди, — додав і з ноги розчахнув двері на вулицю.
На Великому майданчику було відносно безпечно, коли не рахувати одного голого до пояса пиловика, який саме вів запеклу суперечку з Богом. Боббі обійшов пиловика здалеку — той кричав і рубав руками повітря, мов каратист. На босих ногах — плями сухої крові, а на голові — залишки чогось схожого на стрижку лобника.
Великий майданчик — територія нейтральна, принаймні теоретично, а лобники ніби союзники готичних. Зв'язки в Боббі з готичними були міцні, хоча він і лишався самостоєм. Самостоєм у Баррітауні бути непросто. Коли озлоблене бурмотіння за спиною затихло, Боббі спало на думку, що угрупування якось упорядковують тутешнє життя. Коли ти готичний і тебе казуал підрізав — нічого дивного. Може, якщо в причинах розібратися, виявиться якась дурня, але правила є правила. А от самостоїв підрізали пиловики з пронюханими мізками або якісь заблудлі хижі психи, що їх сюди аж із Нью-Йорка заносило, як того минулорічного типочка, Збирача прутнів, який трофеї по пакетиках розпихував і носив у кишені...
Боббі, здається, намагався прокласти маршрут утечі з цієї місцевості, відколи народився. Тепер він ішов уперед, і кібердека в спинній кишені постукувала по хребту з кожним кроком. Так, ніби підганяла шурувати звідси.
— Ну що, Дві-На-День, — звернувся Боббі до громадин Проектів, — от би тобі звідтам спуститися й тусувати зараз у Леона, щоби я тебе знайшов, правда ж?
У Леона Дві-На-День сьогодні не тусував.
І ніхто не тусував, коли не рахувати самого Леона, який длубався в таємничих нутрощах телешифратора розігнутою скріпкою.
— Чого просто не взяти молоток і не постукати нормально, доки та срань не запрацює? — спитав Боббі. — Користі стільки ж.
Леон підвів очі. Йому було десь за сорок, точно не скажеш. Здається, в нього й шкіра якогось невизначеного кольору, ну, чи в певному світлі набувала такого кольору, ніби він єдиний у світі представник невідомої раси. Купа надто випуклих лицьових кісток, матово-чорне волосся. В його підвальному піратському клубі Боббі постійно тусував останні два роки.
Леон утупився в Боббі замиленим поглядом моторошних очей — перламутрово-сірих, ніби затягнутих прозорою оливковою плівкою. Ті очі нагадували Боббі про устриць і лак для нігтів, а про таке не надто приємно думати в зв'язку з чиїмись очима. Колір такий, як от іноді барні стільці оббивають.
— Я тільки сказати хотів, що таке гівно колупанням не полагодиш, — розгублено додав Боббі. Леон повільно похитав головою й знов узявся досліджувати нутрощі шифратора. Люди платили, щоби тут тусувати, бо Леон піратив кіношоу й симстим із кабельного й показував таке, до чого пересічні баррітаунці в житті б не доступилися через бідність. У глибині клубу збирались ділки й можна було випити «за внесок» — наливали самогон звідкись із Огайо, присмачений синтетичним апельсиновим наповнювачем, який Леон десь мутив у промислових об'ємах.
— Цеє, Леоне, а скажи, — озвався знов Боббі, — не бував тут Дві-На-День останнім часом?
Нестерпні очі зосередилися на Боббі й аж надто довго його роздивлялися.
— Ні.
— Може, вчора?
— Ні.
— Може, позавчора?
— Ні.
— Ой. Добре. Дякую.
Немає сенсу доскіпуватися до Леона. Купа причин цього не робити насправді. Боббі оглянув велике тьмяне приміщення — симстим-центри, погаслі екрани кіношоу. Клуб займав вервечку майже однакових приміщень у підвалі напівжитлової панельки з модулями для квартирантів-одинаків і малих промислових цехів. Хороша звукоізоляція — музики майже не чути зовні. Ночами Боббі частенько вивалювався з Леонового клубу з купою хімії й шумом у голові в зовнішній світ, що здавався чарівним мовчазним вакуумом, і вуха гули аж до дому на тому боці Майданчика.
Тепер у нього лишалася година, доки почнуть сходитися перші готичні. Ділки — переважно темношкірі з Проектів чи білі з міста або інших передмість — не вийдуть на роботу, доки не збереться досить готичних, щоби було з ким працювати. У ділків репутація псується, коли довго сидіти й чекати, бо тоді й не заробиш, а без заробітку жоден ділок, який себе поважає, не стане тусувати в Леона чисто для задоволення. Окрім готичних, тут тусують переважно тупі хотдожники, і то тільки по вихідних — приходять зі своїми дешевими деками й дивляться кіношоу, де японці кригу ламають.
Але Дві-На-День не з таких, казав собі Боббі, йдучи вгору бетонним сходами. Дві-На-День уже прокладав собі шлях. Геть із Проектів, із Баррітауна, з Леонового клубу. Шлях до великого міста. До Парижа чи там до Тіби. Дека гупала по спині. Згадав, що картридж із криголамом, позичений у Двох-На-День, досі всередині. Пояснювати комусь, нащо він там, не хотілося. Боббі проминув ятку з пресою. Жовтий факс нью-йоркського видання «Асахі Шімбун» тягнувся за плексигласом вітрини в дзеркальній рамі. Десь в Африці уряд пішов у відставку, росіяни щось там роблять на Марсі...