Останнім часом Олег почав її дратувати. Можливо, це сталося після випадку, коли не поділили знахідку. Йшли дорогою і знайшли гаманця, а в ньому велике золоте колечко. Світлана запропонувала дати оголошення, аби повернути власникові згубу, надіючись на певну винагороду (адже річ золота, цінна). Та Олег і слухати не захотів. Узяв знахідку собі, навіть не спитавши на це дозволу в неї.
“Село є село”, – подумала Світлана, але змовчала. Відтоді появилася у її душі якась неприязнь до хлопця.
***
Під вечір Світлана прийшла на квартиру своєї подруги Уляни. Застала дома лише її чоловіка.
– Нема, нема!
– А де?
– Лікується.
– Що з нею?
– Піди і запитай! – відповів нервовим тоном Омелян, ніби вона в чомусь перед ним провинилася.
Світлана позадкувала з кімнати, відчувши в його словах щось загадкове, недобре. Він провів її колючим поглядом. Таким знервованим його ніколи не бачила.
Уляна працювала лікарем-терапевтом місцевої лікарні уже кілька літ. Часто допізна затримувалася біля хворих – і це дратувало чоловіка. Докоряв, що вона не приділяє належної уваги ні йому, ні п’ятирічному синові Дем’яну. Щоразу починалися перемови, а відтак – сварки з будь-якого приводу. Уляна побоювалася некерованих вчинків свого чоловіка, який часто чіплявся до неї з немотивованими претензіями. Ревнував до кожного зустрічного, принижував на людях. Відтак зникли колишні статеві пристрасті, гармонія сімейних відносин розладнувалася з кожним днем. І тепер Уляна вже шкодувала, що так рано вийшла за нього заміж.
Обоє однолітки. Ще навчаючись в інституті, їздила до нього у військову частину, де він служив солдатом. Після однієї з поїздок “підзалетіла” – і через кілька місяців вони одружилися. Скоро зрозуміла, що вчинила необдумано. Пізно...
Світлана тут же пішла до лікарні. Уляна лежала із забинтованою головою. Поруч – крапельниця. Була при добрій пам’яті і розповіла про свою пригоду.
...Вчора прийшла додому пізно ввечері. Відмічали зі своїми колегами День народження старшої медичної сестри. Випила неповних три келихи червоного вина. Інші пили набагато більше – і їм нічого. А вона сп’яніла, ледве дійшла до квартири.
– Де була так довго? – почав кричати з порога чоловік.
Вона усміхнулася, хотіла його обняти, але заточилася і мало не впала.
“І чого мене так розібрало?” – подумала.
Він штовхнув її від себе. Не знала, що з нею діється. Лише спромоглася вимовити: “Ну бий, чого стоїш?!”
Омелян хвильку щось роздумував, а вона тим часом зайшла у ванну кімнату. У ванні повно води. Опустила руку – холодна. І тут він заходить.
– Лізь у ванну! – каже.
– Не хочу.
Він вмить ухопив її за волосся і занурив голову в холодну воду. Думала, що жартує. Та ні, тримає голову під водою. Почало паморочитися в голові, ледве видерлась із його рук. Нажахана, кинулася тікати і впала, вдарившись до чогось твердого. На кілька секунд знепритомніла. Отямившись, почала кричати. Хтось із сусідів почув, бо сильно вдарив кулаком у двері: мовляв, перестаньте галасувати вночі.
Голова боліла, нудило, а відтак почала блювати. Присіла на килимку, відчувши, що може зімліти. І тоді, напевно, злякавшись, Омелян викликав “швидку”.
...Уляна замовкла. В очах – крапельки сліз. Обидві довго розмовляли, навіть складали плани на завтрашній день. Яким він буде для них?
***
Наступного дня Йосиф не прийшов. Світлана в душі очікувала якоїсь несподіванки. Щоразу позирала, чи не йде хтось чужий. Та на подвір’ї звірогосподарства лише свої працівники. Звичайний щоденний, можна сказати, одноманітний ритм роботи. Вчорашня розмова з Уляною гнітила, викликала в душі неспокій. Отак знущатися над жінкою! Такого вона б не стерпіла...Її колишній чоловік Іван, хоч і зануда, та руки ніколи не підносив.
Наступного дня те ж саме – сіра одноманітність. Рахувала дні до відпустки. Хоч якихось планів, як її провести, не мала.
І ось на третій день якраз перед обідом несподівано біля неї появився Йосиф.
– Не чекала?
– По правді сказати, ні.
– Ну ось що, збирайся. Поїдемо кудись.
– Як так поїдемо? Я ж на роботі. Та й з якої такої радості маю їхати кудись із незнайомим чоловіком?
– Ми ж позавчора познайомилися, – сказав, заглядаючи в очі прибулець.
– Я так не звикла. До закінчення зміни ще ого-го!
– За роботу не хвилюйся. Я все владнав з твоїм начальством. Довелося з директором довго порозмовляти. Відразу не погодився тебе відпустити з роботи, хоч знайомий із ним зі студентських років. Казав, що ти гарно співаєш і на роботі справляєшся. Признався, що тяжко хворіє нирками і не захотів навіть випити чарку з приводу такої зустрічі.