– І що ти думаєш робити?
– Поки що непогано було б знайти роботу, – сказала, смакуючи хот-догом, яким пригостив англієць.
– Розраховуй на мою допомогу, – поплескав жінку по плечу.
За тиждень Майкл підійшов до протеже після уроку.
– Люсі, я знайшов тобі роботу, – сказав.
– Яку? – українка була розчулена, що хтось переймається її проблемами.
– Телесейл, – пролунало слово, яке нічогісінько не пояснювало. – Продаж по телефону, – розшифрував Майкл. – Компанія називається «Стерлінг Паблікейшинз». Ось номер, подзвониш, про все довідаєшся. Лише не кажи, хто тобі порадив, – прискіпливо подивився на Люсю. – У тебе є дозвіл на роботу? – запитав й захитав головою, що мало означати «Ні».
– Є! – збрехала, але так, що Майкл зрозумів це.
Той посміхнувся.
– От так і кажи.
– Так у мене ж англійська погана.
– А у кого в Лондоні гарна англійська? – натякав, що столицю Великобританії населяють здебільшого вихідці з Індії й представники англійського люмпен-пролетаріату. Корінні столичні мешканці не надто переймаються чистотою мови. Заможні англійці чи ті, що вважають себе такими, уже давно попереселялися ближче до передмість або й не виїжджали звідти ще з часів Середньовіччя.
Людочка згадала розповідь викладача про його перебування в Арабських Еміратах. Цей більш-менш законослухняний громадянин Великобританії поїхав волонтером до казкової країни за програмою обміну. Був тоді молодим і зеленим, тому не надто зважав на перестороги, які лунали звідусіль від небайдужих співвітчизників-друзів і стосувалися законів мусульманського світу. Хлопець, відмахуючись від надокучливих хвилювань, обіцяв рідним і знайомим носити притаманний арабам одяг, що, до речі, було однією з умов контракту. Прожив, наче сир у маслі, декілька місяців в Абу-Дабі, добре заробляючи й гарно облаштувавши свій побут. Згодом його перекинули у невеличке містечко на півдні країни. Одного погідного дня, як зазвичай, ішов вулицею до школи, де працював учителем англійської. Йшов повільно, всміхався теплому сонечку й перехожим, яких зустрічав на своєму шляху, та за хвилину відчув, що з ним щось не так. Місцеві чоловіки голосно обурювалися, а жінки, закутані в паранджу, закривали хустинками сітчасті отвори для очей. Майкл, мало що розуміючи, дійшов до школи, де на нього чекали, аби заарештувати. Виявилося, що того дня було велике мусульманське свято, коли обов’язково мали бути прикриті долоні, тобто у цей світлий день потрібно було вдягти сорочку з довжелезними рукавами, які б закривали пальці. Майкл на це не зважив, вважаючи невеликою бідою вдягтися, як зазвичай. Необачність вартувала б довгого строку ув’язнення. І якби його не витягли зі Сходу рідні та друзі, сплативши величезний штраф, хтозна, чи почув би хтось історію цього чоловіка. Чи правда те, що розповідав про себе Майкл, а чи це вигадка – не має значення. Проте лондонець знав, що означає бути чужим у чужій країні.
Це був поки що єдиний Люсин друг. У Миколи, навпаки, їх водилося вдосталь. Та чоловікові знайомі не підпускали Людочку близько до себе, воліли не спілкуватися з нею, звертаючись здебільшого до Колі. Коли родина Бабенків ішла до когось із англійців у гості, а таке траплялося мало не щонеділі, Женечка перетворювалася на маленького монстра. Демонстративно зневажала матір, у всіх на очах показувала їй язика, заповзала до якоїсь тітки на руки, починала її обнімати, цілувати та розповідати про свою любов до неї.
– Я більше не піду в гості, – казала Люда після таких посиденьок, але йшла наступного разу, плекаючи надію, що дівчинка, яка вдома горнулася до неї, колись зробить це на людях.
– Мені Майкл знайшов роботу, – повідомила за вечерею. – Може, й ти підеш? Майкл казав, що це ніде не фіксується, якщо ти не бажатимеш…
– Ти цьому хіпі віриш? Ти знаєш, як до таких ставляться справжні англійці?
– Справжні – це які? Ті, що настроюють Джейн проти мене? – не стрималася Люда.
– Оце так! Вона сидить на моїй шиї і моїх же друзів поносить, – Микола був близький до істерики, але почати завадила Женя, яка покликала зі своєї кімнати. Люся зайшла до неї й остовпіла від побаченого. Дитина лежала оголена, звабливо всміхалася, дивлячись на тата, тоді, облизавши губи, сказала: «Поцілуй мене», – й тицьнула долонькою в низ животика. Микола помітно захилитався, мало не впав, дружині довелося його підхопити й допомогти сісти в крісло. Люся, ніби нічого незвичайного не сталося, підійшла до маленької спокусниці, вдягла її, пригорнувши, пояснила: