– Цілувати потрібно личко, носик, ручки, – промовляла, цілуючи.
– А Марк казав: «Роби так!», – дівчинка дивилася на тата.
– Марк – дванадцятирічний син няньки, до якої ходить Джейн, – Коля позеленів. – Я його вдушу!
– Не потрібно на цьому зациклюватися. Нехай вона не думає, що зробила щось погане, – прошепотіла Миколі.
– Я її батько й сам вирішуватиму, що треба, а що не треба. Поки ти мало не два роки сиділа там, шльондралася бозна-де, я тут виховував дитину. Сам! Один! – кричав, мов навіжений.
Женя злякалася, що тато лається на неї, й заховала личко на грудях у матері, перед цим заплющивши очі. Коля від побаченого розверещався ще більше, розмахуючи руками й тупаючи ногою.
– Давай, давай, пригортайся, а вона тебе знову кине! От побачиш, кине, кине, кине!
– Спинися! – зашипіла Люся. – По-перше, мене не було з дитиною, бо ти усе для цього зробив, по-друге, я не кину свою дитину, як і не кидала її, по-третє, припини себе накручувати, як баба…
На подив дружини, Микола замовк, хвилину постояв, тоді вийшов із кімнати, з силою зачинивши за собою двері. Почула, що він кудись дзвонить й верещить уже у вітальні. «Мабуть, розбирається з розбещеним підлітком», – подумала, розповідаючи Женьці казку, від якої та заснула. Уклала малу в ліжечко, вкрила ковдрою й навшпиньках вийшла з кімнати.
– Вибач, що кричала! – перепросила.
Микола сидів у темній кімнаті й про щось думав.
– Марк божиться, що нічого не робив.
– А ти думав, скаже, що навчав малу дитину поганого?
– Ми не будемо її більше туди водити. Ти сидітимеш із малою. Думаю, що навчання тобі ні до чого, – Люда, незважаючи на темряву, побачила, як чоловік скривився, обмірковуючи наступну фразу. – Бо ще в цього хіпіка Майкла втюришся, ти ж у нас велелюбна.
Проковтнула образу й перейшла до справи.
– Я ж тобі кажу, що знайшла роботу. Навіть не знаю, що тепер робити. Я б, звичайно, краще була з Женькою… – Виправилася: – З Джейн.
У «Стерлінг Паблікейшинз», куди українка подзвонила зранку, після низки простих питань почула одне неприємне про дозвіл на роботу. «Маю!» – не вагаючись, досить переконливо збрехала.
– Хто вам дав наш номер? – питання.
– Знайомий, – відповідь.
– Його перше ім’я? – вимога.
– Не пам’ятаю, – досить впевнено.
– Ви іноземка? – питання.
– Так! – відповідь.
– Якими мовами володієте?
– Українською, російською.
– Подзвоніть у російський офіс, там потрібні люди, – жіночий голос диктує Людочці інший номер.
– У вас є досвід роботи? – питають там російською.
– Є! – зухвало бреше Люся, хоча навіть не уявляє, що то за робота.
– Можете працювати вночі? – питають люб’язно.
– Так! – зраділа, бо ж тепер цілий день віддаватиме дочці, а вночі працюватиме.
– Пишіть адресу. Сьогодні о двадцять третій вас чекатимуть. Скажете своє прізвище на прохідній, аби пропустили.
Ще попросили принести фотографію, аби вклеїти її до перепустки, та… дозвіл на роботу…
У «Стерлінг Паблікейшнз» Люду зустрів керівник російськомовного офісу – Бєзгін Анатолій Іванович. Просив називати себе містер Бєзгін, із наголосом на останньому складі. Тут працювало близько двох десятків людей, чоловіків і жінок. Вони повитріщалися з-за своїх перегородок на новеньку.
– До роботи! – наказав начальник, розтягуючи слова й піднявши брови.
– То ти кажеш, що працювала у цьому бізнесі? – вдруге запитав Анатолій Іванович, скануючи Люсю поглядом.
Жінка здивувалася своїй зухвалості, коли випалила:
– Два роки в Фінляндії, а тоді ще рік в Україні.
– У тебе є дозвіл на проживання? – з недовірою.
– Я одружена з англійцем, – Людочка зовсім не готувалася до такого допиту й була вражена власною кмітливістю.
– А дозвіл на роботу? – запитав Бєзгін, на хвильку задумався й перевів розмову в інше русло: – Хоча, яке це має значення… Ось твоє місце. Сідай… Входь у курс справи. Тобі допоможуть колеги, – начальник звернувся до худорлявого молодика: – Серж, розкажи Люсі, що й до чого, – голосно до всіх: – У нас нова людина! Люсі! А тепер до роботи, – заплескав у долоні, зупиняючи шепіт, що хвилею рознісся приміщенням.